Шановні Інна Долженкова та Гала Скляревська детально проаналізували серіал каналу «1+1» «Догори дригом»: обидві авторки визначили його як невдалий.

Але серед вад серіалу є одна, яка залишилася непоміченою, хоча й відображає певну тенденцію. Погляньмо на головних героїв.

Одеситка, що, судячи з багатьох реплік, до карикатурності не сприймає українську мову й узагалі все українське. Ну, зрозуміло: «Одесса — это русский мир», це місто до України буцімто не має ніякого стосунку — стереотип, наполегливо нав'язуваний російською пропагандою протягом багатьох років. Чи є люди з подібними поглядами в Одесі? Так, трапляються — от тільки до якої ці погляди вони є типовими?

Цікавіше зі львів'янином. Бо його образ об'єктивно є карикатурнішим, «екзотичнішим» за образ одеситки. Отже, Мар'ян — житель великого міста, який, приїжджаючи до Одеси, відчуває розгубленість. Який, мов дитина, підкоряється матері. А тепер пригадаймо російську блогосферу та соціальні мережі під час обох майданів. А вони рясніли сотнями однотипних постів. Мовляв, «западенців» заманили до Києва, обіцяючи їм за це гроші, бо це ж для них був єдиний у житті шанс побувати в українській столиці.

Вони ж, мовляв, ніколи ніде далі свого Львова не бували й, якби не Майдан, не побували б. А печиво, що роздавала протестувальникам Вікторія Нуланд — це ж, мовляв, був єдиний для них шанс бодай раз у житті скуштувати печиво, «западенці» ж, буцімто, такі бідні, що смаку печива й не знають. Тож підступна Нуланд використала копійчане печиво, мов гачок, мов наживку. Російські «знавці» не шкодували й не шкодують барв, щоби змальовувати галичан як буцімто таких, що живуть мало не в халупах, із досягненнями цивілізації геть не знайомі й узагалі «з гір позлазили» (ну звідки ж росіянам знати, що від Львова до гір — понад сотня кілометрів; вони ж «географіїв не вивчали», «извозчики всюду довезут»).

І, звісно ж, відповідно до цих сотень постів, живуть «западенці» за стародавніми патріархальними звичаями, цураючись усього модерного. (Із дуже прозорим натяком: модерне — це російське, українське є патріархальним та архаїчним буцімто за визначенням.) Прикметно: російська (ольгинська?) блогосфера втовкмачує, буцімто слово «рагулі» — це презирлива назва українців, якою їх нібито звуть західноукраїнські росіяни, поляки та євреї.

Саме такі уявлення про жителів Західної України навіює й офіційна російська пропаганда.

То чи не впізнаєте ви у змальованій вище картині нашого Мар'яна, головного героя? Здається, впізнаєте. Він сліпо підкоряється матері — от вона, архаїчність та патріархальність. Він губиться, потрапивши до великого міста, до «білих людей». І хай він хоч тисячу разів грає в рок-гурті, а однаково — глибокий провінціал і «рагуль». Оля порівняно з ним — просто тобі столична штучка.

Скажете, автори фільму в такий спосіб висміюють стереотипи? У тому й річ, що ні — бо ці стереотипи покладено до фундаменту сценарію: якби не вони — сценарію взагалі не було б. Розвалився б. Саме на базі цих стереотипів вибудовано «комічні» ситуації. Ці російські стереотипи в даному разі є аксіомою, системотворчим чинником. Жодним сумнівам вони не підлягають.

Просто автори серіалу персоніфікували ці стереотипи — надали їм людських облич, вклали до їхніх вуст репліки, змусили рухатися. І нема куди подітися від враження: «центральним», «головним» був саме стереотип щодо галичан, причому стереотип російський — і не догори, й не дригом, а на повний зріст.

Хотіли того автори серіалу чи не хотіли, але протиставлення зросійщеної одеситки та щиро-українського львів'янина вийшло дуже схожим на протиставлення, що його робила ще радянська пропаганда й до сьогодні робить російська — між буцімто модерною, урбаністичною Росією та буцімто архаїчною, сільською (а чи, принаймні, дуже й дуже провінційною) Україною.

Хотіли того автори свідомо, а чи це промовляла їхня підсвідомість, але й до розв'язки закладено «глибокий» зміст: освідчення між Мар'яном та Олею («примирення між сходом та заходом») відбувається в Одесі (на території — й на умовах? — сходу) під акомпанемент пісні Леоніда Утьосова — не лише російськомовної, а й такої, що відсилає до часів та реалій СРСР. І, погодьтеся, для цього фільмового єднання зусилля героїв аж ніяк не були паритетними: Мар'янові довелося пройти набагато більший шлях «самовдосконалення», ніж Ользі, всі тернії на шляху якої здебільшого полягали просто в подоланні несприятливих ситуацій. Він «самовдосконалювався», вона погодилася сприйняти його «самовдосконаленим». Тож нема куди подітися від підозри: глядачі фільму мають зрозуміти, що саме на таких умовах тільки й можуть бути «схід і захід разом».

Що ж до враження в цілому... Воно таке, ніби нам розповідали розтягнутий на дванадцять серій старий, давно заїжджений і, власне, досить образливий анекдот «про хохлів». І гадали, що ми муситимемо з нього сміятися.

Серіал «Догори дригом» став яскравим, але далеко не єдиним прикладом досить помітної тенденції: чимало наших телевізійників протягом багатьох років так прагнули наслідувати російський «передовий досвід», що й на Україну звикли дивитися російськими очима. Й тепер, коли на шляху прямої російської пропаганди з'явилися бар'єри, її, російської пропаганди, стереотипи з легкістю самовідтворюються всередині України.

Що ж до даного серіалу, то виникає й ще одна підозра: в Росії — путінській Росії — його залюбки купили б.

Фото: кадр із серіалу «Догори дригом»