Події політичного життя кількох минулих тижнів, як і їх висвітлення на телеекранах дали чимало матеріалу для рефлексій на тему “Взаємодія влади та ЗМІ”. З настанням сакральної дати “100 днів”” – терміну, після якого нова влада втрачає право на певну поблажливість і готується до переходу в стосунках із громадянами в робочий режим взаємного невдоволення - кількість бажаючих долучитися до критичних оцінок діяльності нової влади суттєво зросла. Цікаво, що масштаби скепсису журналістів до діяльності нової влади поєднуються із відповідним за розмахом скепсисом медіа-експертів стосовно просування вітчизняних ЗМІ до освоєння цивілізованих журналістських стандартів. Хоча, на мою думку, є певні підстави для більш оптимістичного погляду на ситуацію.

Влада в цілому, як і окремі її представники, все частіше усвідомлюють необхідність відкрито відповідати на питання, які назріли в суспільстві.

Недавні тривалі і детальні публічні виступи Президента, присвячені 100-денному перебуванні при владі, виглядали саме як реакція на критичні публікації в пресі. До речі, характерно, що основний тягар детального спілкування з журналістами та телеглядачами переважно лягає саме на президента – мабуть, єдину людину, здатну за рахунок власної харизматичності нівелювати негативні враження від численних проблем, які виникають перед новою владною командою, і не менш численних помилок окремих урядовців, які сприяють їх виникненню.

І треба визнати, публічні виступи Президента приносять відповідний ефект. Власне, сам факт тривалого спілкування глави держави з телеглядачами і журналістами засвідчує відкритість влади та її інтенцію до діалогу з громадянами. Хоча, не варто лукавити - окрім позитивних сигналів для співгромадян, Віктор Ющенко досягає своїми публічними виступами і суто політико-прикладного ефекту. Двома своїми влучними „інформаційними пострілами” в прямому ефірі Президент вразив кілька цілей – черговий раз наголосив на монолітності своєї команди, продемонстрував неабияку компетентність з широкого кола питань, а ще - свідомо чи ні - черговий раз перейняв позитивні очікування громадян на себе, водночас залишивши під сумнівом адекватність деяких своїх нинішніх соратників у гіпотетичній якості потенційних конкурентів.

Попри успішність інформаційного прориву Президента, існування цілісної інформаційної політики нової влади загалом поки залишається під великим питанням. Малоприємна історія з освітнім рівнем міністра юстиції, неадекватні реакції на антипрем’єрські випади з території прилеглої держави та регулярні „витоки” інформації щодо різноманітних конфліктів всередині уряду та між Президентом і прем’єром, реприватизаційні скандали – все це дає підстави для кількох висновків. По-перше – і це, на мій погляд, головний і найбільш неприємний висновок – сама нова влада досі остаточно не виробила чіткої і зрозумілої стратегії розвитку країни.

Свого часу, задовго до президентських виборів-2004, мені вже

доводилось писати на цю тему, тому вдамся до самоцитати – правильність тактичних рішень визначається наявністю чіткої і цілісної стратегії. Стратегії, яка, в свою чергу, формується на базі гармонійної системи цінностей і норм поведінки особистостей, котрі публічно репрезентують ту чи іншу політичну силу. А також - на базі чіткої і зрозумілої виборцям соціальної ролі цих політичних сил. Тобто того, що саме вони роблять для виборців зараз і збираються робити в майбутньому – на рівні простих, ясних і конструктивних кроків. Саме така стратегія мала б визначати логіку рішень влади, „підминаючи” під себе більші чи менші внутрішні конфлікти і особисті амбіції, які на сьогодні відіграють надто вже помітну роль у політичному житті.

Разом з тим, все більш очевидною стає необхідність серйозної PR- підтримки дій уряду і Президента. Зрозуміло, йдеться не про структуру, яка б, як у недавні часи, переймалася „шикуванням” ЗМІ та продукуванням „темників”. Йдеться про надання кваліфікованого сприяння і Президенту, і уряду, з тим, щоб вони виступали самостійними гравцями в інформаційному полі, не потрапляючи, як це нерідко трапляється зараз, у становище заложників інспірованих інтерпретацій, поживний “грунт” для яких створюється не без допомоги деяких або заангажованих, або просто непрофесійних ЗМІ. Ситуація нагадує старий жарт:„для того, щоб бути розумним, мало носити окуляри – треба ще погано бачити”. Зараз дуже часто невдала, невчасна, непрофесійна інформаційна подача багатьох цілком доцільних кроків уряду чи Президента чи інших високопосадовців нівелює їх ефект. В той же час, при іншому характері висвітлення цих кроків, вони, цілком можливо, могли б частково зняти у громадян „синдром помаранчевого розчарування”.

Налагоджування повноцінного, а головне – двостороннього спілкування влади і ЗМІ - може стати основою для давно очікуваного набуття пресою якостей певного замінника все ще не надто розвинутих інститутів громадянського суспільства. Для влади, яка декларує орієнтацію на європейські цінності, сприяння такому діалогу мало б стати одним із пріоритетних завдань.

Тим часом, на сьогодні, це залишається для влади серйозною проблемою. Коментарі, оцінки, публічні заяви з поясненням дій влади чи окремих її представників носять доволі хаотичний і спонтанний характер. Лише частина дійових осіб нової влади докладає більш-менш регулярних зусиль для професійної PR-підтримки своїх дій. (Знов-таки – йдеться не про професійне маскування антисуспільних намірів і дій, а ефективне донесення реальної інформації про логіку і мету своїх планів, рішень та досягнуті результати). Не випадково, що саме ці політики (Тимошенко, Луценко, Пинзеник, Томенко) посіли перші місця, як найбільш успішні урядовці, за підсумками опитування журналістів, проведеного агентством УНІАН. В той же час, аутсайдерами журналістського „плебісциту” стали або міністри, які недооцінили важливості налагоджування стосунків з пресою, що “в комплекті” з непродуманими діями перетворило їх на постійні об’єкти критики (Зварич, Білозір), або ті, хто просто проігнорував цей важливий аспект власної діяльності (міністр екології Ігнатенко, міністр промислової політики Шандра).

І все ж, одна з позитивних тенденцій останнього часу, яка все частіше проявляється, полягає в тому, що влада поступово, мало-помалу, потрапляє у інформаційну залежність від суспільної думки, яку - поки що з різним успіхом і різними цілями – намагаються артикулювати вітчизняні мас-медіа.

Безумовно, цей процес йде дуже нелегко. Якщо проаналізувати зміст претензій , які пред’являються зараз українським ЗМІ, то вони, парадоксальним чином, поєднують декларативне прагнення утвердити об’єктивістську «американізовану» модель і, водночас, невдоволення недостатніми зусиллями журналістів та мас-медіа у відстоюванні “помаранчевих” суспільних очікувань та підтримці зусиль «помаранчевої влади». Зрозуміло, що відповідати таким, часом взаємовиключним вимогам, м’яко кажучи, складно.

Разом з тим, я схильний в цілому позитивно оцінювати процес “децензуризації” вітчизняної медіа-сфери.

На сьогодні, як би це незвично не прозвучало, українські медіа і журналісти працюють в значно більш поліваріантному і плюралістичному режимі, ніж це було ще зовсім недавно. Причому, режим цей формується досить стихійним чином, так би мовити, за принципом „демократичного маятника”, коли реакція на минулі утиски відбувається навіть незалежно від волі як ініціаторів і учасників процесу, так і його противників.

Значна частина медіа ресурсів залишається під контролем попередніх власників, більшість з яких належать до числа політичних опонентів нинішньої влади, що диктує їх журналістам суб’єктивно - зацікавлений, по суті, пропагандистський підхід до інформації. Який, у даному випадку, гарантує хоч може і не надто об’єктивне, але прискіпливе стеження за кожним кроком влади.

У тих ЗМІ, які декларують і навіть часом демонструють принцип безсторонності і об’єктивності, частина журналістів все ще не позбулися освоєних за довгі роки навиків кулуарної журналістики, відтворюючи політичне життя у вигляді закритої системи, в якій розігрується політична вистава під назвою “Боротьба за владу”. До речі, саме завдяки таким підходам легко і без зусиль потрапляють в ефір загальнонаціональних каналів так звані “нові опозиціонери”. Адже світова тенденція комерціалізації новин диктує підходи і вітчизняним тележурналістам – в новини потрапляють ті події про які легше і швидше дізнатися, дешевше донести до глядачів і легше привернути їх увагу.

Параноїдальні хепенінги “а ля Шуфрич” чи багатослівні виступи телегенічного Валерія Коновалюка і типової сільської вчительки Тамари Прошкуратової – за якими ховаються недавні господарі країни, чий імідж вже не піддається регенерації - добре вписуються в такий формат(який хтось із американський медіа-експертів влучно назвав “таблоїдною політичною мелодрамою”). Заодно позбавляючи від потреби пошуку та глибокого аналізу фактів і обмежуючись представленням найбільш банальних інтерпретацій і масових уявлень. Згадаємо, що не так давно політична аналітика цим форматом і вичерпувалась.

Але зараз – хоч, може, і надто повільно - заповнюється і ніша реальної політичної аналітики і розслідувальної журналістики.

З нечисельних, поки що, прикладів згадаємо проект Володимира Ар’єва „Закрита зона”, сюжети якого часто можуть стати приводами для відкриття кримінальних справ, оперативні реакції на актуальні теми Андрія Цаплієнка в його „Спецрепортері”, окремі вдалі випуски ток-шоу на „1+1”, які часом перетворюються на змістовні дискусії.

Загалом, нинішню ситуацію у вітчизняній медіа-сфері можна охарактеризувати як ситуацію політичної та інтелектуальної напруги і невизначеності, ускладненої особливостями перехідної політичної ситуації. Втім, навряд чи в інформаційній сфері, де щомиті з’являються нові факти, точки зору і конфлікти, взагалі можна згадувати про визначеність та стабільність. Що приємно відзначити – так це те, що попри всі недоліки – журналістика в Україні поступово стає різною. А це вже набагато краще, ніж тупа і одноманітна стагнація під „цензурним ковпаком”.

Читайте також:

І рояль у кущах?

Светло ли без «темников» украинским масс-медиа?

Сто днів на біс

Не так тії вороги, як добрії люди... ( репліка)

Що є новинами для вітчизняних телевізійників?

O чём не говорят в День Победы

Не в службу, а в дружбу

Влада як опозиція сама до себе 100 дней новой власти: медиасфера