1.

Радісний афінський тріумф збірної України з футболу над чинними чемпіонами Європи греками в рамках відбору до чемпіонату світу (1:0) стався в момент непевного очікування перемоги донецького “Шахтаря” в першості України. Чемпіонство донеччан, яке видавалося невідворотним і практично узаконеним, в силу скандальних обставин складання графіка другого кола національного чемпіонату (про нього на початку цього року детально розповідали і “Гол”, Новий канал і “Футбольний уїк-енд”, ТРК «Україна», а “Футбол в ліцах”, ТРК «Україна» взагалі з цього приводу зробив цілу чергу начерків-інтерв’ю з керівниками української Професійної ліги та Федерації) та суто ігрових моментів виявилося відстроченим, поступившись місцем фіналу кубка України і спареним матчам збірної. Немов би для того, щоб підігріти сподівання “багатотисячної армії вболівальників” і, подовживши майже відсутню інтригу, збризнути помаранчевий успіх шахтарських легіонерів кров’ю чергових жертв жовто-блакитної національної команди.

Так воно в результаті й вийшло. Збірна України двічі перемогла (Казахстан і Грецію), а донецький “Шахтар” в виїздному матчі проти одеського “Чорноморця” став чемпіоном.

Впевненість, з якою українські футболісти перемагають на міжнародній арені, начебто має вражати (хоча б результатом). Втім, переможні виступи команди Олега Блохіна дуже швидко в свідомості тележурналістів пройшли шлях від “сенсації” до “тенденції”, коли омріяна радість поступається місцем очікуваному результату. Жахливий старт збірної під орудою Олега Блохіна з сумними матчами без забитих м’ячів проти Македонії та принизливими 0:3 від англійців ображено згадує на прес-конференціях хіба що сам головний тренер. Іронічне сприйняття журналістами його заяв щодо виходу збірної до фінальної частини чемпіонату світу з першого місця як, м’яко кажучи, дещо голослівних поступово перетворилося на повагу за виконання обіцянок. Тепер з іронією згадують вже колишній передвиборчо-відбірковий лозунг “Наша мета 2002” (“ПроСпорт”, “1+1”, про абсурдність колишньої заяви каже і Григорій Суркіс), а “українським футбольним вболівальникам” пропонують “сміливо замовляти собі квитки на фінальну частину Чемпіонату світу з Футболу 2006-го року”.

Раптовий перехід від депресїї негативних результатів, демонстрованих збірною, до нинішнього суцільно-позитивного настрою, народженого всебічною перемогою, залишився непроаналізованим телевізійними спортивними програмами. Своїм мовчанням про чинники, фактори і етапи трансформації збірної з гидкого каченяти на білого лебідя журналісти породжують дещо язичницькі віру в тренера, фарт і лідерів команди. Традиційне інформування про чергову звитягу національної команди виявляється цілком достатнім в післяейфорійні години, однак зашорює погляд на сьогоденному і швидкоплинному аналізі конкретного матчу, який відбувається, переважно, за участі незмінного експерта-професіонала (зазвичай, заслуженого тренера України пана Морозова – сперше у “Голі”, тепер і в “Спорклубі”, Перший національний).

Втім, цього разу традиційні телевізійні сльози радості після споглядання перемоги української збірної були швидкоплинними. Їх місце посіли ексклюзивні кадри донецьких футболістів, які горлали “Шахтьор чемпіон”, затято різалися в карти і гойдали на руках Ріната Ахметова (“Наш футбол”, Перший національний), фальшиві радість самозакоханих московських ведучих МузТВ і фонограма російських поп-виконавців, які на центральній площі Донецька та в прямій трансляції на ТРК «Україна» славили головну футбольну команду вітчизни під час “величезного та яскравого свята, до якого його організатори добре підготувалися заздалегідь” (“ПроСпорт”).

Великі перемоги часто виявляються похованими святкуваннями очікуваних і прогнозованих успіхів.

2.

Щодо суто телевізійної принади всього цього повнометражного футбольного безладу, то нею виявився черговий документальний фільм Олексія Маргієва (Новий канал), присвячений життєвому шляху відомого, популярного і всіма улюбленого українського футболіста. Показана напередодні матчу української збірної з греками півгодинна стрічка “Андрій Гусін: ще раз про кохання” вийшла схожою за своїми стилістикою та інтонацією на попередню роботу Олексія Маргієва

“Андрій Воронін: шлях воїна”, яка демонструвалася в березні цього року, напередодні гри України з Данією. Найдивніше те, що вона мала такий самий специфічний ефект провісництва (герої документального кіно Нового каналу забивали для України переможні голи і ставали героями матчів), який ледь не відкинув у тінь всі її можливі чесноти, поховавши їх в ейфорії перемог.

Витребенькуватий закид долі чи дивний збіг обставин пояснюється просто: героями телевізійних історій завжди стають непересічні “майстри шкіряної кулі”, від яких всього можна чекати. Особливо приємного результату.

Оповідка про змужіння футболіста у викладі Олексія Маргієва має усталену і доволі традиційну для подібних розповідей форму, яку можна резюмувати коротким “крізь терни – до зірок”. Вона базується на інтерв’ю з протагоністом (футболіст Андрій Гусін), який розповідає про свій непростий шлях і гумористични плями на ньому, з близькими (батьки Леонід і Валентина Гусіни, дружина Христина), з особами, які мали вплив на його кар’єру (колишній президент “Динамо”, президент Федерації Футболу України Григорій Суркіс, президент нинішнього клубу Гусіна “Крилья Совєтів” Герман Ткаченко), з квазі-сторонніми поціновувачами його таланту (абстрактний натовп вболівальників “Динамо” і “Крил”, який уособлюють кілька щасливців, що потрапили в кадр і, власне, автор – Олексій Маргієв, монологи якого заповнюють непроінтерв’йовані зони мовчання).

Мелодраматизм, характерний для інтонації його першого фільму, поступається місцем ліризму, сповненому зовсім не пов’язаними з сюжетом роздумами про кохання і цитуванням римського філософа Поперція. Власне, цитування – ще один наріжний камінь документу про Андрія Гусіна, який цементує й так міцно збиту оповідь. Історія, що легко зчитується з першоджерел завдяки жонглюванню більш-менш відомими усім фактами, розбивається менторським повторюванням вимовлених героями картини фраз, які немов би конспектують розказане. Сюжетна канва кар’єри футболіста обмежується кількома реченнями.

1. Про становлення і динамівскі роки: “я багато чого був позбавлений в дитинстві, але був за це винагороджений пізніше” (А. Гусін), “з дитинства він мріяв лише про київське “Динамо” (В. Гусіна), “до Лобановського перспектив в Динамо в мене не було” (А. Гусін), “його помітили, але це був результат тривалої та нудної боротьби. Він довів собі й іншим, що чогось вартий” (дружина), “Гусін – один із “корифеїв”, який вивів “Динамо” до півфіналу Ліги Чемпіонів” (думка вболівальників).

2. Про життя в новому клубі: “У “Крильях Совєтів” є абсолютно нові і незвичні для мене речі” (А. Гусін), “свого часу Буряк, Сабо і Лобановський залишали “Динамо”, щоб мати змогу прогресувати й надалі” (Г. Суркіс), “він професіонал, завжди б’ється до останнього, ми задоволені, що запросили його у команду” (спільна думка керівництва “Крильєв”).

3. Про національну команду: “для мене гра за збірну України – це все” (А. Гусін), “він один із кременів, на яких тримається гра національної збірної” (Г. Суркіс).

Щоправда, Олексій Маргієв йме на віру практично все, вимовлене учасниками фільму, відмовляючись від критичного аналізу сказаного і прагматичного погляду на свого героя. Час від часу це викликає здивовану посмішку – через неспівпадіння магістральної інтонації з реальністю. Історія невдалого вояжу Андрія Гусіна на оглядини до Англії (він домовився про співпрацю з агентом, який виявився недоумкуватим наркоманом, і в результаті не знайшов собі клуб), завершується сумно-іронічним пасажем: “за тиждень я навчив би англійських футбольних агентів працювати”. Автором фільму це сприймається як ще одна грань таланту футболіста і повторно пропонується глядачу – вже як серйозним голосом промовлена цитата.

Втім, таке некритичне ставлення цілком можна зрозуміти. Андрій Гусін – один з тих рідкісних футболістів, які вміють розмовляти, формулюючи думки в правильні й осмислені речення. Щотижневий пошук телевізійними журналістами післяматчового коментаря до чергового успіху “Динамо” дуже часто протягом останніх років зупинявся саме на ньому. Це достатня причина, щоб переконати себе в правильності-правдивості його слова.

Віра Андрію Гусіну з часом перетворилася на набутий рефлекс. Так само як Олександру Шовковському: ще одному футболісту – майстру післяматчового коментаря.

Це навіть додає історії шарму, пропонуючи рокіровку ролевих моделей. Беззахисним виявляється не герой, на якого спрямовано пильний об’єктив камери, а автор-журналіст. Зазвичай володар телевізійного простору.