Злочинцями народжуються. Так вважає не лише хрещений батько так званої позитивної кримінології Чезаре Ломброзо, а й наш сучасник, криміналіст Максим Лужин. Його вустами в серіалі «Невиправні», який стартував в ефірі ICTV 23 жовтня, втілена думка автора проекту Ілларіона Павлюка. Запрошення Михайла Бриниха сценаристом і Анатолія Матешка режисером уже саме по собі гарантувало вищу, ніж зазвичай, якість продукту. В цілому шістнадцятисерійна стрічка вдалася — але саме як цілісна історія. Продумані й прописані персонажі виконали всі належні функції. Проте «Невиправні» мають, на суб'єктивне переконання вашого автора, кілька базових проблем. І вони жодним чином не стосуються ані команди, яка втілювала проект, ані ідеї та сценарію. Втім, про це нижче. Спершу — загальний опис.

«Невиправні» — це передусім згаданий уже Максим Лужин (Даниїл Бєлих), чий мозок унаслідок дитячої голови працює нестандартно. «База даних зберігається тут», — каже він на початку першої серії, торкаючись пальцями своєї голови. Але Лужин — це одна з численних реінкарнацій Шерлока Холмса. Протосищик теж тримав у голові купу інформації — але потрібної. Людський мозок він порівнював із захаращеним горищем, пишаючись, що, на відміну від інших, зміг викинути зайве, лишивши тільки потрібне для роботи. Та на відміну від Лужина, завжди пояснював свої висновки.

Уже на початку серії Лужин простить візаві показати матеріали, які той приніс. Той не розуміє, як Максим дізнався, що для нього щось є. У відповідь чує: «Ви п'єте чай без цукру. Але до діабету не схильні, бо їсте цукерки. Проте ви їх не розпакували. А отже, вам потрібні чисті руки». Напевне персонаж, як і сценарист та автор ідеї, бачили в подібних фразах певну логіку. Бо це не поодинокий приклад висновків без пояснень. Скажімо, в одній із серій Лужин каже випадково зустрінутій людині: «Від вас пішла дружина». Чому? Бо мішки під очима. І? Натомість містер Холмс уже при першому знайомстві з лікарем Вотсоном на пальцях розтлумачив, як дізнався, що доктор — ветеран війни. А в «Баскервільсьвому псові» зміг розказати все про доктора Мортімера, лиш тримаючи в руках його тростину. Тобто кожен свій висновок логічно тлумачив.

Натомість у «Невиправних» слова Лужина є істиною в останній інстанції, яку глядач має прийняти без зайвих пояснень. Чому так — можна зрозуміти. Серіал пропонує дещо призабутий класичний детектив. Жанр передбачає більше розмов, менше активних дій. Складається враження, що всі екшен-сцени використані в трейлері. Та Бог із ним, із екшеном. Не ним єдиним, адже сценарій справді якісний. Кожна історія — це здебільшого розповідь про маніяків, які щоразу вбивають жертв іншим способом. Тож цікаво не стільки «хто», скільки «як». Але приділяючи детальну увагу показу способів убивства, незле було б так само докладно розповісти природу висновків Лужина.

Колеги Лужина по відділу спеціальних розслідувань — Єгор Поляков (Дмитро Шевченко, зірка «Дня народження Буржуя», поява на екранах України після тривалої відсутності) та Ольга Ситницька (Анна Донченко), на відміну від нього — професійні сищики. Їх поєднує одна пікантна обставина: всі троє скоїли злочини, відбувають термін покарання й вищою волею звільнені, аби розкривати переважно серійні чи просто незвичні вбивства. Над трійцею висить дамоклів меч: якщо не будуть слухняними, почнуть показувати гонор, то відділ відразу розформують. А всіх повернуть на нари. Лише цей ризик примиряє Полякова з Лужиним. Персонаж Шевченка — не лише раціональний до мозку кісток, а й професійно цинічний та різкий, категоричний у судженнях та висновках. «Тупа потвора», — характерний для цього персонажа вислів, яким він характеризує невиявлених поки злочинців. Але й Лужина може обізвати приблизно так само. Хоча під фінал кожної серії змушений визнати правоту висновків цього дивака. Мабуть, він і Ситницька — єдині, хто розуміє й розшифровує хід геніальних думок Лужина. Глядачам, повторюся, це здебільшого недоступно.

Свідомо чи мимоволі, але автор ідеї та автор сценарію адаптують одразу дві ідеї. Перша — це згадана вище теорія Ломброзо про природжених убивць, яка своєрідно відбилася в серіалі «Обдури мене» («Lie to Me»), більше відомому нашим глядачам як «Теорія брехні». Його герой доктор Кел Лайтман читає всіх, кого бачить, по обличчях, роблячи з цього висновки про наміри візаві. Але, знову повторюся, кожен висновок щодо кожної надбрівної дуги персонаж, якого грає Тім Рот, пояснює. Є ще одна історія: «Брудна дюжина» («The Dirty Dozen»), зафільмована Робертом Олдричем у 1967 році. За сюжетом, під час Другої світової війни за рішенням американської військової розвідки з тюрми випускають дванадцятьох злочинців, котрі або мають смертний вирок, аби засуджені довічно. У разі успішного виконання всі, хто виживе, матимуть амністію.

Трійця «Невиправних» вирізняється тим, що жоден із них не є кримінальним злочинцем як таким. Вони працюють на боці Світла, а їхнє ув'язнення — лише збіг обставин. Тож насправді у невиправних існує конфлікт із колегами-правоохоронцями. Але такий конфлікт можливий у будь-якому професійному середовищі. Задля його загострення не конче робити всіх трьох раніше судимими. Досить просто повісити над ними дамоклів меч: звільнення, розформування відділу тощо. Як на мене, цікавіше було створити такий відділ не з колишніх «ментів», а чинних кримінальників — представників середовища, за замовченням антагоністичного правоохоронцям.

Утім, якщо подібні думки й приходять у голову на початках, від серії до серії вони зникають — просто автори змушують тебе прийняти правила не твоєї гри. А постмодерна гра в «Невиправних» має місце. Чи не кожна серія містить бодай одну цитату якщо не з класичного детективного твору, то з класики маскульту загалом. Тут помітно, що працював Михайло Бриних. Бо хто ще назве серію, в якій пес загриз господаря, «Щелепи», а одного з персонажів іншої серії нарече Владом Цепешем — так, нагадаю, звали графа Дракулу.

Нарешті — болюче для вашого автора питання: час та місце дії. «Ми би хотіли, щоб наш продукт став міжнародним, щоб була можливість продати за кордон, — каже один із продюсерів, Олег Рогожа. — Ми не говоримо про Росію. Ми говоримо про Білорусь, Казахстан, Західну Європу. Дія серіалу відбувається в умовному місті лише з комерційних міркувань». Із цим усе зрозуміло, так само як і з російською мовою та російськими прізвищами персонажів. На жаль, виробники нині поки що змушені враховувати, скажемо делікатно, побажання замовника. І я перший стану на захист творців, якщо хтось закидатиме їм це.

Проте є одна деталь: серіали «Поліція Маямі» та «Поліція Лос-Анжелеса» продаються з такими назвами всюди.

Якщо персонаж Даниїла Бєлих носитиме прізвище не Лужин, а, скажімо, Калюжний, говорячи при цьому російською, а місцем дії назвемо Київ або хоча б Кропивницький, де проходила частина зйомок, навряд чи ця обставина негативно вплине на комерційний потенціал. Продають якісний продукт, і «Невиправні», хто б що не казав, таким є. Через те умовне, невідоме місто вже, як на мене, не так працюватиме, як раніше, коли російські замовлення деперсоніфіковували час та місце дії серіалу. А персонажі всі гамузом були Петровими, Романовими, Коноваловими або взагалі — Подушкіними.

Звісно, кожен виробник націлений на прибуток. Або хоча б на вихід у нуль. Проте окреслену вище проблему можуть вирішити не виробники, режисер, сценарист та актори. Рішення — в кишені замовника, менеджменту того чи іншого каналу. І поки Україну як Україну продавати в ближнє й дальнє зарубіжжя не навчилися. Хоч попит на питомо українські локації насправді є. Просто ті, від кого залежить це, не готові його вивчати. Але попри все сказане «Невиправні» все одно задали певний рівень новітнього телевізійного кіно в Україні. Тож варто його просувати саме як український продукт. З пізнаваними й знаковими українськими реаліями.

Фото: кадр із фільму «Невиправні»