Цього тижня на ринку українських медіа відбулася подія: вийшов перший номер газети “Коммерсант-Украина”. Одне з провідних російських ділових видань вдруге намагається увійти в український інформаційний простір, що саме по собі, враховуючи якісний рівень газети, є фактом відрадним. Проте для того, щоби стати “своїм” українському читачеві, амбітному виданню доведеться не стільки розбиратися в українських інформаційних потоках (інформація з України і раніше регулярно подавалася на шпальтах “Ъ”, а репортажі з української революції відомого журналіста Андрія Колесникова навіть вийшли окремою книжкою “Первый украинский. Записки с передовой”), скільки вчитися без апломбу розмовляти зі своїм місцевим читачем про його, суто українські, проблеми. Очевидно, що таким слизьким місцем для новоприбульця в Україну, як показав і пілотний випуск газети, і перші інтерв’ю керівників “Коммерсанту”, стало питання української мови.

Зокрема, у середу в ефірі “Сніданку з “1+1”, відповідаючи на запитання ведучої стосовно російської мови української версії “Ъ”, шеф-редактор і генеральний директор ВД “Коммерсант” Андрій Васильєв відповів щось на кшталт того, що вони могли б робити газету українською, тільки “ми погано її знаємо” (так і кортіло додати “із словником” – Л.Г.), натомість “российскую мову» український читач переважно знає, а робити видання для одного чи двох читачів не має сенсу. Йому асистував генеральний директор ВД “Коммерсант-Украина” Казбек Бектурсунов, який казав про те, що років з десять в Україні не буде потреби ринку в україномовному виданні.

З боку ведучої – параліч мовного апарату, замість, здавалося б, цілком природних запитань: даними яких маркетингових і соціологічних досліджень такі заяви мотивовано? Чому ділове видання приходить в переповнену на сьогоднішній день нішу російськомовних “діловарів”, ігноруючи майже повну відсутність серйозних гравців у україномовному секторі ділової преси? На чому базовано впевність щодо незнання українцями української мови (адже, судячи з його ж слів, навіть пан Васильєв, щойно прибулий з Москви, уже знає нашу мову, але “погано”)? Власне, цю думку щодо поголовного незнання – навіть в Києві – українцями рідної мови акцентовано і в пілотному випуску “Коммерсанта-Украина”, причому такого глибокого незнання, яке і стримує розвиток українського ринку, і провокує на порушення закону. На пряме запитання кореспондента газети Ігоря Тростнікова “Сдерживает ли рост рекламного рынка то обстоятельство, что реклама на Украине может размещаться только на украинском языке?” Анна Добривечір, заступник генерального директора компанії “TNS Україна” відповідає: “Для востока, юга, Киева это актуальная проблема, потому что большая часть населения разговаривает на русском и бывает так, что украинский просто не понимают. С другой стороны, понятно, что если бы все придерживались закона, это ощутимо сказывалось бы на рекламных поступлениях. Я думаю, что все умеют приспосабливаться к ситуации”. Щоправда, далі пані Добривечір наголошує, що дійсно важливими для рекламного ринку проблемами є питання поліграфії та дистрибуції, але сама постановка запитання з головою видає рівень уявлень російського власника про українську мову в Україні.

Що ж, маємо типову для всіх медіа ситуацію, коли проблеми власного незнання (чи, вибачайте, “поганого знання”) і власного уявлення редакторів про “потрібне-зайве” проектуються на читацьку аудиторію. Бо: на сьогоднішній день в Україні людей, які б не могли читати українською, мабуть, стільки ж, скільки тих, хто не знає, що таке електрика. Знання української мови є показником не тільки освітнього, але й соціального статусу: не знати мову до такого рівня, щоби не вміти ЧИТАТИ, а тим паче не РОЗУМІТИ рекламного оголошення, може хіба що людина, яка взагалі не вміє читати. Писати. Рахувати. Не ходила до школи. Або ходила до дуже поганої школи, де були погані вчителі, які не навчили дитини читати. Не вступала до вузу. Не здатна до навчання, бодай із вроджених вад, бодай із ліні чи принципової віри в повернення в країну, де єдиною мовою комунікації має бути “велікій і могучій”, бо ним розмовляв сам Ленін. Або просто щойно приїхала з іншої країни, де, припустімо, звикла до лівостороннього руху транспорту. А тут – бац! – все схоже: і кермо, і мотор, і дорожні знаки, тільки рух чомусь – ? – правосторонній.

В Україні, де маємо ситуацію безмежної мовної лояльності, в таких випадках кажуть: кермо в своєму автомобілі можете не переставляти – то ваша особиста справа, але їхати доведеться по правій смузі. Або пересуватися пішки: в соціальному прошарку не вельми шляхетних “медіа-пішоходів” (різноманітних таблоїдних видань, припустімо, чи глянцевих із тим самим звичним постфіксом “Украина”) звичайно, швидкість не та, але й правила не такі жорсткі. Власне, поки що “Коммерсант-Украина” – це такий модний автомобіль російського виробництва із правим рулем, що намагається маневрувати на зустрічній. Бо такий напрямок руху директорам видається... природним, звичним, нормальним. Треба відзначити, що спробу такого зухвалого маневру ведуча в “Сніданку з “1+1” навіть не намагалися зупинити. Цікаво, вона просто… – вживу евфемізм – розгубилася чи, може, так само вважає, що українська мова серед 49 мільйонів потрібна парі-тройці осіб?

P.S. - Між іншим, якби директори “Коммерсанту” аргументували вихід газети російською технологічними складнощами перекладання (адже газета вміщуватиме не тільки власні українські, але й російські матеріали) чи небажанням ризикувати (все-таки в української аудиторії і справді немає звички до читання ділової преси українською мовою), я би їх зрозуміла. Натомість поважний московський газетяр з висоти свого авторитету дав мені чітко зрозуміти, що меншина тут – я, а його український колега обнадіяв тим, що сподіватися на адресоване мені видання українською мовою залишилося всього лише років 10. Так і хочеться йому відповісти із легким французьким акцентом: “Я буду чекати…”

Читайте також:

У издания "Коммерсант-Украина" еще до выхода пилотного номера сменился главный редактор