1.

Все почалося з перемоги московського футбольного клубу ЦСКА в фіналі кубку УЄФА над лісабонським “Спортінгом”. Продемонструвавши зважену гру й проілюструвавши принцип футбольної непередбачуваності (на спортивному везінні ЦСКА, зокрема, наголошував неперевершений коментатор Василь Уткін у передачі „Головне”, НТВ), російська команда олігархічно-мілітаристського походження переписала книгу рекордів пострадянського футболу й залишила патріотично налаштованого українця один на один із непростою дилемою: радісно стрибати разом із північними сусідами, які тільки й знають, що вибагливо плюндрувать жовто-блакитну Батьківщину, чи кусати лікті від непристойних заздрощів, зважаючи на те, що українські клуби взяти й продемонструвати щось схоже не змогли. Сумувати про великі гроші, які, вкладені в футбол у Росії, чомусь приносять результат і солодко сподіватись на принизливий проліт ЦСКА в майбутньому європейському футбольному сезоні. Тихцем проливати гіркі сльози ненависті, схованої під цинічною посмішкою знання.

Схожа амплітуда почуттів проглядала в матеріалах, підготовлених спортивними редакціями новинних програм. Затамована негація російського успіху вдало маскувалася добрими й теплими словами про братній народ (щось подібне було сказано на ТРК „Україна” у „Футбольному уїк-енді”) чи сухою й неемоційною констатацією факту, що аж ніяк не є характерним для спортивного телеполя.

Власне, багато соломки на самолюбство української футбольної громади було постелено ще до фіналу Кубка УЄФА. Вже після вильоту трьох українських клубів з його розіграшу „сумна правда про турнір” почала просочуватися у ефір. Цю правду, вибачте на слові, можна сформулювати в кількох некоректних словах: Кубок УЄФА – це футбольні помиї, а всі команди, які беруть в ньому участь – не гідна й згадки відрижка футбольного світу. Напередодні фіналу Віктор Вацко у коротенькому фільмі „Кубок УЄФА. Крок до трофею” („Інтер”) озвучив був подібну версію, і хоча категорично не погоджувався з нею, залишив у глядача неприємний присмак, як від щохвилинного нагадування про спонсора трансляції фіналу. Про посередню м’язову кондицію команд-учасниць торочили у „Футбольному уїк-енді”. До всього, багато розмов велося про неправедність звитяг лісабонського „Спортінгу”. Доволі прозоро кивали в сторону арбітрів і футбольних функціонерів: мовляв, ця слабенька команда, яка майже нічого не може, особливо в обороні, була витягнута за вуха просто тому, що поєдинок відбувався на її рідному стадіоні, для збору глядачів і порятунку престижу.

Ми принижували заслуги московського ЦСКА й тішилися з того.

2.

Щоправда, дещо критична українська нота не була зайвою. Вона змогла доволі елегантно відтінити радісні патріотичні горлалки всіх без виключення передач російського телебачення, які з ентузіазмом занурилися у святкування, мабуть, найбільшого успіху незалежної Росії на міжнародній арені. У той час, як Першим національним українським котився бойовий фінал кубка Англії між непримиренними “Манчестером Юнайтед” та “Арсеналом”, програма Світлани Сорокіної „Основний інстинкт” (ОРТ-міжнародне), яка давно не чіпає болючі для суспільства теми, відволікала увагу, повернувшись до глядача нібито спортивним боком. Вона взялася вшановувати футболістів-переможців, які помстилися за ганебну поразку російської збірної від Португалії (з рахунком 1 на 7; хоча аніскільки не помстилися, якщо говорити відверто) і принагідно розмірковувала над пропозицією голови Державної Думи Росії Бориса Гризлова зробити 18 травня – дату перемоги армійців в кубку УЄФА – Днем футболу.

Російського, звісно; нехай у всьому світі в цей день й відзначається Міжнародний день музеїв.

Пафосні слова політиків і представників шоу-бізнесу, які намагаються заробити собі додаткові бали популярності, начепивши на шиї шарфи з клубною символікою, ведуча, яка малює на своєму обличчі фальшиву посмішку радості, скромні, трохи навіть розгублені від подібних дифірамбів футболісти – все це виглядало надзвичайно бридко, викликаючи огидне відчуття протокольно-номенклатурного заходу в неприйнятних для цього умовах (зустріч президента Путіна з футболістами була цілком природною й адекватною). У студії не вистачало лише незамінного оптиміста пана Колоскова, вічного глави Російського футбольного союзу, якого вдалося, на щастя для багатьох, торпедувати ще до перемоги армійців.

Інакше бути йому безсмертним…

3.

Про фінал кубка Англії на телебаченні майже не говорили. Його суто футбольні принади – із грубими підкатами й додатковим часом, чоловічою боротьбою та післяматчовими пенальті – цілковито загубилися в лаконічності інформаційних повідомлень. Насолоду спортивним журналістам дає не стільки опис власне спортивних досягнень, скільки ходіння навколо колоспортивного, ба навіть окультного. Феноменальний фінал Ліги Чемпіонів між італійським “Міланом” і англійським “Ліверпулем”, який став проявом банального коментаторського штампу “у футболі можливо все”, лише підтвердив цю істину. Замість розглядати причини раптової анемії італійської команди, яка спочатку забила “Ліверпулю” три м’ячі, а потім дозволила англійцям відігратися і врешті поступилася в серії післяматчових пенальті, вони почали всі на один – перекладений з європейського – голос розмірковувати про співпадіння долі. Мовляв, останній свій кубок “Ліверпуль” виграв у рік смерті Папи Римського, посівши, як і нині, п’яте місце в чемпіонаті й перемігши по пенальті…

Хіба що в „Спортклубі” Журахівського (Перший національний) коментатори Ліги Чемпіонів Денис Босянок та Дмитро Джулай розмірковували над тенденціями цьогорічного турніру й особливостями фінального поєдинку та ще „Футбольний уїк-енд” і "Гол”, Новий канал майже однаковими словами відзначили внесок тренера „Ліверпуля” Рафи Бенітеса в перемогу своєї команди, проілюструвавши це традиційною нарізкою з миттєвостей поєдинку.

4.

Особливістю ж фіналу українського кубка, трансльованого „Інтером”, стала, звісно, не участь у ньому „Динамо” й „Шахтаря”, а присутність на полі запрошеного із Західної Європи арбітра – норвежця Терьє Хауге. Вперше українські клуби судив незаангажований особливостями національного спорту іноземець. Хауге дав по пенальті в кожні ворота („Динамо” забило, „Шахтар” – ні, удар взяв Шовковський), вилучив футболіста за неспортивну поведінку (донецького румуна Маріку), понапоказував з десяток жовтих карток (переважно динамівцям) і залишився глухим до агресивних закидів високооплачуваних футболістів. Його доволі обґрунтована жорсткість та привітна принциповість були аж надто нехарактерними для українського арбітражу, який із самопринижуючим пієтетом ставиться до виходок „грандів українського футболу”, не дозволяючи собі різких рухів карткою і голосних звуків свистком в їхній бік. Саме Терьє Хауге виявився тим елементом, який відтінив доволі традиційний матч між лідерами українського футболу. А для „Футбольного уїк-енду”, розгніваного результатами пенальті й вилученням донецького гравця, арбітр-скандинав, який „ледь не напаскудив у першому таймі”, став „родзинкою, яка перетворилася на більш крупний сухофрукт”…

Щоправда, не зважаючи на дії потенційно ангажованого рефері, фінальний кубковий матч, який той-таки „Футбольний уїк-енд” із творчою наснагою порівнював із сьомим епізодом “Зоряних воєн”, дійсно виявився напруженим, безкомпромісним і щирим.

5.

Утім, якщо вже казати про напруження і його концентрацію в часопросторі, то в цьому плані своєю лаконічністю вигідно відрізняється від інших розваг-конкурсів брутальний і дуже плеканий телебаченням бокс. Принаймні, матч за чемпіонство між Анджеєм Голотою та Лемоном Брюстером, демонстрований „1+1”, тривав усього 53 секунди – менше за Євробачення, фінали кубків УЄФА і Ліги Чемпіонів, України і Англії, найформальніший випуск спортивних новин чи навіть рекламний ролик якогось мобільного оператора.

Але це зовсім не свідчить про малу долю задоволення від нього.