Як, власне, і реакція безпосередньої начальниці пана Безсмертного – Юлії Тимошенко: адже не забулися ще обставини призначення Безсмертного на його посаду, з вельми невиграшною характеристикою майбутнього прем’єра, даною ним, та театральною паузою під час призначення, яку витримала вона. Юлія Тимошенко порадила Безсмертному виявляти терпіння й не діяти під впливом емоцій.

Отже, що лежить на поверхні, й що стало головним предметом обговорення ЗМІ? Поведінка Романа Безсмертного видається справді не надто адекватною й такою, що не надто личить політикові. Адже після того, що сталося, він мав два альтернативних шляхи поведінки – або наполегливо доводити свою правоту, переконувати мешканців того самого Макарівського району, що без адміністративної реформи шляху немає, або ж впроваджувати реформу директивним методом, не зважаючи на громадську думку й кажучи хіба що: от побачите результат – тоді й поговоримо. Заявивши про намір піти у відставку, Безсмертний тільки переконав громадян у тому, що їхні підозри щодо того, що реформа має погіршити якість їхнього життя, мали під собою реальні підстави.

Отут ми й підходимо до глибших проблем, що притаманні сьогоднішній Україні та її владі. Проблема перша – це проблема відкритості влади. Адже мова про адміністративну реформу ведеться від самого моменту призначення уряду. Тобто, вже п’ять місяців. А тим часом, окрім самого терміну, громадяни України навряд чи так уже обізнані з тим, що то за реформа, що вона має на меті, які переваги з собою принесе, для чого вона потрібна, й до того ж саме зараз, і взагалі: що має змінитися після її проведення. Термін „адміністративна реформа” досі є для громадян позбавленим сенсу, якоюсь абракадаброю, зміст якої годі й шукати. Відтак суспільство остерігається її, як усього незрозумілого, й убачає в ній якісь владні ігриська з прихованою метою. Чи, в найкращому разі, підозрює владу в тому, що вона не має чітких концепцій розвитку України й експериментує шляхом спроб і помилок, не знаючи напевне результати тих експериментів: мовляв, а раптом із того щось та й вийде? А бути піддослідним матеріалом громадяни не надто прагнуть.

Цілком слушною є думка про те, що, що успішнішою є влада, то вона є відкритішою, й навпаки: що менше вона має приводів пишатися досягненнями, то більше вона стає „сором’язливою”. Але макарівські події засвідчили: існує й зворотня залежність. Тобто, відкритість влади може бути запорукою її успіху, а закритість – запорукою неуспіху. Адже що заважало Романові Безсмертному виступити з низкою статей у районній (обласній, загальнонаціональній популярній) пресі, де б він розтлумачив людям, що саме він збирається робити, й до чого це мусить, за його задумом, призвести? Що заважало йому виступити по районному телебаченню? Нарешті, що заважало йому вдатися до листівок, які б роз’яснювали мету та засоби адміністративної реформи й висіли б на видноті? Здається, нічого. Так, саме для роз’яснення він поїхав до Макарова особисто. Але ж часи новгородських віче, на жаль, давно минули. Зібрати на майдані всіх мешканців району Безсмертний однаково б не зміг. Отже, навіть у разі успіху коефіцієнт корисної дії такої поїздки був би надто низький, і більшість населення так ні про що й не дізналися б. Тактика „від дверей до дверей” є ефективною для опозиції, до того ж позбавленої нормальних, звичних для модерного суспільства, шляхів комунікації з ним. Що ж до влади – то чи не є така тактика розбазарюванням часу та зусиль? Випадок цей засвідчив: нова влада прагне бути відкритою – але не вміє. Не знає, як. Принаймні, багато з членів владної команди до того не звикли. До речі: чи не пояснюються досить часті звинувачення Юлії Тимошенко в популізмі тим, що вона повсякчас намагається-таки, більш чи менш вдало, бути ПУБЛІЧНИМ політиком? Тож поряд із проблемою відкритості йде проблема друга – проблема того, що зветься „паблік рілейшнз”, або „піар”. У засадничому розумінні цього поняття – тобто, не в розумінні намагання переконати суспільство в тому, чого немає, а в розумінні елементарно донести до нього свої задуми та свої прагнення у зрозумілому та не викривленому вигляді.

Проблема третя – це проблема пріоритетів. Іноді складається враження, що влада намагається робити все водночас і в підсумку так нічого й не доводить до кінця. Так, багато проблем тісно пов’язані між собою і можуть бути розв’язані лише спільно. Але чи справді адміністративна реформа була такою вже невідкладною? Чи справді без неї ані питання корупції влади, ані питання відсутності зворотнього зв’язку між нею та суспільством, ані питання чесності та моральності влади, дотримання нею законів, ані інші НЕВІДКЛАДНІ питання розв’язати неможливо? Невже в суспільство, соціальна напруженість у якому знизилася не так уже й відчутно, конче потрібно привносити ще один елемент напруженості? Є в цьому, поміж іншим, і суто практичний бік. Практично за півроку – парламентські вибори. І хай якою успішною була б адміністративна реформа – а вибори припадуть саме на час, коли старе буде зламано, а нове ще не буде вибудовано. На час найбільшої невизначеності, коли позитивні наслідки реформи ще не стануть очевидними. То чи варто на цьому втрачати голоси виборців?

До того ж, непокоїть іще одне запитання: а чи так уже виправдано проводити експерименти саме в даній сфері? Адже, по-перше, це навіює-таки підозри в тому, що автори концепції адміністративної реформи не впевнені в її результатах. А по-друге, це призведе до ситуації, коли різні території єдиної держави керуються по-різному, в різному режимі, за різними нормативними актами та юридичними процедурами. Будь-яке порушення єдиної системи керування несе за собою збитки, в тому числі й матеріальні – так неодмінно буде й у даному разі.

Роман Безсмертний заявив, що мешканці Макарівського району перебувають у полоні пліток та чуток щодо змісту й характеру адміністративної реформи. Отут і проглядає проблема четверта – проблема оцінки наслідків Помаранчевої революції. Так, українське суспільство стало менш маніпульованим, воно тепер більше покладається на власні погляди. (Додамо лише одне: оті власні погляди не можуть сформуватися за умов недостатньої інформованості.) Але чи воно тепер ЗОВСІМ НЕ ПІДДАЄТЬСЯ НА МАНІПУЛЯЦІЇ? Чи не можна його сьогодні примусити голосувати „за кого потрібно”? Видається, що відповідь „ні” була б дуже великим перебільшенням. Адже ті чутки та плітки щодо адміністративної реформи в Макарові хтось та й розпускав? Хтось сприяв їхньому поширенню? Якщо переглянути пресу різних політичних уподобань, то не потрібно довго шукати відповідь на запитання: хто саме. Залишається тільки констатувати вельми прикрий факт: в окремо взятому Макарівському районі Київської області влада вщент програла інформаційну війну.

Із цього безпосередньо випливає проблема п’ята – проблема конфігурації політичних сил на майбутніх парламентських виборах. Бо великим перебільшенням буде вважати, що ті, хто голосував за „помаранчеву” владу, вже ніколи в житті не віддадуть свої голоси не їм, а, наприклад, „учорашнім”. Події в Макарові засвідчили: на жаль, це не так, це стосується справді значної частини тих, хто голосував за Ющенка, – але далеко не всіх. Наскільки значною є ця частина – то вже завдання соціологів це з’ясувати. Так, зараз рейтинг підтримки влади навіть істотно вищий, ніж кількість голосів, отриманих Віктором Ющенком на виборах. Але існують тут дві значних категорії виборців. Перша – це люди, що завжди схильні підтримувати чинну владу, хоч би якою вона була, й хоч би хто її представляв. За різними соціологічними оцінками, таких людей – від 5 до 15% усіх виборців. Друга категорія – це мешканці областей Півдня та Сходу, які нарешті здобули об’єктивну інформацію. У Дніпропетровській області, де новий глава адміністрації Юрій Єхануров користується повагою та довірою більшості мешканців, приріст симпатиків нової влади дуже відчутний. Натомість, у Донецькій та Луганській областях такий приріст дуже незначний, і більшість мешканців Донбасу досі впевнені, що „над Києвом висить помаранчевий туман, і хоч би скоріше він розвіявся”.

Отже, в суспільстві існують дві досить численні групи. Перша – це ті, хто задоволені наслідками Помаранчевої революції й голосуватимуть за владні сили, хоч би в якій конфігурації вони пішли на вибори. Друга – це ті, хто були й залишилися твердими супротивниками нової влади. Вони голосуватимуть за Партію регіонів, до певної міри за СДПУ(о); частина їх, вважаючи, що „не на тих поставили”, знову зверне увагу на комуністів чи вітренківців. Тут проблем немає. Але жодна з цих двох груп не становить більшості. Більшість – це ті, хто ставиться до нової влади до різної міри критично. Є – й їх чимало – розчаровані. Ті, хто вважають, що Помаранчева революція була помилкою, чи провокацією, чи операцією іноземних спецслужб, тощо й тощо. Ці люди або поповнять списки виборців „учорашніх”, або віддадуть свої голоси тим-таки комуністам і вітренківцям. Серед них шукатимуть свою здобич й різноманітні „треті сили”. Адже є також люди, які вважають, що влада зрадила ідеали Помаранчевої революції. Навряд чи вони проголосують за „вчорашніх” чи комуністів, а от „третю силу”, напевне, шукатимуть. Саме на них, зокрема, зорієнтовані відверто ксенофобські політичні сили, що нарощують свою активність. Ті сили, які коріння всіх лих бачать у „неправильному” етнічному походженні тих чи тих представників влади, й для яких Україна є, власне, зменшеною моделлю СРСР – де є „великий український (замість російського в СРСР) народ”, і є різні „нацмени”, що неодмінно мусять жити життям своїх локальних громад – резервацій, хай і не оформлених територіально як „радянські республіки”.

Є ще люди, які мають претензії щодо окремих представників влади, є такі, що вважають, що мета влади є шляхетною, але владі в цілому бракує чи то наполегливості, чи то хисту, чи то керівних здібностей, чи то ще якихось суто конкретних якостей. Тобто, що влада в цілому не може впоратися з метою, яку собі поставила. Яким є співвідношення цих груп невдоволених? На сьогодні це майже не має значення: відсутність чітких меж між різними ступенями невдоволеності зумовлює досить легке перетікання виборців із однієї категорії до іншої. А, як це видно з макарівських подій, „учорашні” докладатимуть усіх зусиль, щоб якомога велика кількість невдоволених відчули повне розчарування аж до несприйняття нової влади як такої й відкидання будь-яких її пропозицій, навіть коли їхній зміст є недостатньо зрозумілим.

За такої ситуації, видається, йти на вибори потужним єдиним блоком влада просто не має права. Бо весь той блок зможе розраховувати здебільшого лише на голоси „повністю задоволених”. Тобто, він не додаватиме голосів владній коаліції, а навпаки – відсіюватиме голоси навіть конструктивних критиків влади. І, мабуть, було б найкраще, якби демократичні сили сформували б три-чотири блоки, які б опонували одне одному. Не ворогували, а саме опонували. Можливо, уклавши угоду про спільний захист від сил, що ведуть Україну у прірву тоталітаризму. У цьому не буде нічого штучного – адже серед політиків владної коаліції вже помітні угруповання, які якраз відповідають запитам виборців, що різною мірою незадоволені тим, що відбувається. Їм залишається єдине: організаційно оформитися, інституюватися та зайняти ті електоральні ніші, які є природними для них, і на які сьогодні претендують сили вельми сумнівної генезис та намірів.

Головне ж – доведеться, напевне, не погодитися з Миколою Томенком, який вважає, що на вибори треба йти не зі стратегічними, а з принциповими тактичними питаннями. Здавалося б, так – адже центральна на сьогодні політична постать в Україні, Президент, попри будь-який результат виборів, залишиться на своїй посаді. Але, по-перше, політична реформа може змінити центр ваги влади. А по-друге, „учорашні” розглядають парламентські вибори як можливість реваншу, після якого вони зможуть сформувати парламентську більшість і нав’язувати Президентові свої умови. Тож, нема куди подітися: вибори матимуть стратегічне значення, й без стратегічних питань не обійтися. Що, власне, й довели події в Макарові, де йшлося не про тактику, а про одне з програмних питань нової влади та про довіру (чи недовіру) населення до цього питання.