З одного боку, це обіцяло, що розмова мала бути радше оцінною, ніж особистісно-мемуарною, радше про Україну часів Кучми, ніж про самого Кучму. З іншого боку, Мороз вочевидь не є відстороненою й незацікавленою особою, його стосунки з Кучмою були гранично конфліктними — тож його й саме його погляд на «епоху Кучми» навряд чи міг претендувати на об'єктивність. До значної міри так воно й вийшло, і в оцінювання діяльності Кучми як президента повсякчас впліталися суто особисті образи. А ще після пам'ятного кульбіту 2006 року, коли Мороз, порушивши коаліційну угоду з «Нашою Україною» та БЮТом, перекинувся до табору Януковича й таким чином дав Януковичу змогу стати прем'єр-міністром, його, Мороза, політична репутація, як на мою думку, є аж ніяк не такою, яка викликала би довіру до його оцінок.

Так само, як і Леонід Кравчук у першому випуску, Мороз подеколи видавався пам'ятником самому собі — настільки непересічним політиком — ні, навіть державним діячем, здавалося, він себе вважає. «Якщо ми будемо далі продовжувати нищення держави...». «Я — хороший, усі — погані» — настільки вже прозоро це відчувалося в багатьох його словах!

Ведучим цього випуску був Василь Голованов. «Этот эфир, я уверен, будет таким — интересным и насыщенным», — пообіцяв він на самому початку. І тут само спитав Мороза: «Сохранились ли у вас президентские амбиции? Насколько вероятно, что на следующие выборы мы увидим вас в качестве кандидата?» І до чого тут «епоха Кучми»? Не кажучи вже про реальність запитаного. А ще різало вуха, коли ведучий казав: «ДОговір, дОговори», — з наголосом на перший склад. Надто вже «шкільна», даруйте, помилка. Ну й «двомовність у дії», коли Голованов розмовляв російською, а Мороз українською, приємних відчуттів теж не додавала.

Фільм супроводжували субтитри, на яких виводили деякі з думок Мороза — подеколи справді найважливіші, подеколи рядові. Зважаючи на те, що президентство Кучми тривало десять років, ролики про події були присвячені не кожному року окремо, а двом рокам поспіль. Перша половина ролика про 1994–1995 роки практично повністю повторювала ролик про 1994 рік у випуску про Кравчука. І зайвого разу привернула увагу до того, що одразу ж після слів про перемогу Кучми на тогорічних президентських виборах, без жодного, навіть інтонаційного переходу: «Цей рік став роком перемог». Зрозуміти це можна було єдиним чином: щойно обрали президентом Кучму — й настав для України «рік перемог». А мову повели про спортивні перемоги! Та й, власне, про перемогу на зимовій Олімпіаді Оксани Баюл (яка, до речі, сталася ще тоді, коли президентом був Кравчук) та про рекорд Сергія Бубки — ото й усе! Маленька така маніпуляція глядацьким сприйняттям?

А Мороз казав от що (у відповідь на запитання про президентські амбіції): «Поза всяким сумнівом, у 1999 році при чесних виборах, без підтасовки голосів, я виходив у другий тур. А другий тур тому, хто був конкурентом Кучми, гарантував проходження до керівництва держави».

Вів Мороз мову й про порушення під час виборів 1994 року; власне, заявив прямим текстом, хоча й побіжно: якби не порушення в підрахунку голосів, Кравчук ті вибори не програв би. Розповів про «керівників областей», які нібито розповідали йому: «Ми бюлетені ховали в лісопосадках, бо не подобався Леонід Макарович... Це була помилка, навіть якщо не зважати на кримінальну сторону цієї справи». Даруйте, але це ж... навіть не сенсація — це викриття й відкриття, яке змушує по-новому поглянути на всю історію незалежної України! Нічого собі «помилка»! То чи можна було після цього продовжувати розмову «про взагалі», ніби нічого не сталося? Виглядало ж так, ніби й для Мороза, і для Голованова це було хай і погано, але не кричуще — принаймні, не так, щоби вийти поза межі приписаного сценарієм часового регламенту.

Чимало цікавого розповідав Мороз. От тільки подеколи як розповідав? «Прийшли (функціонери виборчого штабу Кучми 1994 року, ще до голосування. — Б.Б.) Табачник і Петро (прізвища називати не буду), просилися на роботу: Кучма програє!» Мороз відправив їх — мовляв, зраджувати некрасиво. Але хто такий Петро-Прізвища-Називати-Не-Буду? Той, про кого, найімовірніше, всі глядачі подумали? А чи ні? Чи «той» Петро вже тоді був відповідальним функціонером у Кучми? Оце, даруйте, паскудство — за таких ситуацій казати натяками: або кажи все, якщо вже однаково кажеш, або не кажи нічого. «Я знаю, а вам не скажу» — так?

Так само, як і Кравчук, Мороз повсякчас робив на адресу нинішньої влади голослівні закиди, найменшою мірою не пояснюючи, що саме мав на увазі. «Такого, як зараз, нехтування Конституції ніколи не було», — виніс вирок екс-спікер. У чому це полягає? А от невідомо. Трохи згодом: «Земельна, медична, пенсійна, адміністративна реформи — всі вони суперечать Конституції». І знову: в чому саме? А як зробити, щоби не суперечили? Нічого, жодного слова.

«Як відбувалася перемога у другому турі (президентських виборів 1999 року. — Б.Б.) — цього вже, мабуть, ніхто не розслідує, бо це стало звичною справою». Тобто треба розуміти, що тим самим Мороз оголосив нечесними геть усі без винятку вибори аж до найостаннішого часу?

Мороз: «Парламент упосліджений, підпорядкований Кабінету міністрів. Так робити не можна». Стоп. Парламент призначає прем'єра. Ним зазвичай стає представник найбільшої фракції. Зрозуміло, що ця сама найбільша фракція (й, найчастіше, коаліція в цілому) стануть підтримувати всі подання прем'єра — бо інакше навіщо взагалі вся ця тяганина з коаліціями? А, за Морозом, виходить, що це — підпорядкованість парламенту урядові. А що і як тоді має бути? Хто до лісу, хто по дрова? Так, як було за Кучми? Річ навіть не в тім, що така «експертна думка» є дуже сумнівною, а в тім, що це каже, власне, автор концепції нинішньої редакції Конституції — тієї самої, де й коаліція, й призначення прем'єра парламентом... А чи Мороз і досі не розібрався, які саме ідеї він 13 років тому так наполегливо проштовхував?

Згадуючи про ліквідацію посади президента АР Крим, Мороз повчав: «На кожну подію треба своєчасно реагувати — це згадуючи про зелених чоловічків і все інше, що було три роки тому». А як було «своєчасно реагувати» за тих конкретних обставин — коли армію було розвалено, значна її частина перебувала під впливом російської пропаганди, а замість головнокомандувача був виконувач обов'язків, який, до того ж, перебував на посаді ще лічені дні й не встиг іще налагодити механізми керування?

Про Канівську четвірку: «Це — проект Банкової... Як і під час спікеріади: будь-хто, окрім Мороза... Служба безпеки й, очевидно, Євген Кирилович (Марчук. — Б.Б.) знали про підготовку замаху на Вітренко... Треба було повторити російський варіант — Єльцин проти Зюганова. Нібито Симоненко казав, що так домовилися». Такі звинувачення треба, щонайменше, дуже детально аргументувати. Попри всякий сценарій, попри всякий регламент. Але ні: зупинятися на цих словах детально не стали, побігли далі.

Мороз про «упослідження» Московського патріархату: «Це — духовне. Припустімо, в АТО знаходиться віруючий того патріархату, який не подобається Полтораку. І що, він тепер не має права спілкуватися з капеланом?». За моїх студентських років це звалося «зробити морду цеглиною» — ніби невідомо, що серед священників УПЦ (МП) є такі, що підтримують сепаратистів, і навіть зі зброєю в руках. Ніби невідомо, що Московський патріархат не є суто релігійною організацією. Ніби невідомо, що верховне керівництво всієї УПЦ (МП) перебуває у країні-агресорі, має тісні зв'язки з найвищим керівництвом країни-агресора і, зрештою, могло би просто зобов'язати капеланів від цієї церкви, якби вони були, збирати військову інформацію для країни-агресора. Невже це така вища математика, якої Мороз не розуміє? І невже її не розуміє ведучий, бо так і не заперечив Морозові й не попросив його детальніше пояснити саме ці деталі?

Для коментування останнього ролику Морозу лишалося всього дві хвилини. Для підбиття загальних підсумків кучмівського десятиліття часу не лишилося взагалі. (Хоча й пролунало з посиланням на нідерландських журналістів: «При цьому президенті розвалено все, що можна розвалити», — знову ж таки, надто вже загальне твердження.) А це було не просто втрачене десятиліття. Це було десятиліття, коли Україна звернула не туди, не на той шлях і встигла цим «не тим» шляхом пройти дуже далеко — настільки далеко, що й досі повернути її на «той», на належний не виходить.

І знову — те саме враження, що й від фільму про Кравчука: за деревами так і не розгледіли лісу. За коментуванням окремих років та окремих подій так і не розгледіли їхніх наслідків. Та й навіть про деякі події було сказано надто вже побіжно. Про вибори 1999 року розповідали майже виключно в контексті Канівської четвірки, не було нічого про загальну задушливу атмосферу тих виборів. Про вбивство Георгія Гонгадзе теж було сказано менше, ніж це заслуговувало. Не було взагалі згадано про парламентські вибори 2002 року, на яких уперше потужні сили вийшли на політичну сцену — «Наша Україна» та Блок Юлії Тимошенко. Згадавши про кризу 1998 року, не порівняли ситуацію в Україні з ситуацією в Росії: адже в Росії тільки й вели мову, що про дефолт, тоді як в Україні про це й мови не було; російський рубль завалився у вісім разів, тоді як гривня — лише у два. Взагалі про роль уряду Ющенка (так, і роль свідомої або несвідомої підтримки на плаву Кучми як президента завдяки успішній економічній діяльності саме цього уряду) не було сказано нічого.

Дуже дивним є от що. Олександр Мороз був головою парламенту. В Леоніда Кучми протягом усіх років його президентства була нав'язлива ідея — отримати право розпускати парламент за власним бажанням. Тобто отримати фактичні повноваження чи то королів Саудівської Аравії, чи то російських імператорів. Кучма так і не зміг цього домогтися. Але Мороз не обмовився про це жодним словом! Ніби й не було цього, або ніби це було так — якась дрібничка, яка особисто його, Мороза, геть не обходила!

Так і не було сказано про сумнозвісну кучмівську «багатовекторність» — а фактично про орієнтацію на Росію, прямування в російському фарватері, тільки зі збереженням певної дистанції: фактично Україна тоді перетворилася на аналог комуністичної Румунії часів Брежнєва — Чаушеску, яка за всієї своєї нелояльності й загравань як із Заходом, так і з Китаєм, менше з тим, залишалася безсумнівною сферою впливу Москви.

Так і не було запитання до Мороза: а на якій підставі, власне кажучи, Україна вважалася за члена СНД й поводилася, як член СНД, якщо Верховна Рада так і не ратифікувала статуту цієї організації, а отже, де-юре членом СНД Україна ніколи не була?

Так і не було сказано, що Кучма свідомо й наполегливо копіював в Україні російську — а точніше, доведену до абсурду радянську — економічну систему, попри те, що й структура економіки, й наявність ресурсів в обох країнах є геть різними. І цим самим — копіюванням не адекватної до українських умов економічної системи — Кучма запрограмував бідність і відсталість на багато років.

Так і не було сказано, що саме Кучма з його теорією «локомотивів економіки» започаткував в Україні олігархічний лад — тобто ту саму радянську політико-економічну систему, тільки приватизовану, коли олігархи просто заступили місце галузевих міністерств та компартійних обкомів.

І, нарешті, не було мовлено жодного слова про політику Кучми в галузі засобів масової інформації — а в даному разі саме вона була одним із фундаментальних чинників, що на багато років уперед визначили розвиток і суспільства, й держави.

Не було ані слова про сумнозвісні темники — тобто обов'язкові для виконання вказівки влади, що і як висвітлювати, аж до конкретних текстів і методології знімання подій, майже усім ЗМІ, й державним, і приватним. Тепер, із висоти років, дедалі частіше спадає на думку запитання без відповіді: чи не була вже тоді Україна експериментальним майданчиком для Путіна, чи не були темники «спробою пера» з підкорення й приборкання ЗМІ владою в Росії?

Не згадали, як, мов гри би після дощу, множилися й множилися таблоїди, що навіть звання «найкращої суспільно-політичної газети» рік за роком здобували «Факты и комментарии». Саме з тих часів бере початок розквіт інфотейнменту під виглядом інформації; саме з тих часів бере початок так і не здолана дотепер традиція оформлення «солідної» інформації за правилами інфотейнменту. Саме тих часів з'явився феномен «газет під вибори»: хто цього разу заплатить, того ми цього разу й підтримуватимемо. Замовні матеріали, джинса — всі вони масово розквітнули саме за кучмівських років. Натомість аналітичні видання, а тим паче україномовні, масово зникали, талановиті й відомі журналісти поставали перед проблемою «де працювати?» — й чимало хто під тиском обставин починав працювати на владу.

Газети кучмівських часів дуже нагадували класичну радянську «Правду»: офіційна політична інформація, а все решта — наповнювач, тільки за радянських часів той наповнювач складався з «вістей із полів» та «битв за врожай», а за кучмівських — зі світської хроніки та всілякого «а у тітки Миці до коліна циці». Гламурним став отой наповнювач — тільки й усього.

Саме за років Кучми було практично закрито доступ на телебачення та радіо представникам потужної хвилі україномовної поп-музики, що здійнялася від часів незалежності. Україномовну масову культуру втискували в суто фольклорні та псевдофольклорні межі. Законодавцями мод україномовної масової культури стали Борис Шарварко та Михайло Поплавський. Натомість потреби в «модерній» масовій культурі мала задовольняти російська поп-музика, а на додаток до неї — російськомовна й російськоподібна українська. Саме за часів Кучми ринок масової культури став спільним із Росією — настільки спільним, що було вже не розрізнити й не розібрати, який артист є російським, а який — українським. Саме за часів Кучми російські кінематографісти масово кинулися знімати свої шедеври в Україні, тим самим видаючи українську «кіногенічну» дійсність, українські привабливі краєвиди й побутові деталі за російські, залишаючи «українським» самий лише негатив.

А ще за часів Кучми в україномовних «патріотичних» виданнях раптом почали масово з'являтися відверто антисемітські матеріали. Й держава не вживала ніяких заходів — дива, та й годі! Тепер, із висоти часу, лише міцнішає переконання: це аж ніяк не було випадковістю, це було класичне «поділяй і володарюй».

Десять років — то надто великий проміжок часу. То ціле покоління, від початку навчання у школі й до його завершення. Й саме за таких інформаційних умов десять років жили українці, зростали й формувалися як особистості. Але про це у фільмі не було геть нічого — лише «міжсобойчик» між Кучмою та Морозом.

(Про перший фільм циклу, присвячений Леоніду Кравчуку, читайте тут).

Борис Бахтєєв