Ідеться про комфорт-шоу “Квадратний метр” і сімейне шоу “Було ваше - стало наше”.

1.

Правильний пральний порошок назавжди оселився в нашому житті, знайшовши прихисток у найпотаємніших куточках серця. Практично безупинні рекламні ролики, що крають не лише нікому не потрібне естетське кіно, яким пишаються кінофестивалі і гребують телеглядачі, але й найбажаніші публікою сопливі дурнуваті серіали, вчать нас, що запирати руками вже нема необхідності. Завдяки магічним витворам науково-технічного прогресу, розфасованим у найвибагливіший спосіб і обов’язково запакованим в блискучу обгортку, наше життя вже стало легшим. Крихта щастя виявляється близькою та досяжною. Звісно, в обмін на хрусткі, просякнуті трудовим солоним потом купони.

Вже кілька років поспіль актор Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки Антон Мухарський бігає по квартирах простих українських громадян, умебльованих у найкращих традиціях радянської декораторської школи, і з великим ентузіазмом розмовляє з господинями-берегинями сімейного вогнища про те, як саме вони виводять плями на сорочках чоловіків-замурзанців. Начебто реальні одноклітинні суржикомовні сценарні креатури радісно повідомляють в камеру про свій нелегкий… ну, всі це бачили і чули, щоб врешті з екстазом ув очах прийняти омріяний порошок і прогорлати “Ми йдемо до вас!”. Тепер усе це неподобство відбувається ще й за участі переодягненого у жінку Андрія Данилка, який на сцені в образі Вєрки Сердючки виглядає цілком природньо і колоритно, але в умебльованій суперовим радянським гарнітуром хрущовці в оточенні простих людей дещо випадає з контексту. Своєю кітчевістю, м’яко кажучи.

У своєму бажанні використовувати в комерційних цілях майже живих людей і майже справжні житлові площі реклама впритул наблизилася до того, чим зараз намагається займатися розважальне телебачення. Будучи суто утилітарним засобом для промоції товару, який не має нічого спільного з мистецтвом, а тому позбавленою гризот сумління щодо використання огидних моралі методів і практик, реклама доперлася до подібного прийому дуже швидко. Щоб прийти до такого самого результату – безкоштовного використання людей в їхньому домі-фортеці в якості віртуальних манекенів, що своєю неоковирністю оздоблюють шоу – телебаченню знадобилося набагато більше часу (фактично, програми “Інтеру” – це лише перші спроби в цьому напрямі). І це приємно, оскільки доводить, що ТБ все ж таки має певний стосунок до мистецтва.

2.

Кожний крок по збрутальненню й огидженню телевізійного простору видавався результатом довгих приготувань і вкладався в чітко осяжну канву поступального руху – крізь тернистий шлях поступок етичним нормам до тривалішого закриття очей на користь комерційного успіху програми. Чи бодай її молодіжного іміджу.

Усе почалося із запровадження в дев’яностих роках минулого століття закордонних кумедних кадрів домашнього відео та появи їх українського аналогу – довгожителя телепростору програми “3х4”, яка почала закликати присилати жартівливі українські реалії до передачі, а з минулого сезону існує на “Новому каналі” в оновленому форматі з юним ведучим Геннадієм Попенком, перетворившись ледь не на запрошення до перегляду домашнього порно. Це була добровільна й усвідомлена передача власного приватного життя до публічного перегляду.

Потім з’явилися закордонні “приховані камери” і їх український аналог, який зараз можна угледіти на каналі “1+1”. Розведення простої людини під пильним оком схованого в кущах оператора, перетворення нічого не підозрюючої особи на, даруйте на слові, “лоха” традиційно проходить в громадських місцях і з майбутньою пропозицією подарунка, яка трохи тамує біль від образи. Українські учасники зазвичай намагаються вичавити із себе щось схоже на почуття гумору, даючи згоду на демонстрування своєї ганьби перед усім світом і свою присутність у студії. Вони змушені це робити, щоб зберегти пристойний вигляд у непристойній ситуації, так само як і героїні інтерівської передачі “Все для тебе”, яка в своїх засадничих моментах має багато спільного з принципами форматних прихованих камер. Позитвні рішення, які приймають під ґвалтівним тиском герої-жертви таких програм, схожі, швидше, на шантаж, а не на романтику. Колись “Приховану камеру” намагалися знімати й у Москві, але закрили через загрозу судових позовів. Україна - не Росія.

Наступний крок у фільмуванні життєдіяльності не роздроченого увагою телебачення люду зробив Новий канал зі своєю програмою “За гроші” (ведучий Геннадій Попенко), американський аналог якої виробництва МТВ “Закладаюся, що ти зробиш”, демонструвався протягом певного часу на музичному каналі Ентер. Тепер вже люди власноруч бралися до виконання витребенькуватих, а подекуди - не дуже пристойних - природніх бажань ведучого, гидячи собі на голову в обмін на надію отримати певну суму готівкою, вираховуючи вартість своєї гідності в гривнях. Тепер ніхто не ховається, фільмуючи начебто смішні розігрувані сцени, усе відбувається за спільним рішенням. Моральний перехід від цієї програми до інтерівських проектів здійснити доволі легко.

3.

Програма “Квадратний метр”, дещо самозакохано названа комфорт-шоу, спершу рефлекторно навіває традиційно лагідне почуття і навіть надію на певні якщо й не позитивні, то бодай нейтральні враження. Це історія про переобладнання зазвичай дуже невеликої житлової площі за допомогою дизайнера-реформатора, в короткий термін і з використанням сучасних виробничних будівельних технологій. Вона вже міцно вписалася в український телевізійний простір і в свідомість глядача – спершу завдяки програмі виробництва НТВ “Квартирне питання”, а в останні два роки ще й її аналогам і варіантам на кшталт “Рятуйте, ремонт” (ТЕТ) чи “Школа ремонта” (ICTV), які з жахаючою послідовністю почали виникати в ефірах різних каналів. Окрім ведучого, аніматора глядацького інтересу Антона Мухарського, який у своїй практиці стосунків з героями програми використовує відпрацьований на рекламних роликах акторський штамп ейфорійного активіста із світськими задатками робітника культпросвіти, чи не єдиною особливістю української версії типової форми програми є її, даруйте на слові, “українськість”. Глядач, що надсилає до передачі сльозне прохання про переобладнання свого житла за дизайнерським проектом, аргументуючи його піонерським захватом, не лише жертвує своїм спокоєм в очікуванні сюрпризу – він сам повинен виділити певну частину коштів на ремонт. Сума коливається від 5 до 10 000 гривень, які йдуть для сплати витрат на будматеріали.

Звісно, для цього є об’єктивні причини: особливості розвитку національної економіки й ринку послуг не дозволяють творцям-продюсерам проекту повністю профінансувати його виконання. Однак, виглядає все це на типове для анекдотів хохлацьке господарське жмотство: “він не буде сала їсти, бо не дам”. Особливої двозначності ситуації додає позиція власника піддослідних квадратних метрів. Звісно, ковер з бельгійської вовни, гарнітур зі скляними полицями, натяжні стелі і гіпсокартонні стіни від спонсорів-партнерів програми це добре, але… чи не занадто ризикована оборутка? Особливо, з урахуванням того, що дизайнер, який своїми креативними ідеями спотворює, вибачте, створює нові форми, фактично, не виконує настанов-побажань господарів хати, які мають в першу чергу утилітарні вимоги, а не естетичні.

Сценарною позицією фінансового внеску творці “Квадратних метрів” значно зменшують у глядача ступінь захоплення учасниками програми, так само, як градус надії на щось подібне в своєму житті. Процент співчуття до долі власників реформованої житлової площі в такій ситуації не надто високий. Вкладати власні кошти в бурхливу фантазію телевізійних майстрів, скоріше, лячно, ніж привабливо: надто різні інтереси виявляються в учасників спільного процесу. Споглядання ж за тим, як цю глупоту роблять інші, виглядає огидним порпанням у чужій білизні.

Щодо програми “Було ваше - стало наше” (ведучий Сергій Притула), то це, напевно, максимальний крок, який можливо було зробити на шляху експансії телебачення. Інтерактивний принцип стосунків глядача з розважальною програмою доведено тут до логічного абсурду, зумовленого вимогами підвищення комфортності. Тепер не обов’язково виїзджати на пленер, щоб взяти участь у конкурсі. Студія переноситься просто до квартири захопленого громадянина, облаштовуючись у невеликих за розміром приміщеннях у стислий термін. Сліпучо усміхнений, напханий здоровим оптимізмом ведучий виїзджає до нього в гості. Питання задаються очі-в-очі, “не відходячи від каси”. Щоправда, за це привабливе запродання душі телевізійному Богу доводиться сплачувати власними речами, ризикуючи якими, можна виграти різного роду побутову техніку: “за всьо нужно платіть”…

Передача нагадує розлогу версію рекламного ролику прального порошку - “ви не чекали, а ми пришли”.

Щоправда, майже все, про що йдеться у цій статті, про нього нагадує.

4.

Перехід від закомплексованого телевізійного продукту до розкутого й орієнтованого на платоспроможну ювенільність не може відбутися без наявності нової генерації ведучих, які з радістю розпочнуть спілкування з захопленим зненацька глядачем. Вони вже є. Не маючи, чи принаймні не демонструючи в кадрі, серйозних моральних перепон для голосного й ейфорійного оптимізму, із закоченими від щастя очима й дещо ідіотичною посмішкою, запозиченою у запінговому турне супутниковими каналами, вони йдуть навпростець, вриваючись до кожної хати. Радісний рекламний слоган “ми йдемо до вас”, що його так приязно і з ентузіазмом вимовляє головна зірка нової формації Антон Мухарський, з часом перетворюється на неприховану загрозу.

Вони вже поряд.