«Детектор медіа» доручив двом авторам поділитися власними враженнями від нового серіалу власного виробництва «Плюсів». Рецензію Гали Скляревської читайте тут.

Канал «1+1» можна лише похвалити за послідовність, із якою він знімає й показує українські телесеріали. Жанри в них різні, хоча переважно це комедії та мелодрами зі вкрапленням історичних хронік.

Комедії — це, звісно, найзатребуваніший продукт на українському телебаченні, тому забагато їх ніколи не буває. Але два роки тому, пишучи схвальне слово про перший досвід власного виробництва «Плюсів» у жанрі комедії — ситком «Останній москаль», навіть не очікувала, що продакшн «1+1», продовжуючи свою комедійну лінійку, зніме ще один серіал про регіонально-національні відмінності між українцями, на тлі якого два сезони «Останнього москаля» видаватимуться шедеврами.

Теоретично, здається, 12-серійний фільм «Догори дриґом» претендує саме на подолання непорозумінь між представниками західного та південного регіонів України. Але в реальності на екрані показали дику мішанину з уже згаданих стереотипів і вживання слів, які, так би мовити, вийшли з моди наприкінці минулого тисячоліття.

Безумовно, автори ситкому мають цілковите право висміювати будь-які стереотипи, якщо вони заважають порозумінню людей у межах однієї країни. Й це, до речі, набагато важливіше завдання, аніж спроби налагодити мости між «москалями» та «гуцулами» в «Останньому москалі».

Але, що теж безумовно, таке завдання потребує особливої делікатності сценаристів та режисерів. Тим часом «Догори дриґом» шокує не просто відсутністю такту, а навіть елементарною безграмотністю вже з перших кадрів. Тих, де в титрах прізвище креативного продюсера Дмитра Сав'яненка написано як «Савьяненко», а Назар Задніпровський, виконавець однієї з головних ролей та саундтреку до фільму, співає такі рядки: «Як відпочити душОю і тілом, коли раптом стало все життя догори дриґом?». І це на каналі, де філолог Олександр Авраменко веде уроки української? Як на мене, мовні помилки — це удар по репутації каналу, який намагається просувати українську мову як модний тренд.

У фінальному титрі кожної серії, який, щоправда, можна розгледіти, лише поставивши відтворення на паузу, вказано, що «Догори дриґом» створено за оригінальним форматом Alli Abajo. З анотації цього оригінального іспанського серіалу зрозуміло, що тут обігруються регіональні стереотипи між мешканцями півдня та півночі Іспанії: «Головний герой серіалу — 35-річний Іньяки, який ніколи не покидав Країни Басків. Він живе з матір'ю, владною й домінантною жінкою, що бачить у синові вічну дитину, не здатну жити самостійним життям. Але розмірене й нічим не примітне життя Іньяки кардинально зміниться, коли він змушений буде вирушити зі своєю матір'ю до Севільї».

Поки я не докопалася до цієї анотації оригінального іспанського серіалу (її можна знайти лише на одному з російських сайтів, тому довелося перекладати українською), ніяк не могла збагнути, що ж саме в українському серіалі «Догори дриґом» не так і чому він геть не смішний. А тому, здається, й не смішний, що сценаристи, адаптуючи іспанський формат, де справді стикаються дві несумісні стихії в Іспанії — консервативна й закрита культура Країни Басків та відкрита й феєрична Севілья, суперечності між мешканцями південного та західного регіонів України взяли зі стелі, зробивши своїх героїв представниками абсолютно вигаданих спільнот. І йдеться не про нації.

Ну не може просунутий чувак зі Львова, «культурної столиці», який має власний бар і грає на барабанах у рок-гурті (актор Олесь Федорченко), розгубитися в Одесі. Бодай тому, що обидва міста для України — форпости західної цивілізації й розуміють одне одного без слів. Тобто редактори, обираючи формат для адаптації, просто пішли вже протореним шляхом «Останнього москаля», сподіваючись повторити його успіх.

Проте скромні цифри перегляду переконують — двічі в одну річку не ввійдеш, тобто експлуатувати одну тему в ефірі одного ж таки каналу нескінченно довго неможливо.

Хоча, звісно ж, усе залежить від майстерності сценаристів, режисерів та акторів. На жаль, у випадку з цим ситкомом «1+1» її забракло. Позаяк драматургія «Догори дриґом» за визначенням не могла будуватися на різниці між рівнем цивілізованості героїв, як в іспанському форматі, сценаристам довелося вдатися до старого доброго способу — педалювання мовних особливостей у регіонах. На цьому шляху їх чекали споконвічні камені спотикання на «мовному питанні», яке вже настільки в'їлося в печінки українців, що, крім роздратування, не здатне викликати жодних емоцій. Ну не вживають нинішні одесити слова «ґуцул», «вуйко» чи «западєнец» на адресу мешканця Львова. Який, для початку, взагалі не може бути гуцулом. Тобто представником етнічної групи українців, що мешкає в горах Карпатах. Верхом цього мовного абсурду стало звертання одеської медсестри Олі (акторка Ліліана Ребрик, як позначено в титрах, хоча глядач знає відому телеведучу й актрису як Лілію) до свого вже коханого львів'янина Мар'яна — «западенец ты мой нерешительный!».

Так само неможливо уявити в мультикультурній Одесі, щоб медсестра Оля, спробувавши на прохання Мар'яна вивчити пару фраз українською мовою, аби його мама Уляна Степанівна думала, що вона не в Одесі, а у Львові, сказала: «Проще операцию на мозге сделать!». Сценаристи, виписуючи цю сцену, мабуть, думали, що це дуже смішно.

Давно застарів і стереотип про «западенців» і «бандер», які у своєму Львові підкреслено сахаються від російської. Спитайте в Отара Довженка чи в Юрія Андруховича, якої мови, української чи російської, нині в «культурній столиці» України лунає більше.

У результаті героїня Наталі Сумської Уляна Степанівна, заслужена вчителька України, має вигляд жалюгідний і нікчемний, коли транслює махрові, ще радянські стереотипи про «бандерівців», демонструючи ненависть до «москалів» і вимагаючи від одеситів розмовляти з нею лише українською.

Це взагалі про що? І хай навіть у «Догори дриґом» ненависть заслуженої й суворої вчительки до «москальської» мови взагалі та Одеси зокрема пояснюють тим, що батько її сина був одеситом, але покинув їх із Мар'яном у Львові, чкурнувши назад до «жемчужины у моря», це не виправдовує 12-серійне знущання зі здорового глузду глядача.

Зрозуміло, що комедія не вимагає відточеного психологізму у змалюванні вчинків її персонажів. Але з якоюсь примітивною житейської логікою автори подібних ситкомів мають усе-таки дружити. Бодай, аби пояснити ну геть уже екзотичні для українських реалій сюжетні повороти.

Приміром, коли Мар'ян купує кафе в лікарні, де його мама лежить у комі, тільки для того, щоб директорка клініки не звільнила з роботи бармена — брата медсестри Олі, в яку герой починає закохуватися, та його дружину-кухаря. По-перше, як можна провернути таку оборудку за півдня та ще й без нотаріусів? По-друге, хіба навіть найкрутіший директор приватної клініки (припустімо, що Анжела, роль якої виконує Вікторія Литвиненко, навіть власниця всього приміщення) може розчерком пера продати невідомо кому частину безцінної нерухомості в центрі Одеси? Та хто ж їй дозволить? По-третє, звідки гроші на цю грандіозну оборудку у скромного львівського рокера, хай навіть власника бару й барабанщика гурту, однойменних із назвою серіалу?

Втім, від Уляни Степанівни ми дізнаємося, що син на купівлю лікарняного кафе витратив увесь батьків спадок. Ну гаразд, розібралися, здається. Але, щойно отримавши відповідь на це запитання, глядач знову впадає в кому незгірш героїні Наталі Сумської, коли вона (див. вище) розповідає, що батько Мар'яна втік від них із сином до клятої Одеси. І було тоді її синочкові сім рочків...

Німа сцена. Пояснення всім цим недоладностям, які підстерігають шанувальника українських ситкомів у черговому продукті «Плюсів», може бути хіба що таке: можливо, подібні перипетії виписувалися виключно під назву серіалу, бо тут — воістину все догори дриґом. Без лапок.