Чи то власна ледачкуватість, чи то об’єктивне літнє запаморочення, але якась бацила навіює бажання виловлювати у ефірі наслідки тотальної сієсти. Iдеться не лише про відверті ляпи на кшталт парадоксальної трансляції одного з матчів світової першості з футболу серед молодіжних збірних на каналі “Інтер” (якщо не помиляюся, грали сирійці та бразильці), коли замість другого тайму запустили повтор першого. Бо у мене спершу ледве мозок не закипів: ну, нічого собі чемпіонат світу, якщо команди після перерви навіть воротами не міняються. Але згодом випускова група таки схаменулася, поміняла касетку. Врятували мене від розчарування у великому спорті.

Теперішня лінь надвечір’я – явище цілком моральне. Як і денна культивація журналістського облому в стилі програми «Хорошоу» на М1, де ведучі перманентно лажаються: або забувають, яке сьогодні число, або переплутують бамажки, з яких їм читать треба, а якщо й не плутають, то не можуть розібрати, що ж там понаписувано. Зрештою, це сприймається як елемент стилю: ведучі крокують назустріч своїй тінейджерській авдиторії, яка встигла усвідомити, що відпочивати хочуть не тільки “гармони і в пачках макарони”, але й трударі ефірних ланів.

З-поміж багатьох проявів телевізійної ліні трапляються екзотичні екземпляри. Наприклад, дивує своїм демонстративним розслабоном “Телепресклуб” на каналі “Київ”. Зробили вони передачу “на тему освіти”. Але трапилась халепа: наговорили вдвічі більше, ніж треба. А відтак дійшли до висновку, що це тема така важлива – замало їй присвячувати тільки одну програму. Охоче визнаю, що освітні проблеми – тема бальзаківська (у сенсі габаритів). Проте, навіть дві програми “Телепресклубу” стали такою собі “розминкою”, спробою підступитися до дискусії, але аж ніяк не проблемними ток-шоу. Насамперед – через відсутність журналістської роботи. Наприклад, у другій серії ведучий Валерій Ткачук – крім вітання і прощання – сподобився лише на кілька реплік. Сама ж розмова нагадувала стихію – перечепилася об проблему хабарництва у вузах, й на цій гілляці повисла.

Цей софт-варіант (ви говоріть – ми покажемо) програми, до якого елементарно “забули” докласти зусиль, – принаймні не розчаровує. Він по-чесному, по-котячому ледачий. Адже сам формат “Телепресклубу” дозволяє і пожвавити, й скерувати дискусію, і динаміки напхати – було б тільки бажання. Натомість наступний приклад – абсолютно протилежний. Йдеться про інформаційну програму “24 години” на каналі «Тоніс», ідея якої, інколи здається – у мінімалізації журналістських зусиль. Схема така: є ведучий і гість, зосереджені на якійсь темі, і є новинні сюжети, якими розріджується бесіда. Іноді така відстороненість розмови у студії від показуваних сюжетів сприймається органічно. Але учора, 23 червня, зорі так на небі стали, що формат програми перетворився на трагікомічне непорозуміння. Гостем у студії був перший віцепрем’єр Анатолій Кінах. Мирна розмова про надлишки зерна в країні та проблеми влади перемежовувалася розривними сюжетами. Спершу – про розшук генерала Пукача, обвинуваченого у вбивстві Гонгадзе. Після нього, здавалося б, не зле було почути бодай якусь “відводку”. Натомість ведучий, як заповідає йому формат, з незворушним обличчям поцікавився у пана Анатолія: так що там у нас із зерном? Далі – ще один сюрприз. Гола констатація: покійний депутат Плужников сьогодні голосував у Верховній Раді... Таке повідомлення, на мій погляд, ніяк не можна залишати без коментарів, перетворюючи його на чорний гумор. Аж ні – що гість, що ведучий зберегли парадоксальний спокій. Що ще міг відчути у цю мить глядач, окрім розчарування? Насамкінець – за традицією – найсмачніше. Також, учора, 23 червня, не втримався я від перегляду програми “Ера свободи” (ТРК «Ера»), яку присвятили “культурному питанню”. Протягом години ведуча Марина Пирожук натякала гостям – незалежному журналісту, доценту Києво-Mогилянки Ігорю Лосєву та журналістці газети “Вашингтон Тайм” Наталя Федущак, – що держава для культури нічо’ не робе, з чим вони тріумфально погоджувалися. Роздали пайки недовіри і міністру культтуризму, і Президентові, який оно рік тому заявив, що культура – наше всьо. Критичний снаряд людей у студії традиційно влучив у вичовгану проблему Приходька-Рєзніковича. Інші гранати також летіли у стаціонарні “воронки” – і книга у нас занедбана, і меценатів нема, і чорна археологія процвітає. Натомість вершиною конструктиву – ще одна банальність нашого часу, – стало нагадування, що пора вже перейти до діла, і що потрібна культурна стратегія. Одне слово, типовий для нашого медійного простору порожняковий полілог у студії, єдина мета якого – утворити на білому тілі культури ще одну гематому й тішитися з її неліквідного вигляду. Це заняття перетворилося на побутовий ритуал, який викликає не більше зацікавлення, ніж пpоцес шинкування цибулі в кулінарних програмах.

Утім, справжній сюрприз у цій телерозмові про культуру трапився відразу після завершення “Ери свободи”, коли на екранах вигулькнула... “Пєсня-93”. Саме та, що “астайоцца навсєгда”. Лада Денс і всі діла. 93. Якого біса – 93? А в програмі написано – х/ф “Диво в краю забуття”. Охоче вірю, що цю стрічку таки показали. Просто треба було чимось ефірну дірку заляпати, так нічого культурнішого, ніж цей раритет, не надибали. В контексті попередньої балаканини ця випадковість – вельми цинічна програмна “склейка”, яка з пролетарською щирістю вказує на істинне значення культурницької тематики в телепросторі.