Тижні зо два тому відбулося засідання впливового “Українського клубу”, який об’єднує провідних політичних експертів. Тема обговорення звучала симптоматично: чи загрожує криза новій українській владі? Відповідь була майже одностайна: наразі - ні.

Адже довіра до нової влади (точніше – персонально до Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко) залишається вельми високою. Вона трохи знизилася з захмарних 65% квітня, але все ще перевищує 60%, і навіть за умов дальшого природного поступового зниження начебто гарантує пристойний електоральний результат у березні 2006-го. Якщо тільки не втрутяться суб’єктивні чинники (які в українській політиці важать анітрохи не менше, ніж об’єктивні).

Цілком бо зрозуміло: ці сьогоднішні 60% довіри до Ющенка і Тимошенко є сукупним показником їхнього тандему (злагодженість якого викликає щоразу більші сумніви). І наразі, якби з якихось причин поміж президентом і прем’єром дійшло б таки до відкритого розриву, ці 60% відсотків відразу розкололися б. У якій пропорції – 30% на 30%, чи, скажімо, 40% на 20% - передбачити наразі складно. Але симптоматично, що провідні соціологічні служби готуються поставити у свої нові опитування, зокрема, й таке запитання.

Питання про розкол поміж Ющенком і Тимошенко може здаватися сьогодні суто теоретичним – адже з обох боків регулярно лунають запевнення у вічній відданості й дружбі (прем’єр, щоправда, супроводжує такі заяви натяками на дії певних “темних сил” у президентському оточенні, які й не дають дружбі реалізуватися повною мірою). Але у якісь моменти те, що відбувається на владному Олімпі, здається затишшям перед грозою.

І причини для потенційної грози – більш ніж очевидні, навіть поза розламом по лінії Тимошенко – Порошенко (про який не пише сьогодні тільки ледачий). Вони – насамперед у передкризовому стані української економіки й у діях уряду, які багато експертів в Україні та поза її межами розцінюють як неадекватні й популістські.

Не далі як на минулому тижні один з провідних українських аналітиків, колишній урядовий секретар в уряді Ющенка 1999–2001 років Віктор Лисицький розповсюдив в Інтернеті текст, де дії уряду піддаються нищівній критиці. Пафос цього тексту зводиться до подальшого: за перші місяці своєї роботи уряд Тимошенко забезпечив стрибкоподібне підвищення обсягів соціальних виплат. За рахунок цього виріс матеріальний добробут більшості найбільш нужденних верств нашого суспільства.

Однак, на думку шанованого економіста, застосовані при вирішенні цього шляхетного завдання глибоко недосконалі підходи обвально знизили довіру до уряду з боку української буржуазії, широких кіл підприємців, інтелігенції, інших політично активних громадян. Йдеться, зокрема, про нечувано високий рівень закритості процесів підготовки та прийняття урядових рішень, котрий сприяв появі великої кількості помилок, та про ігнорування потужного потоку критичних зауважень в бік уряду.

В результаті глибокого розчарування діями уряду, як стверджує Віктор Лисицький, ми вперше з 1999 року стикнулися з надзвичайно небезпечним сполученням тенденцій: швидко прогресуючого зниження темпів зростання обсягів виробництва з одночасним ризиковано прискореним зростання грошей у обігу в цілому та найбільш інфляційно небезпечної їх складової – готівки за межами банків - зокрема. Продовжується започатковане ще попереднім урядом накопичення потужного потенціалу макроекономічної дестабілізації. Насувається загроза вибуху цін.

Небезпечність сполучення таких тенденцій посилюється тим, що уряд не має зрозумілої і підтриманої суспільством стратегії розвитку конкурентноздатних, заснованих на інноваціях індустрій України, котра мала б стати основою стабільного і швидкого зростання економіки. Уряд нічого не зробив для розвитку вітчизняних виробництв – основи будь-якої ефективної соціальної політики. Принципово правильні намагання добитися статусу країни з ринковою економікою та добитися вступу до СОТ вже у поточному році не спираються на підтримку добре поінформованої підприємницької спільноти, що є критично важливим для успіху цих кроків.

Діагноз експерта суворий: де-факто соціально-економічна політика чинного уряду є примітивно соціалістичною. Вона не враховує сучасні, базовані на розвитку економіки знань та інформаційних технологіях, тенденції розвитку суспільств. Така політика позбавляє Україну довгострокової перспективи перетворення у заможну державу. Ідеологічно вона є прямим продовженням політики уряду Януковича–Азарова.

Мені важко щось заперечити шановному Вікторові Лисицькому. Більше того, я можу підписатися під кожним наведеним вище міркуванням. І додати, зокрема, й те, що уряд виявляє загрозливе невміння працювати із парламентом. Принципово важливі для вступу до СОТ законопроекти гальмуються й відхиляються (знов-таки, може, й на краще, бо якість багатьох урядових законодавчих ініціатив є катастрофічно низькою, і довгострокові наслідки ухвалення таких актів ніхто, здається, й не намагався серйозно аналізувати).

Але до закидів Віктора Лисицького я хотів би додати одну принципову обставину: чинний уряд аж ніяк не є урядом Тимошенко. Значно більшою мірою він є наслідком рішень (можливо, в багатьох випадках суто спонтанних, або ж ґрунтованих на особистих симпатіях) самого Президента.

Мушу зробити невеличкий відступ. Ще напередодні інавгурації Ющенка експерти на чолі з Ігорем Коліушком та Миколою Яковиною розробили формалізований графік дій нового Президента, який, виходячи з вимог чинної Конституції (Коліушко є принциповим супротивником реформи за сценарієм від 8 грудня 2004 року) зокрема, розписував послідовність кроків у формуванні уряду (визначення кандидатури прем’єра, консультації прем’єра з фракціями, формування більшості й коаліційного кабінету).

Нічого подібного, звісно, зроблено не було. Президент на власний розсуд просто в сесійній залі сформував “кабмін переможців” (не переймаючись тим, що при призначенні губернаторів взагалі було грубо порушено Основний Закон – адже вся держава бачила, що новопризначений кабмін фізично не міг зібратися, щоб проголосувати внесення необхідних кандидатур!) І ми отримали уряд, який може апелювати до гасел Майдану, але не має за собою ані парламентської більшості, ані навіть оформленої коаліції меншості (“Наша Україна”, УНП, БЮТ, СПУ, і, ще більшою мірою, НПУ грають сьогодні кожен у власну гру). Не говорю вже про те, що й сам цей уряд жодною мірою не є єдиною командою, а окремі його постаті (Білозір, Зварич, Томенко, Червоненко) вже встигли стати улюбленою мішенню журналістів через дії й висловлювання, які найлагідніше можна назвати “вельми суперечливими”.

Наслідки не забарилися. Поки інерція “Майдану” була потужна, урядові вдавалося тріумфально проводити через сесійну залу або ж відверто декларативні (програма “Назустріч людям”), або й сумнівні (нова редакція Державного бюджету, яка ховає саму ідею інноваційного розвитку) документи. Але коли ця інерція стала потроху вигасати, законотворчий конвеєр почав давати дедалі більше “збоїв” (повторюся: інша річ, що відхилення окремих урядових документів слід потрактовувати як безумовне благо для суспільства).

Сьогодні, за великим рахунком, Президент стоїть перед складним вибором: або ж почати діяти суто авторитарними методами, не зважаючи на парламент (чи спробувати зігнати до купи депутатську більшість за апробованими за часів Кучми рецептами) – і переформатувати уряд, виходячи з власних уявлень про доцільність (рівень народної довіри й підтримка Заходу дають таку теоретичну можливість). Або ж ініціювати таки створення парламентської коаліції – й переформатувати уряд вже під цю коаліцію. Щоправда, існує й третій шлях – пролонгування сьогоднішньої невизначеності, який загрожує дедалі більшим “розхитуванням човна”.

Як поведеться Ющенко насправді – наразі незрозуміло. Адже жодне з трьох підготовлених на цей момент подань щодо торпедування закону 2222 (колишній законопроект 4180) до Конституційного Суду наразі не надійшло. Одні пов’язують це з ваганнями самого Президента, який ще не визначив, чи слід йому еволюціонувати в бік де Голля (хтось скаже – в бік Кучми), чи таки в напрямку українського Кваснєвського. Інші говорять, що подання надійдуть до КС (і будуть оперативно розглянуті) в час політичних канікул, коли прихильники збереження реформи не матимуть змоги скористатися з парламентської трибуни.

А поки що пересварений, далекий від внутрішньої єдності, змушений працювати в умовах дедалі більшого тиску уряд має у своєму розпорядженні один-єдиний сесійний тиждень для того, щоб спробувати переломити несприятливу для себе тенденцію. Для того, щоб ухвалити законопроекти, здатні оживити національну економіку й подолати дедалі більшу нехіть до України з боку інвесторів. Якщо ж урядові цього не вдасться – початок канікул цілком може стати “спокоєм перед грозою”. З непередбачуваними для українського політичного ландшафту наслідками.