До появи першого офіційного трейлера складалося враження, що анонсований минулого року «DZIDZIO Контрабас», фільм Олега Борщевського — музична комедія. Задумана і зроблена задля додаткової підтримки гурту DZIDZIO. Адже в пересічної людини контрабас асоціюється з музичним інструментом. Проте є ще одне, новітнє значення цього слова — контрабанда. Так українці отримали свою кримінальну комедію про нездалих контрабандистів, ексцентричності якій додає автор ідеї та виконавець головної ролі Дзідзьо, він же — Михайло Хома. Фільм стартував 31 серпня одночасно зі стрічкою Валентина Васяновича «Рівень чорного», кіно зовсім іншого порядку і для іншої аудиторії. Принаймні, так здавалося.

Але час і дописи в соціальних мережах показали: українське кіно, яке нарешті почало виходити в прокат, має, за незначними винятками, одну й ту саму цільову аудиторію. І вона здебільшого відрізняється від тієї, яка регулярно ходить на американське, рідше — європейське кіно. У тому, що похід у кінотеатри відбувається у форматі «свій до свого по своє», є не лише плюси, а й мінуси.

Найсуттєвіший із них — глядачі здебільшого не готові зрозуміти контексти, в яких працюють творці. Через те в кращому випадку нарікають на поверховість кожної стрічки, мовляв, заяложені сюжети й немає можливостей пірнути у глибину рефлексій та пережити катарсис. У гіршому — закидають орієнтацію на російські зразки і шпетять за відсутність самобутності. Виливаючи все це у Фейсбук, українці тим самим заперечують існування індустріального кіно як такого. Натомість пошуки незвіданих «глибин» конфліктують із претензіями, які ті ж самі дописувачі висловлюють до фільмів, загрузлих, на їхню думку, в пастці поетичного кіно. Тобто «поетичного кіно» не хочемо, але й штампованого, зробленого за готовими лекалами, котрі працюють всюди, де є індустрія — так само не приймемо.

«DZIDZIO Контрабас», повторюся, лише комедія без претензій name="_GoBack">про пригоди недолугих контрабандистів. Фільм змушує згадати, наприклад, «Роззяву» Жерара Урі з Луї де Фюнесом та Бурвілем у головних ролях. Або радянську «Діамантову руку» Леоніда Гайдая, з невідомо яких причин показану «Плюсами» на День Незалежності України. Якщо згадати новіші зразки, перше, що зринає — «Ми — Міллери» Роусона Маршалла, де, за сюжетом, транспортуванням наркотиків займається дрібний аферист і найнята для прикриття родина.

Тому маємо Дзідзьо, сільського музиканта в дорогому костюмі та із зірковими амбіціями. Він «попав» на три тисячі доларів і не бачить іншого способу знайти гроші за три доби, окрім як потай перевезти через україно-польський кордон сто блоків цигарок. Його компанія — учасники згаданого вище гурту. А ідея фільму прийшла Михайлові Хомі після успіху їхніх коротких роликів, знятих для YouTube. Тож комедія виходила сімейною хоча би з погляду на це: над стрічкою працювали так чи інакше близькі самому автору ідеї люди.

Виходила — але не вийшла. Стрічка не має вікових обмежень. Самого Дзідзьо обожнюють діти, через що, напевне, був розрахунок на родинні походи в кінотеатри. Проте надії творців почали розбиватися об… протести вірян. На постерах бородатий хуліган Дзідзьо зображений у сутані священика. Причому, підозрюю, греко-католицького священика. Та й у самому фільмі контрабандисти — початківці спершу грабують церковну дароносицю, а потім перевдягаються святими отцями. Маючи надію, що митники їх пропустять із таким маскуванням без проблем.

Схоже, прийом не сподобався частині вірян, а засудив Дзідзьо відомий співак та композитор Анатолій Матвійчук. «Думаю, йому не варто було би одягати духовний одяг і цим давати можливість людям антихристиянського направлення і тим, хто намагається дискредитувати релігію й її служителів, зайвий раз порадіти», — каже він. Передрікаючи при цьому не лише поступову розкрутку скандалу, але і вказуючи також на його нібито навмисну спрямованість. Чого не зробиш, мовляв, задля бізнесу…

Поки такого скандалу, як із «Кодом Да Вінчі» Дена Брауна, не вийшло. Бо всякий гармидер лише підігріває інтерес. А отже, збільшує кількість проданих квитків. Проте, судячи з усього, протести мали локальний характер, передусім — у Галичині та інших західних регіонах, де всякі жарти на клерикальну тему сприймаються болісно. Але повернімося до контексту, до якого апелюють Дзідзьо і компанія: у Європі та США давно вже не хрестяться й не шепочуть: «Ізиди!» з появою перевдягненого священика в комедійному фільмі. Варто знову згадати того ж Луї де Фюнеса, герой якого у фільмі «Велика прогулянка» вбрався в одяг черниці, ховаючись від переслідувань нацистів. Чи ось інша комедія — «Монашки в бігах» Джонатана Лінна — тут маскуються вже мафіозі. Нехай би шановний блюститель моралі й духовності пан Матвійчук переглянув ці та інші стрічки для порівняння. Хоча навряд чи щось зміниться. Адже у відповідь неодмінно почуємо про бездуховність Заходу й про традиції, котрі не варто переймати українцям.

Подумаймо разом, чи справді Михайло Хома, перевдягнувшись священиком, планував богохульство на догоду «жовтому дияволу».

На перший — неосвічений та консервативний — погляд все виглядає саме так. Спершу — пролог: маленьку роль сільського пароха грає шоумен Ігор Кондратюк. Потім починається перша груба наруга — Дзідзьо обчищає скриньку для пожертв, пишучи Богові розписку. А злива й грім виглядають гнівом Божим. За якійсь час уже трійця перевдягнених у сутани їде до кордону, причому один мочиться на ходу в гумову рукавичку під супровід: «Алілуя!», викидає її та обливає при цьому сечею рибалок. За якійсь час Дзідзьо під виглядом священика відспівує покійника, взявши на озброєння «Многая літа», тікає від обурених людей, задерши краї ряси, п'є самогон та приймає пологи. Словом, робить усе, аби святий отець виглядав кумедно, дарма, що несправжній.

Проте сценарій працює на фінал. Саме під кінець роль священика допомагає Дзідзьо не лише врятуватися від жорстокого митника на прізвисько Кіготь, а й заволодіти награбованими тим грішми. Отже, мандрівці кінець, а кримінального злочину не сталося. Незабаром, втративши ті гроші й лишившись біля розбитого корита, герой, виставлений на початку історії блазнем, починає щиро каятися. Він розуміє — згрішив. Тож усі перераховані вище пригоди були водночас ілюстрацією гріха та карою за нього. А весела, місцями грубувата комедія з жартами про лайно, сечу та сраку, в цей момент отримує додатковий смисл. Тепер перед нами класичний зразок історії злочину, кари й подальшої покути.

З огляду на це вірянам нема жодної причини для образ. Так, на трагічній у своїй повчальності ноті комедія не закінчується. Покаявшись, наші герої отримують шанс спокутувати гріх, чим успішно користаються. У такому драматургічному рішенні читається питомо український контекст. Адже персонажі аналогічних західних комедій зовсім не переймаються муками совісті, натягнувши на себе священицький одяг. Під фінальні титри Дзідзьо підморгує, обіцяючи — далі буде. І вже кортить розуміти, чиї почуття він образить наступного разу.

І висновок окремим абзацом. Незалежно від бокс-офісу «DZIDZIO Контрабас» після «Інфоголіка» та «#Selfieparty» поступово порушує монополію «Студії Квартал`95» на комедії. Маємо змогу побачити інших акторів-коміків, крім Володимира Зеленського. І не забуваємо — Сергій Притула теж подався у велике кіно…