Мабуть, можна було написати про все, що відбувалося в Андижані напередодні минулих вихідних, інакше. Красивіше, коли хочете. Або – інформативніше для тих, хто хотів би знати причини трагедії та прогноз її наслідків. Але не можна було б написати про трагедію народу так, як це зробив очевидець, журналіст «Інтеру» Руслан Ярмолюк. Його мову професійного телевізійника ми не правили, хіба що пропущені літери вставили - нелегко ж було набирати на ноутбуці текст, перебуваючи безпосередньо на місці події.

Зазначимо, журналіста каналу „Інтер” Руслана Ярмолюка та оператора В’ячеслава Фролова до пекла їхати ніхто не змушував. Як і не відмовляв – бо вони їхали виконувати власну роботу. „Ми побачили інформацію в інтернеті, яка дуже скидалася на повідомлення про державний переворот, - розповів „ТК” по приїзді до Києва Руслан, - і запропонували керівництву каналу послати нас до Узбекистану”. Знімали колеги з «Інтеру» в Андижані 14 травня. 16 – вже були в Києві, одразу з аеропорту приїхавши на канал монтувати сюжет.

Кореспондент Руслан Ярмолюк працює в інформаційно-аналітичній службі каналу «Інтер» близько двох років, оператор В’ячеслав Фролов – понад сім років… „ТК” пишається своїми колегами по журналістському цеху. Вони були першими й саме кадри українських телевізійників з Узбекистану обійшли провідні телеканали світу.

ДОРОЖНІ ЗАМІТКИ

Андижанцям…загиблим за свободу

Асалямалейкум – здрастуйте

В Узбекистані так прийнято. Так вітаються і з своїми, і - з чужими. Як тільки ми вийшли з терміналу аеропорту Узбекистану, до нас підбігли місцеві таксисти: теребили: «Айджан, Айджан». Як з’ясувалося, до міста, що стало гарячою точкою на мапі Узбекистана, –500 з гаком кілометрів. Аби не губити часу, вирішили із Славою одразу їхати до міста. Частина московських журналістів, які летіли з нами одним літаком, лишилась у Ташкенті, мовляв, Андижан закритий, звідти відео не має чим переганяти. Інші таки поїхали. Поки ми думали, за нас учепилися двоє місцевих таксистів. Обидва, до речі, звідтіля родом. Здали бронежилети до камери схову в Ташкенті, щоб не тарабанити зайвого, й поїхали.

Не встигли від’їхати, як нас перепинили місцеві даїшники. Одразу впала в око амуніція. Зверху до низу поліцай був обвішенй зброєю й набоями. Перевірили документи, багаж. А коли переглядали журналістські посвідчення, одразу, прострілюючи очима, запитали – «Зачэм приехали?». Кажу: «Так і так, їдемо в Андижан». «Айджан - это плехо».Киваю головою й забираю із рук документи. Поки ми крутилися по Ташкентові, у нас змінилося два водії. Заїздимо в провулок. Водій виходить, сідає інший. І тут починаю розуміти: вони конче хочуть заробити ці гроші, але бояться.

Вурток-друг.

Його звали Махмуд. І він нас повіз у саме пекло. Як виявилося, усі ті водії й він - брати. Двоюрідні чи рідні – тут, в Узбекистані, не має значення. Довго мовчав, придивлявся. А ми з оператором придивлялися до нього. Махмуд живе в самому Андижані. Таксує. Каже, що роботи в країні не має, усі залякані й багато балакати тут не прийнято. То ж до першого КПП їхали мовчки, він утупився у дорогу, а ми зі Славою - у вікно.

На горизонті якраз з’явилися гори. В Узбекистані журналістське посвідчення на солдатів й міліцію не діє. Відчули на власній шкурі. За сотню кілометрів від Ташкенту почалися справжні перевірки. Та й КПП тут вже не КПП, а - бойова позиція. Прикордонники, БТРи, стрілецькі башти. А ще - посеред дороги бетонні блоки й колони машин, які чекають на огляд. Одразу впадає в око соціальне розшарування. Військовий в Узбекистані - це статус. Як скажуть, так і буде. Захочуть не пустити, пиши пропало. Захоче щось забрати у водія із багажу, забере. На арміїї, КГБ й міліції, власне, і тримається президент Узбекистану. Нарешті розговорився Махмуд. Питаю, що там у Андижані. «Стреляют там, рэбята. В Узбекистан надо ехать на экскурсию, а не на войну». Мовчу. «Я вас завезу в сам город. А там вы уже сами», – пропонує. По рукам.

Гори змінилися степом. У Ферганській долині вже збирають полуницю й абрикоси. Проїжджаємо село, на узбіччі дівчинка продає ягоди. Усі дівчатка й жінки в узбекській провінції носять традицііні довгі сукні із бавовни. Бавовна – це чи не єдине, що тут вирощують. Малявка якраз закутана у таке плаття, видно тільки обличчя. Зупиняємось. Звертаюсь до неї, запитую: «Сколько?». А вона дивиться на мене такими очима, ніби я з неба впав. Російської не розуміє. Тоді на поміч прийшов водій. Миска полуниць обійшлася на наші гроші у гривню. Ягоди прямо з землі. Пояснюю, треба помити водою. На пальцях показую. Вона радісно махає головою – зрозуміла, мовляв. І біжить до стокового рову, який неподалік й у ньому миє полуницю. Поки вона підбігає до нас з Славою, бачу, як корови заходять у рів з водою. Охолоджуються. На вулиці за 20 тепла. Дивлюсь на оператора, а він - на мене. Беремо полуницю й виливаємо на неї усю мінеральну воду, яка була з собою. Підстраховуємося краплею джином для дезинфекції й прямуємо далі. Ця крапля згодом стане в нагоді, нам обом.

Махмуд виявився справжнім вуртоком - другом. У Айджанську область ми вирішили виїжджати з центральної траси. По об’їздній пиляти довго. Знову військові й поліцаї. Тут же й машини з камінням і блоками. На узбіччі солдатик копає окопа. На посту показуємо документи та супровідні листи. Дивляться тільки паспорти. Звідки? Кажу: «З України». – «А... Украина – это карачо, друг». Але нас не пускає. Біжить до телефону й дзвонить, питає дозволу. «Так що там в Айдижані? Які останні новини ?». А капітан махає головою. Каже, не знає. Впускають тільки військових у область й нікого не випускають. То ж що робити, солдати не знають, дивляться на сумку із штативом, яка зовні схожа на чохол для гвинтівки. Підійшли ще двоє. Один з автоматом стає навпроти машини, інший - заходить збоку, а третій просить показати, що там у чохлі. Дивляться. Обличчя вояків розслабляються й вони усміхаються характерною узбецькою посмішкою. Дзвінок «згори», який дає нам «зелене світло». Перетинаємо пост і ми вже в області. Одначе за якийсь час нас таки перепиняють. Поліцай показує рукою - їдьте назад. Киваємо головами, здаємо трохи назад й повертаємо на грунтівку. До міста добиралися манівцями. Ось уже й перші будинки. І знову - військові. Міліції вже не має. Тут серйозніші хлопці, за шевронами яких визначаю: спецназ. Запахло смаленим. Показують, аби усі вийшли із машини й стояли на місці, руки не ховали до кишень. Вояки, вивчивши наші папери, оглянули сумки й відкрили браму. Я отетерів. Так важко добиралися і так легко, за кілька хвилин практично, впустили до пекла.

Рахмат – спасибі.

Одразу й не збагнули, є хто у місті чи ні. Тиша. Зупиняємось і слухаємо. Десь далеко щось відбувається. Галас дедалі голоснішає. Беремо камеру, мікрофон і йдемо до міста. Бачу: з’являються люди. Частина з них на тротуарі, інша - сидить. На дорозі два автобуси упоперек вулиці. Автобуси без скла, розбиті. Біля них мішки. Нас помітили. Ми починаємо працювати. Андижанці беруть нас у кільце. Зрозуміти їх майже неможливо. Одне одного перебивають, кричать, розмахують руками. Усе на емоціях. Хтось плаче. Цікавляться, звідки ми. Кажу, з України. З Києва. „ Снимите, снимите, - просять, - мы вам все покажем. Все, что сегодня ночью сделали наши солдаты с безоружными людьми!” .

Ми йдемо разом з ними. Дорогою розповідають. У п’ятницю кілька тисяч горожан вийшли до обласної адміністрації. На центральній площі міста зібралися діти, жінки й старі. Запитую, а чому вийшли? «Как почему –обурюється Нізамід. - У меня 9 детей. Я не могу их прокормить. Работы в городе нету. 90 процентов андижанцев безработные. Зарплата у тех, кто работает, 5-10 долларов. Все надоело. Прочь Каримов!». Прошу людей розступитися, бо не видно, що робиться спереду. Люди розімкнули кільце й перед нами постала страшна картина. Вулиця, що вела до центральної площі, всіяна людськими рештками. Мозок, киші, дитячі речі – закривавлена сукня, мешти. Площа в ручаях крові... Знімаємо, а до горла підкочується клубок, нудить. «Это все солдаты», – продовжує Саліф. Ховає обличчя. Боїться. Тут усі бояться. Коли що не так, одразу - до тюрми. Кругом гебешники. В Узбекистані в’язниці забиті політичними дисидентами. Ми пишемо інтерв’ю з потилиці. „Они ворвались на площадь на четырех БТРах. Два - ушло по главной улице, а два - остановилось напротив многотысячной толпы. Никто даже и не понял, как и почему солдаты открыли огонь: по людям, по зданию администрации, по жилым домам. Сразу погибло сотни две” - каже Саліф. В основному жінки й діти. Вони стояли попереду. «Люди бросились в рассыпную. Часть упала на землю, боясь пошевелиться, над головами свистели пули. Андижанцы побежали главной дорогой. Две другие улицы уже были перекрыты правительственными войсками». Ось тут горожан зустріли два інших БТР. Очевидці казали: загинуло понад 500 людей. На дахах засіли снайпери. Поранених дострілювали на місці. Махмуд бачив на власні очі, як солдати забили тілами чотири вантажівки. Було це під вечір.Сонце сідало, отож солдати, побоюючись темряви, залишили центр і відійшли на позиції. Машини з трупами виїхали з міста. Ніхто не знає, куди.

Ахмат, брат - звертаються люди. «Спасибо, брат». Дивлюся в очі, а там - сльози. Вони дякують за те, що ми приїхали, аби зняти цей жах. Благають показати це відео світові. Нехай усі дізнаються, що тут в Андижані президент розстрілює власний народ. Запевняю, зробимо все можливе. Хоча з глибин душі піднімається переконання - виїхати з відзнятими матеріалами буде неможливо. Нас впустили до мишоловки й зачинили її. Запитую, а чи часом не бачили в місті ще журналістів. Махають головами. Тоді ми з оператором Славою Фроловим ще не знали того, що прикордонники у місто більше нікого із знімальних груп не впустили. Знімаємо. За поворот вискакує БМП й автомобіль із солдатами. Слава камеру наводить на машини. БМП скидає швидкість. Я бачу у ботрах бійниці й дула кулеметів на рівні зі своїми грудьми. Знаю, що треба зробити крок -. і не можу. Слава завмер з камерою, навіть не зміг зняти її з плеча, аби раптом не подумали, що це - гранотомет. Так і простояв, доки БМП і вантажівка з вояками не зникла з виду. Повне спустошення.

Крики з майдану стають дедалі войовничішими. Біжимо у центр. На типовий для радянських міст майдан.На перехресті чотирьох доріг клумба з квітами. Обабіч мерія й обладміністрація. Прохід до площі перегороджує спалений автомобиль „Део-нексія”. В Узбекистані тільки „нексії” - державна монополія. Біля пам’ятника якомусь із узбецьких героїв - сотні людей. Чути жіноче виття. Жінки шукають своїх близьких. Ми з оператором, не вимикаючи камери, прямуємо до людей. Вони розступаються і ми бачимо на землі тіла. Просто неба .Тіла людей, яких ростріляли БТРи , трупи, що їх солдати не встигли вивезти.Під загорожею мерії лежить, порахував, 19 понівечених тіл. Стріляли із крупнокаліберних кулеметів, тому упізнати когось із убитих важко. До мертвого чоловіка підходить жінка, бере за руку й дивиться на пальці – очевидно, шукає якесь кілечко, за яким зможе упізнати свого чоловіка. Опускає руку, відходить. Йде до наступного тіла. Емоції нуртують і перехлюпуються через край.

Починається штовханина. Прошу молодих хлопців, аби за нами зімкнули стіну, бо ще хвилина - й люди нас просто зметуть. Багато хто з натовпу плаче, кляне Карімова, злидні, в яких живе народ. Солдати - неподалік. Фізично їх відчуваєш, „бачиш” власною спиною. І тут мене чорт за язика схопив: „ А де вони, солдати?” „Там”, - показує хтось. І ми зі Славою йдемо метрів 300 повз адмінстрацію. Нас оточили живим кільцем. За мить нас зі Славою роз’єднують. Оператор опинився в одному кільці, я - в іншому. Якийсь підпилий молодик кидає „коктейль Молотова”. А ми якраз стоїмо навпроти з камерою. Назустріч нам, не розібравшись, кидається розлючений чоловік. Не добіг. Його збили з ніг - свої. Кричу: „Стойте, не бейте !!”. Не вистачає ще між своїми розбрату. Крок за кроком наближаємося до військових. Ось вони - БТРи. Знімаємо. Слава біжить уперед, я - за ним. І тут нам сяйнуло, що премося на кулемети. Озираюся, збуджений натовп біжить за нами. Все!!! - за коротку мить я прочитав усі молитви, які знав. Зупиняюсь. Кричу розпачливо: «Стойте!!!». Я ще так ніколи голосно не кричав у своєму житті, навіть здалося , що ось-ось легені луснуть. Махаю руками. За БТР-ами заметушилися солдати. Мить і андижанці зупиняються. Галас на секунду спав. Очі людей на одній лінії з кулеметами. Тиша. Ми - повертаємо, люди - за нами. Знову просять, молять, плачуть,благають - покажіть правду світові.

Вечоріє... Повертаємось до автомобиля, який стоїть кілометрів за п’ять звідси. Їдемо шукати притулок на ніч.

Лола – гірський тюльпан

ЇЇ звати Лола. Вона – конс’єржка в готелі. Ми - єдині постояльці. Розташований готель якраз на лінії двох районів, контрольованого військами й неконтрольованого. Кинули до кімнати речі й знову у вир. Вечір. Заходить сонце. У парку мерії копають ями. Тіла загортають у тканину. Зав’язують і несуть до погребалень. Земля мокра, копають її лопатами й сапками. Сапками - легше, бо тоді земля менше налипає. У повітрі - сморід. Тіла вже почали розкладатися. Кладуть у ями трупи по два й по одному. Одразу на місці за мусульманським звичаєм - відспівують. Якийсь чоловік тримає замотане тіло. Опер на коліно, одному важко тримати - здалося мені. Помилився. Він просто вдивлявся в обличчя мерця.

Усі тіла поховали. З сутінками люди почали потроху розходитися. Йдемо до готелю. Нас зустрічає Лола. Каже, приходили гебісти. Питали, чи українці тут зупинилися. Потім двоє нахабно вдерлися до кімнати. Оглянули наші речі, позаглядали під ліжка й матраци. Лола говорить - добре, що не підкинули наркотиков, бо вони, - каже дівчина, - це полюбляють робити.. Тоді, думаю собі, ми вже точно не виїхали б з міста. Власне, Лола нас і порятувала. Сама оглянула після гебістів номер й попередила: касети заберуть, у москоських фотокорів вже забрали й засвітили...

Вночі стріляють. О 12 почали до стрілянини долучилися БТРи. Стріляли до світанку. О 5-тій ми вже зібрані. Думаємо, як вибиратися, поки відзнятий матеріал не забрали. З речами йдемо на вихід. Чекаємо на нашого водія Махмуда. Лола плаче. Переживає. Виходимо на вулицю, виносимо техніку. І - все…До нас на швидкості під’їжджає „Део”. Чотири автоматники ведуть нас назад до готелю. Ні тобі добрий день, а ні якогось посвідчення. Лише: „Пройдемте с нами”. Як у кінофільмах. „С Украины?”, - питають. Мовчимо. „Что снимали?” – наполягають. Кажу - місто. А що говорити? Яке запитання, така й відповідь. Автоматники починають нервуватися: „Где кассеты? Сколько отснятого материала?”. Власне, говорити вже не було потреби. Речі викинули на підлогу. Усі шість касет конфіскували. Починаємо із Славою галасувати. А їм усе одно - тримають зведеними курки та пильно дивляться в очі. Ми так гаряче протестували, що вони повірили в те, що насправді забрали всі касети. Основний матеріал ми заховали на наших тілах. Добре, що не лапали. Поспішали…Ситуація в місті почала виходити з-під контролю. «В городе сегодня небезопасно. Советуем оставаться в гостинице. Все выезды блокированы», - з сильним акцентом вимовляє старший. Вимагаємо від них розписки за касети. Гебешник відриває клапоть паперу, пише прізвище й номер кабінету. Така собі узбецька візитка. Група виходить.

Складаємо речі. Треба вибиратися. Сидіти в Андижані немає сенсу. Камера в чохлі. Сідаємо в наше таксі. Уперед - до КГБ. Водій за мить як полотно. У цій країні кегебешники, солдати й поліцаї – окремішній клас. На вулиці, коли прості узбеки забачать гебешника, оминають його десятою дорогою. Гебешників упізнати легко. Вони, як правило, в піджаках, з мобільними телефонами й пихатим виразом на обличчі. До речі, мобільний зв’язок дорогий, а місячна зарплатня пересічного узбека не перевищує 15 доларів, отож, по кишені мобільник тільки гебешникам.

За 100 метрів від готелю нас зупинили. Спецназівці. Пояснюю, нам треба в КГБ за розпискою. Скаржуся, що забрали касети. Довго розтовкмачував. Врешті-решт запропонував спецназівцю, аби він поїхав з нами. Ще разів із п’ять нас перепиняли через кожні 50 метрів, доки їхали до управління служби безпеки. А тут солдатів аж кишить. На дахах - снайпери. Піднімаєш голову, а снайпер тебе розглядає в приціл. Підігнали БМП. Поперек вулиць автобуси, бетонні блоки, спецтехніка. Нас залишили чекати. Воякам було не до нас. Облаштовували позиції. Уночі ми чули стрілянину, тепер з’ясували, що стріляли якраз по гебешникам. Нарешті до нас вийшов якийсь начальничок. Пропонує повертатися до готелю. З міста а ні руш. Усе прострілюється. Цікавлюсь - ким? «Как - кем, исламскими боевиками. А еще они могут взять вас в заложники. Журналисты для них лакомый кусочек. Будут нам диктовать свои условия. Но мы на них никогда не пойдем…»

Ісламські бойовики –це єдина офіційна версія влади. Кажуть, що вони захопили адмінстративні будівлі й підбурили народ до повстання.

Запевняю: нам треба конче їхати. А начальник – протестує. Прошу , щоб попередили свої пости про нас. Аби виїхати з міста, а там вже як Богу завгодно. Відвожу Славу в бік. Вирішуємо йти через гори. Думаємо, що кидати з речей. На собі купа техніки та й гір не знаємо. Врешті- решт, кривлячись, гебешник дає нам двох автоматників і нас пересаджують у гебешну машину. «Ідіоти , -думаю. - Як тільки виїдемо за перший КПП, машину ростріляють повстанці. Номери, колір, дві пики спереду в темних окулярах. Гріх не поцілити. Якби сам був на місці повстанців, одразу би стріляв по такому авто...». Їхали довго. Нарешті - останній міський КПП. БТР і причіп. Там - автоматники. Лишається сто метрів і починає коїтися щось незрозуміле. На авто націлюють зброю. Машина зупиняється. Автоматом наказують підняти руки. Піднімаєм. Гебешник виходить. Дуже наляканий. У руці – ксіва. Секунда...і солдати опускають автомати.

Ми вискакуємо за місто. «Значит так, будьте бдительными. Дорога простреливается боевиками. Смотрите в окна. Если видите вспышку, сразу на пол», - говорить гебешник, а сам зводить затвор автомату. Нас вивозили в іншу область. Більше ста кілометрів ми зі Славою вирячували очі у вікна. Двоє діб не спали, очі маємо червоні, а під ними – синці. Щоразу, коли мчали через села, втискувалися в сидіння. Здавалося, ще трохи, й дістанемо сідницями днища. Нарешті – перевал. На перевалі квітнуть лоли. Гірські тюльпани. Вони менші за наші, але гарніші. Як наша Лола в Андижані, яка попередила про небезпеку. Гірська ріка. Знімаю мешти й заходжу у воду. Тисячі голок пронизує тіло. Я кричу не від холоду, а від напруження. Тут усюди гори, однак ніхто не почує. Бурхлива ріка усе забере з собою.

Нарешті дісталися аеропорту. Касети на мені. У мештах, на животі. Проходимо контроль. Рамка. Друга. На третьому посту лапають. Дістаю касети, швидко перекладаю до куртки. Знімаю її на руку. Мене обдивляються. Тоді я одягаю куртку з касетами й крокую до останнього реєстраційного пункту. Перевіряють документи. Ніби все добре. І тут прикордонник запитує, що в багажі. Кажу, речі й бронежелети. Які ми, власне, й нікуди не брали, бо вони були в камері схову в Ташкенті. «Патроны не везете?». В мене прилипає сорочка до спини. У броники я вкинув кулю, яку підібрав в Андижані біля тіла. Все - приїхали. І ріжуть вуха слова: «Пройдемте с нами!» Повертаюсь до Слави. Дивимся у вічі одне одному і я йду. У кімнатці - двоє. Цікавляться, що у сумці. Броники, запевняю. І все? Так. Показую. Якщо знайдуть кулю, почнуть обшуковувати. Тоді касети заберуть, а нас заарештують. Вони подивились на залізо й відпустили. Один лише запитав, чому я такий мокрий. Кажу, - жарко у вас, схід як-не-як.

Ми чекаємо відльоту. Ранок. На злітній смузі наш літак. Заходимо в салон й чекаємо на гебешників. Постійно озираємося. Хвилини перед вильотом тягнуться, як години. Заревіли двигуни. Вдивляюся в злітну смугу. Це вже параноя.

Боже, дякую! Ми обнімаємось з оператором. Наші сусіди, очевидно, нас не розуміють. Сиділи хлопці собі нормально, а літак піднявся у повітря - вони почали обніматися. Ми везли додому єдині у світі відзняті матеріали про безчинства узбецької влади. І тепер усі заяви президента Карімова про те, що мирне населення не постраждало – чистої води брехня. Рівно за 5 годин після зльоту кадри із ростріляними мирними жителями облетіли увесь світ. Ми виконали обіцянку , дану андижанцям. Колись тим усім розстріляним – Жінкам, Чоловікам, Дітям постановлять пам’ятник, на ньому викарбують: “Андижанцям, полеглим за свободу”. Принаймні, я в це вірю. Сподіваюсь. Хочу.