Власне, це – ток-шоу, коли перед глядачами постають люди, у житті яких трапилися тяжкі моменти, і коли глядачів спонукають до співчуття та співпереживання. Принаймні, саме ці почуття, напевне, є запрограмованим результатом шоу – і що вони є щирішими, що їх більше, то більш вдалим воно є. От тільки річ у тім, що почуття ці теж можуть бути різними й по-різному виявлятися.

Одним із взірців цього жанру є програма "Ключовий момент" на телеканалі "Інтер". (Про інший, так би мовити, класичний, "Без табу" каналу "1+1", "ТК" вже неодноразово писала). Складається вона з кількох сюжетів, кожен із яких найчастіше закінчується – за всіма законами мелодрами – щасливо: люди знаходять один одного. От, скажімо, програма за суботу, 2 липня. Доньці від самого дитинства казали, що її батька "з'їла риба". А потім виявилося, що (даруйте за іронію) риба та була людського роду й, мабуть, доволі приваблива, і зовсім не з'їла батька, а банально відібрала його в сім'ї. І от тепер донька вперше бачить батька. Інший сюжет: жінки зустрічаються з позашлюбною донькою свого батька, про існування якої якось випадково почули, і яку ніколи раніше не бачили. Ще сюжет: жінка, що виховувалась прийомними батьками, знаходить свою біологічну матір, як виявляється, і без того багатодітну. Щемливі моменти ці так і збурюють глядачів до сліз, так і виносять на поверхню все те сентиментальне, що є в їхніх душах.

На перший погляд, напрошується аналогія з відомою програмою "Чекай мене" на тому ж "Інтері" (російський варіант її істотно раніше з'явився на ОРТ і кілька років ретранслювався на Україну тим-таки "Інтером"). Але аналогії не виходить. Передусім, мабуть, через концепцію програм та їхню режисуру. Здавалося б, в обох програмах те саме: розлучені долею люди знаходять одне одного. Але "Чекай мене" робить наголос (принаймні, таким цей наголос виходить) саме на зустрічі, і через те цю програму важко зарахувати до жанру сентиментальних шоу. Не драматичні події, що розлучили людей, а пошук є головною інтригою "Чекай мене" – ця програма за сценарною побудовою, власне, один в один копіює славетні колись радіопрограми, де вели пошук родичів, розлучених війною. Хіба що з тією поправкою, що виходить вона на телебаченні, а не на радіо. Як шукали людину, що з нею сталося, чому вона не давала про себе знати, врешті-решт, як її знайшли − таким є інформаційне наповнення сюжетів. Такою є канва розповіді, таким є "детектив" сюжету, що наближає програму радше до пригодницького жанру.

На відміну від того, "Ключовий момент" деталі пошуку якщо й змальовує, то побіжно, у формі такого собі звіту, ніби самі по собі вони не становлять для глядачів цікавості. Ця програма робить наголос на передісторії, на обставинах розлучення. Ті, хто розшукує, довго розповідають про ці обставини, саме на них побудовано інтригу сюжету. І от, мабуть, чому. У "Чекай мене" зустрічаються, найчастіше, рідні, близькі один до одного, що загубили один одного в силу тих чи тих обставин. І не так уже важливо, якими були ті обставини: чи сталося з кимось щось тяжке, чи люди просто загубили координати одне одного, чи просто посварилися колись і вирішили побити горщики назавжди – возз'єднання їх несе в собі величезну енергетику, величезний вибух почуттів. У "Ключовому моменті" йдеться найчастіше про людей, які ніколи раніше одне одного не бачили. Звісно, знайти одне одного може бути для них навіть найбільшою життєвою метою. Але нема куди подітися – ці люди в студії лише знайомляться. Духовно близькими вони не є й бути не можуть. І більше того: хоч би як склалися їхні стосунки надалі, а близькими вони, ймовірніше за все, ніколи вже не стануть. У кожного з них – своє чимале вже життя, в якому місця для іншого не було. І глядачі це чудово розуміють. Тож про вибух емоцій під час зустрічі не йдеться. Єдине, що залишається глядачам – це тяжко позіхнути й поплакати: от як зле вчинила над людьми доля, розвела їх, і рідні по крові люди не стануть уже рідними по духу. І нічого тут уже не вдієш. Тим більше, що надто вже часто в цих передісторіях ідеться про втрату когось із близьких – що й стає поштовхом для пошуків. Коли вже глядачі й радіють за тих, хто зустрів один одного, − то це якась безвихідна радість. Якщо визначати мелодраму як драму зі щасливим фіналом, то в даному разі фінал виходить не такий уже й щасливий.

Отже, якщо в "Чекай мене" зустріч є кульмінацією сюжету, то в "Ключовому моменті" на кульмінацію вона не тягне. Відповідно, акценти (власне кажучи, ключовий момент!) і переносяться на передісторію розлучення. Саме розлучення, а не зустріч стає квінтесенцією сюжетів. Коли ж узяти до уваги, що далеко не всі й далеко не завжди гості програми є такими вже красномовними, то, по-перше, сюжет втрачає динаміку, а по-друге, дуже часто ці передісторії зводяться до банального "хто, де, коли й з ким". До улюбленого предмету розмов між "кумоньками". Хай мені знову пробачать, але, переглядаючи "Ключовий момент", я чомусь дуже часто пригадував скандально відомі нагієвські "Вікна". Так, "Ключовий момент" – не постановочна програма, не брутальна, не провокаційна, вона, боронь Боже, не переходить меж. Але історії, що їх розповідають, дуже часто належать до таких, які не мали б бути публічними. Яким не належало б ставати публічними.

Латиноамериканські серіали – от за яким взірцем, за якими канонами побудовані більшість "душещипальних" шоу на наших екранах. І за надмірною увагою до різних любовних багатокутників, зокрема. А ще – за надмірною деталізацією сюжетів, що має на меті драматизувати й без того драматичні події. Канони ці, втім, мають одну дуже істотну ваду: доля героїв сюжетів мимоволі перетворюється з мети програми на засіб вижимання з глядачів сліз. Підкреслю: мимоволі, незалежно від того, чи бажають того автори й ведучі. Іноді так і здається, що от зараз ведучий (точніше, за канонами жанру, ведуча) добре поставленим голосом, із неодмінним поступовим збільшенням темпу та так само неодмінним крещендо, мов конферансьє, вигукне: "Пані й панове, шановні глядачі – пауза – а тепер плачуть усі!" І далі час від часу замість звичного: "Де ваші руки?!" в ефірі лунатиме: "Де ваші сльози?!"

Від славетних шоу Опри Уїнфрі вітчизняні "сльозливчики" відрізняє одна риса: шоу пані Уїнфрі, попри все, вселяють оптимізм. Чи, принаймні, надію. Упевненість: усі негаразди можна здолати, і їх варто долати. Треба тільки докласти до того зусиль. Якщо вжити патетичне формулювання, вони – життєстверджувальні. Відповідно, глядачі переживають те саме, що ще з античних часів має назву катарсис – окрім, звісно, того, що подібна активна постановка питання просто-таки змушує тих глядачів, хто має змогу, надати реальну допомогу. Від вітчизняних сльозоточивих програм, окрім повної безнадії та переконання, що "від суми та від тюрми...", не залишається геть нічого. Навіть бажання допомогти навряд чи виникає – навіщо ж допомагати, якщо все однаково безнадійно! І навіть заклики допомогти, що час від часу лунають у тій-таки "Без табу", видаються актом останньої надії, якщо не актом відчаю. Якщо висловлюватися цинічніше (хай мені вибачать!), ці заклики про допомогу – з тієї ж серії, що й відомі заклики, які починаються зі слів: "Вибачте, що до вас звертаюся". Але людська психіка не може витримувати надмірну кількість безнадії. Тож реакцією глядачів стає відстороненість: мовляв, ви там страждайте, а ми на вас подивимося, полоскочемо собі нерви. І в підсумку виходить таке собі шоу "Страждання за склом", якщо не балаган, глядачі якого прийшли потішитися чужим убозтвом. У найкращому разі, виходить той самий серіал, коли, плачучи досхочу, глядачі весь час розуміють: це – казка, а на екрані – актори. Тут, що найстрашніше – не актори (принаймні, так передбачає жанр), але ефект виходить той самий.

Інше, що різнить шоу Опри Уїнфрі з вітчизняними – це делікатність. Прагнення зберегти гідність людей, про складні обставини з життя яких ідеться. Прагнення показати їх сильнішими за обставини. Відчуття міри, за яку краще не заходити, щоб не травмувати. Сльозовижимання вітчизняних програм дуже часто має з делікатністю дуже мало спільного. "Уй, ви мої бідолашненькі, уй ви мої сюсі-пусі! – у такій манері, як правило, поводиться ведуча, − давайте я вас по голівці погладжу". Але, замість гладити по голівці, як правило, така програма змушує гостей ще й іще раз звітувати перед глядачами про найнеприємніші для них речі, знову й знову демонструвати свої страждання, ледь не смакувати їх привселюдно. Здавалося б, програма "Хочу й буду", яка більше не йде на екранах, була саме "у стилі Уїнфрі", бо несла в собі оптимістичний заряд, стверджувала право людини чинити так, як вона вважає за потрібне, попри все. От тільки – чи, може, це в мене суб'єктивне враження таке? – надто часто темами цієї програми ставало те, що зазвичай стає предметом обговорення бабусь біля під'їздів. Надто часто відчувався там присмак полунички.

Програми ці мають одну спільну рису: вони не розкривають соціальних проблем. Навіть тоді, коли причиною екранних страждань є не тяжкий збіг обставин, а цілком конкретні дії цілком конкретних посадовців (як от у кількарічної давнини програмі "Без табу", де селищна міліція зробила групу підлітків цапами-відбувайлами за всі нерозкриті злочини), акценти припадають саме на страждання. Ці програми лише навіюють глядачам: от бачите, яке в житті буває! Порівняно з усім, що ви побачили, ваші проблеми є дріб'язковими, про них навіть мову вести незручно. Тож сидіть і тихенько собі переносьте "все тяготы и лишения". Соціальна пасивність – такою видається ідея всіх цих "мелодрам-шоу", послання, яке вони несуть, − хочуть цього їхні автори чи не хочуть. Не людина й суспільство, не людина в суспільстві, не людина серед людей, а людина один на один із примхами долі – от під яким ракурсом розглядають події українські мелодрам-шоу. Усемогутній форс-мажор та безсила перед ним людина – от хто є їхніми головними героями, от між ким відбувається конфлікт.

Доводилося чути: у нас менталітет такий. Але, може, це – лише стереотипне уявлення про наш менталітет? Принаймні, Помаранчева революція (і в даному разі це – не данина ані моді, ані владі, а просто констатація очевидного факту) засвідчила: ані безнадія, ані відчуття приреченості, ані опускання рук перед примхами долі не входять до переліку визначальних характеристик світогляду пересічного мешканця України. Революція ця відкрила – можливо, передусім для нас самих – те, що українцям притаманна активна життєва позиція. То чи варто так наполегливо занурювати їх у безвихідь?

А йдеться, власне, про цілком професійні програми. Які мають цілковите право на існування. Які мають власну жанрову нішу. От тільки чи не виглядає так, що, окрім цієї своєї ніші, вони змушені заповнювати ще й інші – невластиві їм, але до сьогодні вільні? Ніші оптимістичних мелодрам-шоу, присвячених не чужому, американському, а власному, українському, життю та історіям із нього?