Для прикладу – ніби спеціально для цього існуючий закон про бюджет та закон про митні тарифи: зміни до змін ухвалюються мало не щомісяця.

При цьому, якщо перші сто днів влади були, замість забезпечених довірою виборців непопулярних кроків, присвячені саме популізмові з метою підвищення на ще більш високий щабель цієї популярності влади, − то наступні дії, заплутані в голосних суперечках, стають кроками назад, а саме – у напрямку обмеження соціальних здобутків. Чи відповідно покращуються ринкові умови існування бізнесу, чи, навпаки, ручне державне регулювання ринків як таких стає незворотнім, − насправді ніхто досі розібратися не може. Але рука то тих, то тих “колишніх”, що наразі ховаються за “новими”, − обов’язково проглядаєтья.

І не дивно: люб’язності, якими час від часу обмінюються “автократична” Прем’єрка Тимошенко та безмежний ліберал Ющенко (не кажучи про його оточення), − ще не є ані системними законами, ані жадібно очікуваними програмовими засадами. І навіть такі досвідчені спостерігачі за українською економічною дійсністю, як Нємцов та Ослунд, заплуталися у визначенні, чи є та ж Прем’єр продовжувачем вічно живої справи олігархічного капіталу й “донькою Януковича”, чи, навпаки, ліворадикальною популісткою...

Утім, розчарування цих експертів можна зрозуміти: вони не могли не відчути, що наразі перший, хто почав програвати в Україні, − це іноземний капітал, якого одразу через ліквідацію пільг позбавили очікуваної перспективи збирання великих надприбутків, які досі належали попервах ніби призначеним на заклання українським олігархам. І хоча зручно за це лаяти саму лише Ю. Тимошенко, − але насправді претензії інвесторів та їхніх лобістів − до Президента Ющенка. Адже саме він мав би за рік повноважень, що зберігає за ним термін вступу в дію конституційних змін, виконати не лише “термінаторські” функції по відношенню до українських олігархів, але й установку на забезпечення вільного доступу до високорентабельних ринків країни іноземного капіталу. Чого він наразі явно не робить, прикриваючись чи то урядовим “свавіллям”, чи то “сподіваннями Майдану”, чи то спротивом самих олігархів та старої системи існування бюрократичної машини в країні.

Не менше розчароване й власне українське експертне середовище, яке віце-прем’єр Томенко, який також ніби не так давно належав до нього, назвав “безробітними політологами”, маючи, очевидно, на увазі зруйнування новою владою ринку послуг політтехнологів олігархічним політичним схемам і конструкціям. Не вдаючись, утім, в цю тонку сферу, яка досі залишається проблемною не лише для політологів та економічних експертів, але й для українських медіа, − можна зрозуміти об’єктивні причини дратування цих фахівців. Відсутність стратегічних декларацій команди Ющенка, яскраво виражений “кризовий менеджмент” все ще чинного “перехідного періоду” має всі зовнішні ознаки схожості з політикою попередньої влади, але передбачає глибоку зміну суб’єктів самої гри. Тривають не системні реформи, до яких можна було б докласти суперновітні наукові “двигуни” та дещо оновлені тіньові “гальма”. Відбувається подальше розгортання революційного перевороту – але тепер в суто кадровій сфері, який багатьох лякає майбутнім, і вже ніби близьким хаосом... Але головним чином лякає своєю недоступністю для сторонніх впливів.

Сама ж влада в цьому сенсі – абсолютно спокійна, жодного хаосу не боїться. Та й зміна правил економічної гри наразі ще зовсім не така докорінна, навіть з’ясування стосунків з російськими нафтотрейдерами можна вважати не більше, ніж своєрідним “армреслінгом”, тестом на взаємні слабкості влади й олігархів. А хвилює всіх лише перспектива наступних парламентських виборів в умовах кадрової революції.

Тож не випадково, підбиваючи підсумки 100 днів свого президентського правління, Ющенко не назвав жодної іншої зробленої ним самим справи, аніж кількісно радикальну заміну управлінського кадрового складу по всій території України. 18 тисяч кадрових ротацій, зроблених, за визнанням самого ж Ющенка, не за професійними чи політичними ознаками, а “з принципу”, себто волюнтаристськи, − так само не випадково вже взяті на озброєння опозицією як доказ авторитарного правління нової влади. Можливо, якби на момент звіту Ющенка він міг одночасно перелічити хоч би два-три самих “принципи”, себто програмових засади, що окреслюють критерії його кадрової політики, − опозиція не отримала б такого аргументу...

Утім, влада й сама, здається, не проти того, щоб саме її кадрові рішення вважалися найбільшим аргументом в опозиції, навіть якщо це кваліфікується як “політичний терор”. Дуже характерна ситуація: сталінська теза “кадри вирішують все” була й залишається ключовою для розв’язання будь-якої проблеми устрою влади, і нової її “формації” за Ющенка – так само, як і “старої” – за Кучми та ще Кравчука.

Власне, це й було каменем спотикання під час конституційної реформи, − за ким саме залишиться прерогатива формування державної номенклатури, чи докорінно вона оновиться, і чи потягне за цим оновленням не так юридично визначені, як ментально трансформовані принципи керівництва. Рік, який у боротьбі з реформою “вибив” для себе Ющенко, мав і досі має бути використаний лише на це – насадження та вкорінення нової номенклатури, нової бюрократії, нових – як на піку емоційного піднесення назвав їх Ющенко – “лакеїв” народу та бізнесу.

До речі, питання: “лакеї” – це прикра помилка Президента чи його переконання? Коли останнє, то це просто жах. Адже тоді засаднича установка − “лакеям” не красти – є нонсенс. Бо, як відомо, саме для лакеїв в усі часи було найхарактернішим – красти в своїх господарів. Але наполегливість, з якою Ющенко від першого дня провадить цю тезу, починаючи й завершуючи нею всі свої публічні виступи, − свідчить саме про те, що йдеться про його переконання. Відтак, моральний “імператив” Ющенка загрожує тим, що ближчим часом нова помаранчева номенклатура перетвориться на “диктатуру лакеїв”. Особливо, якщо врахувати, що наразі проти корупції вже нової влади Президент не запропонував жодних інших ліків, ніж особистий донос “йому на стіл” про хабарників, яких він особисто викине з влади.

Насправді ж “моральні критерії” Ющенка для нової номенклатури є досить красномовним “стандартом”, що вчить їх не те щоб зовсім не красти, а просто не попадатися... І наразі нема кому підказати Президентові, чому він все частіше вимушений виправдовуватися перед громадянами різних місцевостей за непрофесійних, не надто порядних та псевдопатріотичних “лакеїв”.

Звісно, для такої “реформи влади” народові робити помаранчеву революцію було не обов’язково. Так само зовсім не обов’язково було задля таких наслідків і світовому співтовариству цю революцію підтримувати, − на що, як видається, навіть натякнув посол США Дж. Хербст міністрові внутрішніх справ Луценку, питаючи в нього про корупцію вже в новій владі, а також про все ще відсутні доказові результати розслідування щодо замовлення фальсифікації виборів, які стали виправданням революції як такої... Утім, із іноземцями завжди все простіше, і не виключено, що, як і у випадку з Кучмою, іноземні партнери почнуть використовувати натяки на “брудні руки” офіційного Києва в своїх цілях. З цього приводу в Україні, треба думати, ні в кого вже давно сумнівів немає...

А от для чого була в цьому випадку революція народові – стає дедалі цікавіше. Проста відповідь – щоб не було Януковича та Медведчука, а може, й самого Кучми, – нині вже мало кого влаштовує. Особливо коли все очевиднішим стає прагнення нової влади використати цих антигероїв хоча б іще раз на майбутніх парламентських виборах, як Кучма використовував комуністів...

Однак застосовувати такого сорту технології, але вже без залучення політтехнологів, натомість із взяттям під контроль ключових олігархічних структур та їхніх голів − саме той стандарт і відсутність будь-якої нової концепції, що, на відміну від “хаосу” в економіці, викривають у новій владі абсолютно традиційні звички. Це просто полегшує роботу тим же експертам, які без проблем – хоч і без інтересу – одразу накидають схему майбутньої виборчої кампанії. Тобто якою опозицією “обкласти” виборця, щоб йому нікуди було бігти, ніж за владним блоком, − питання вже вирішене. Залишилося питання, кому в цій безпрограшній грі буде довірено невідворотній “приз” у вигляді майбутньої парламентської більшості. От вже вибір, за яким будь-яким експертам залишається тільки спостерігати...

Але, власне, це знову все те ж кадрове питання... І схоже, що саме нестандартним методом просування від популістських до непопулярних ближче до виборів економічних рішень влада (через тиск незрозумілих виборцям чинників з оточення Ющенка на уряд Тимошенко) – і вирішує “кадрове питання” небажаної Прем’єрки. Щоправда, Юлю голими руками не візьмеш, і від скарг на картельну змову авторів бензинової кризи вона вже перейшла до більш системної самооборони у вигляді проекту закону про Кабмін. Щоб відмежувати успіхи свого уряду від інтриг президентського оточення... Себто, не маючи важелів для впливу на кадрову політику по всій вертикалі влади, Тимошенко принаймні власне кадрове питання в чужі руки віддавати не збирається. І дозволяє кожному з “політичних партнерів” обламати нігті й зуби об її рейтинг, спробувавши, як-от Литвин з “канівської трійці”, покритикувати її дії.

Тим часом той же Литвин, якому належить найкраще за всіх політологів визначення майбутніх виборів до парламенту як “виборів Прем’єра”, − критикуючи Тимошенко, не робить обов’язкового наступного кроку, виходячи з теорії кадрової політики. А саме – не називає іншу кандидатуру на Прем’єра за Президента Ющенка, на яку мав би орієнтуватися помаранчевий виборець. Чи то Литвин сподівається, що помаранчевих таки до березня 2006-го в Україні поменшає, і саме опозиція, і він сам, можливо, з нею знову висунуть чергового “єдиного кандидата”, тепер уже на голову уряду. Чи він, навпаки, чекає, коли трансформація відбудеться в таборі влади, і він матиме можливість продиктувати свою кандидатуру для владної трійці (хоча вона тоді вже трійцею не стане), − невідомо. Як не відоме й ім’я будь-якого політика, здатного нині як у провладній, так і в опозиційній коаліціях конкурувати з Тимошенко...

За цих умов просто вже комічно виглядають урочисті заяви ще навіть не створеної толком президентської партії НСНУ про те, що вона, мовляв, обіцяє (як юний піонер) забезпечити схвалення парламентом закону про регуляторну політику, необхідного малому та середньому бізнесові. При цьому просто-таки жалюгідно підкреслюється, що лідером партії є не хто інший, як сам Ющенко! Ось вона яка буває, боротьба за народну прихильність...

Утім, такого типу конкуренція з Прем’єром Тимошенко спочатку може насмішити, а потім і налякати: невже все так погано в партії глави держави? Чи, може, вони це серйозно, і Ющенко має намір всупереч як старій, так і новій Конституції претендувати одночасно і на посаду Прем’єра?

То чи не чекає нас ще й рімейк проекту “антиющенко” у вигляді чогось на кшталт “антиюля?” З усіма належними аксесуарами у вигляді нових конституційних вигадок?

Тимчасом рік повномасштабних повноважень Президента Ющенка, коли він може оперувати кадрами на свій розсуд, покращуючи хоч би за їхній рахунок ситуацію в країні, швидко спливає. От уже скоро й півроку... Але поки Ющенко говорить натхненні промови про моральні принципи влади, − кожен із його призначенців уже вирішує своє кадрове питання самостійно. Принаймні, так виглядають хоча й підписані Президентом, але явно не ним вигадані розпорядження про розтягування повноважень уряду: і про реформу вугільної галузі, і про створення вертикально інтегрованої нафтової компанії, що ними переймаються всі, хто завгодно, але не Прем’єр... Такий вихід далеко за межі Конституції та звичайної логіки урядування швидко наближає момент, коли використання Президентом своїх власних повноважень для визначення стратегії країни стане просто неможливим. Кадри перестануть його слухатись... А вони ж досі вирішують все.

Насправді стратегічна мета Президента Ющенка – вписати Україну в світову систему економічних відносин та соціальних стандартів – не є аж такою “військовою таємницею”, щоб навколо неї розгортати цілі детективи й лемент експертів. Інша річ, що для її здійснення вже, нарешті, час відмовитись від сталінських штампів мислення, до яких, до речі, належать і спроби виробити якийсь елементарний, але загальновживаний (себто – тоталітарний?) моральний імператив – спочатку для бюрократів-“лакеїв”, а потім − і для народу.

Як нині модно казати, посилаючись на Майдан при слушній і неслушній нагоді – за це народ вже точно не стояв...