В серіалі про американську родину Сімпсонів, яким кожного дня розважає нас канал М1 (принагідно похвалимо ще й розкішний український переклад), є фраґмент, де сердега Гомер піддається, нарешті, благанням дружини позбутися особистої вогнепальної зброї, від котрої має самі лише додаткові клопоти. А що самому пожбурити улюбленого пістолета в смітник – понад його сили, він просить дружину зробити це замість нього. Марч радо погоджується, проте в останню мить бачить своє «круте» відображення з пістолетом у руці і – передумує. Авжеж, їй шкода такої спокусливої цяцьки – і вона ховає її потайки до торбинки.

Нова українська влада, достоту як Марч Сімпсон, схоже, ніяк не наважиться позбутися сумнівної «цяцьки», успадкованої від попередників – неправової держави лєніністського типу, на різні лади модифікованої та експлуатованої і Хрущовим, і Брєжнєвим, і Щербицьким, і обома нашими Леонідами. Попри істотні відмінності між цими мутаціями, підставова прикмета такої держави впродовж майже восьми десятиліть залишалась незмінною – домінування «революційної доцільності» над правом.

«Доцільність» за різних часів могла бути різною – від «світової революції» до стаґнаційної «стабільності» пізньобрєжнєвської доби, від «розбудови держави» до особистого збереження і збагачення кучмівського режиму. А проте неповага до права, до його неухильних приписів і жостких процедур була родовою ознакою всіх цих режимів. Властиво, вона стала родовою ознакою цілого суспільства, привченого до того, що «закон – як дишло», що «не тот прав, кто прав, а тот прав, у кого больше прав», і що добрі «кінці» та «крыша» куди ефективніші, ніж правові інституції та процедури.

Змінити таку ментальність – не виглядає легкою справою. Надто – коли й самі владні еліти почуваються досить комфортно в такому пост/нео-совєтському середовищі. Справді, куди простіше підмінити урядовим декретом занудне проштовхування потрібного законопроекту в парламенті, а складну юридичну справу вирішити не через марудні засідання у суді, а через звичний телефонний дзвінок із ЦК чи, пак, із президентського Секретаріату.

Простота не тотожна, однак, ефективності. Неправова система розбещує владні еліти, відкриваючи їм спокусливий шлях до дедалі безсоромніших зловживань. І так само розбещує громадян чи, пак, підданих, роблячи їх дедалі цинічнішими і безвідповідальнішими. Гомо совєтікус на посаді колгоспного бригадира, за великим рахунком, нічим не відрізняється від гомо совєтікуса на посаді секретаря ЦК чи постсовєтського президента. Для кожного з них розуміння права зводиться до класичної Кучминої фрази, зафіксованої Мельниченком: «Ну, чого мы власть должны терять!?..» і до ще класичнішого побажання підвісити неслухняного суддю «за яйца, хай повисить».

Нова українська влада поки що не дійшла до такого цинізму й брутальності і, з цілого ряду причин, навряд чи коли-небудь дійде. Але те, що ця влада не поспішає демонтувати старі механізми неформального примусу й маніпулювання і встановити, натомість, однакові правила гри для всіх, зокрема й для себе, викликає поважні сумніви щодо перспектив нашої «молодої демократії» та нашого сподіваного «європейського майбутнього». «Шантажистська держава», про яку мені не раз доводилося писати, нікуди не зникла з відходом її головних творців та менеджерів. Усі її основні механізми залишилися назайманими, а головне – вони міцно закарбувались у головах її громадян, викликаючи й у нових еліт нездоланну спокусу скористатися – ще раз і ще раз, «для добра справи», – цими позаправовими засобами, замість одразу й рішуче пожбурити їх на смітник.

Нагадаю, що кучмівська «шантажистська держава» складалася з трьох основних елементів. По-перше, це тотальна корупція, яку держава не просто толерувала, а й часто до неї сама заохочувала. По-друге, це тотальне стеження і накопичення компромату, насамперед пов’язаного з вищезгаданою корупцією. І по-третє, вибіркове застосування законів – поблажливе до «своїх», до «лояльних», і щонайнещадніше до «чужих», «опозиційних».

Сьогодні відпав чи, принаймні, істотно ослаб лише один – перший – елемент. Але для ефективного функціонування «шантажистської» держави він наразі не дуже й потрібен. За попередні роки накопичилось так багато різноманітного компромату ледь не на кожного підданого, що нова влада може ще довго щасливо жити старими запасами, тримаючи всіх – чи майже всіх – опозиційних політиків і близьких до них бізнесменів на шантажистському гачку. Це набагато зручніше, ніж покарати порушників через суд чи, навпаки, амністувати їх через парламент. Але така політика дискредитує владу й деморалізує суспільство, відкриваючи райдужні перспективи для нової, можливо, витонченішої й спритнішої, але не менш руйнівної для України корупції.

Поки що ми не можемо стверджувати, що нова влада «краде», але ми можемо з усією відповідальністю стверджувати, що вона бреше – часто, на жаль, і нездарно. Поки що вона бреше здебільшого задля «революційної», як їй здається, «доцільності», але в неправовій системі така «доцільність» рано чи пізно зіб’ється з «розбудови держави» і «європейського вибору» на звичайне самозбереження (й самовідтворення) чинного режиму.

Брехня поки що має найчастіше форму крутійства, себто ухиляння від чітких відповідей на вельми прості і конкретні запитання. Ось, наприклад, журналісти запитують прем’єр-міністра, чи узгоджується нове урядове ЄЕПофільство з Конституцією України і чи зроблено вже відповідне подання до Конституційного Суду, а прем’єр їм відказує, що це може зашкодити стосункам із Росією. Ось запитують Президента, що він думає про конкретну, документально підтверджену брехню міністра юстиції, а той відказує, що міністр – чудовий фахівець, а все решта – ворожа інтриґа. Ось, нарешті, керівника ДУСі запитують, чи проводитиметься тендер на реконструкцію Маріїнського палацу, як того вимагає закон, а той дає зрозуміти, що закон йому до одного місця, бо йдеться про резиденцію Президента, на якого, слід розуміти, українські закони не поширюються. Суть цих послань проста, як більшовицька правда: і закони, і Конституція, і моральні засади – ніщо перед «революційною доцільністю».

Кілька тижнів тому (18.05.) Андерс Ослунд надрукував у «Вашинґтон пост» невтішну статтю під характерною назвою «Betraying a Revolution» («Зраджування революції»). Його арґументи – головно економічні, він цілком слушно критикує український уряд за некомпетентність, непослідовність і популістсько-лівацькі вибрики. Але «зрада» насправді є значно серйознішою, оскільки криється у морально-етичній площині. Економічні зиґзаґи, як зовнішньо- та внутрішньополітичні, кадрові та інші, є лише відбиттям підставової морально-етичної невизначеності – між обтяжливими риґорами правової держави та революційно-доцільним «дуже кортить».

Кожному з нас, тобто тій частині інтеліґенції, що не колаборувала ані з совєтським, ані з постсовєтським режимом, прикро, звісно, усвідомлювати, що й пост-постсовєтські еліти виявилися аж ніяк не взірцем моральності, інтелектуальності та ефективності. А все ж революція подолала ту драматичну розбіжність між якістю владних еліт і самого суспільства, що виникла при кінці 90-х років – великою мірою внаслідок фатального для України рішення Леоніда Кучми балотуватися на другий термін, маючи майже нульовий рейтинґ, а відтак і подальших – часто злочинних – дій його кліки. Українське суспільство, можна сказати, виштовхнуло зі свого тіла той тромб, на який перетворився олігархічний режим цілком деґрадованого «ґаранта», і відкрило собі «нормальний» шлях до подальшого еволюційного розвитку.

Жодна владна еліта, у принципі, не може бути набагато кращою, ніж те суспільство, частиною якого вона є. Зате вона може бути набагато гіршою – як це трапляється у випадку узурпації влади – чи то клікою більшовиків, чи то клікою олігархів. На те, власне, й ми всі, щоб не допускати такої узурпації. І щоб поліпшити поступово якість суспільства, долаючи його глибоку совєтизованість, – бо тільки тоді і наші еліти будуть якіснішими. Це тривалий процес, і навряд чи Україна – зважаючи на її історію, ментальність і політичну та іншу культуру – виявиться успішнішою від цивілізаційно подібних Румунії, Болгарії чи Македонії. А все ж це куди краще, ніж та російсько-казахсько-білоруська трясовина, до якої нас усе ще засмоктує.

Людині властиво прагнути кращого, і нам, «помаранчевим ідеалістам», байдужим до титулів і посад, але небайдужим до певних принципів, нелегко змиритися з фактом, що наші кумири – люди доволі пересічні й невидатні, як і наша уражена візантійщиною, совєтчиною та євразійщиною країна. А все ж для суспільного блага, для цієї країни чи, принаймні, для згаданих принципів нам бажано уникнути двох крайнощів. З одного боку – не потурати нашим «сучим синам» тільки тому, що вони «наші», і не прощати їм помилок, дурниць, а головне – непорядності. А з іншого боку – не ставати у позу Тарасика Чорновола і не перетворювати цілком, допускаю, слушну критику Ющенка та його малосимпатичного (справді) оточення на частину партійної пропаґанди сил набагато темніших і відразливіших.

Припускаю, що нинішня влада, як і попередня, відчуває колосальну спокусу марґіналізувати опозиційну критику, звівши усіх своїх опонентів до блазнюватих «лівих», доповнених тепер іще й кримінальними (а, отже, й не набагато привабливішими) «олігархами». Зайве казати, що обидві «колишні» сили настільки нині дискредитовані, що будь-яка критика з їхнього боку не потребує жодної відповіді – такою критикою можна просто знехтувати з огляду на цілковиту скомпрометованість джерел (справді, не полемізувати ж усерйоз із Жириновським чи Наталею Вітренко!). Не дати запакувати себе в цю нішу – надзвичайно важливе завдання для незалежних інтелектуалів, незалежних мас-медій і, зрештою, для демократичних партій, котрі, слід сподіватися, вилупляться таки незабаром із сьогоднішньої надто широкої та аморфної помаранчевої коаліції і стануть реальною, а не «потішною» комуно-олігархічною, опозицією щодо Ющенка і Тимошенко. Власне, лише після цього ми зможемо говорити про реальну багатопартійність і демократію в Україні.

А тим часом незалежні мас-медії як уміють виконують роль відсутньої поки що в Україні демократичної опозиції, забезпечуючи той розподіл влад (checks and balances), якого в нас досі не було і який нове керівництво, на жаль, не квапиться створювати. Якщо Віктор Ющенко, попри зрозумілу зайнятість, усе ж має час самостійно – без помічників і секретарів – переглянути в Інтернеті незалежні мас-медії і має достатньо розуму догледіти в критиці голос суспільства, а не підступи ворогів-олігархів, то, може, не все так кепсько і наш новий Президент не переродиться у старого, котрий, пригадується, хвалився, що не читає «грязі», якого його поливають опозиціонери, а зловмисницького 5-го каналу навіть не тримає у себе в хаті…

Це, власне, все, що хотілося б побажати українському президентові – аби він не став маріонеткою на ниточках у свого апарату. Бо хто фільтрує і коментує інформацію, той контролює все. А ще, може, при нагоді – після виправ на ковзанку, на футбол, у театр, у пирогівський скансен і на могилу Шевченка, усім нашим урядовцям варт час до часу колективно переглядати фільм за п’єсою Шварца «Дракон» – той самий, що його так доречно й пророчо показав телеканал «Ера» у ніч із 30 на 31 жовтня, перед першим туром президентських виборів.