Писати не хотіла. Бо є оптимісткою. Послідовно помаранчевою. Змученою в роки мовчання отим „на цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил”. Тепер із ілюзіями повний порядок. Їх ще не розстрілюють. А коли Президент говорить: „журналісти – це святе”, йому хочеться навзаєм щось таке ж зворушливе сказати. І пообіцяти, як він просить, „бути по один бік барикад”. В інформаційній війні. Навіть коли знаєш, що незабаром тебе розстріляють. Разом із Президентом та його такою „талановитою і згуртованою командою професіоналів”. Із гармат, які невідомо кому й належать, бо „прозорість та відкритість” нині декларується в кланово-непрозорому медіа-просторі, а ідею створення професійного та незалежного Суспільного телебачення далеко не всі люди з оточення Президента кинулися наввипередки втілювати у життя.

Хоча чого це я завела „за упокій”, коли навколо усе співає „радуйся!” Весна. Сонечко. У віконце визирнула, а там Президент віничком махає. Піднімає голову догори й так по-батьківському: „Ну й загидили ви, друзі, двір...” І стало мені соромно, що сусіда за собачкою, як у Європі, з совочком не ходить. „То що ж тепер, – запитую, – нас і до ЄС не приймуть?” А у відповідь лагідно: „Ви, друзі, навіть не уявляєте, скільки в нас, у державі, такого добра”. Та й почав мені (вкотре вже) розповідати про букети, які дарував Кучма – щодня на тисячу доларів. Потім перевів ті долари в тверду національну валюту та підрахував (фінансист же за освітою!), скільки це на рік виходить. Сказав, що, „впевнений, і сам Леонід Данилович не знав, кому і що він там дарував”. А далі пішли мільйони та мільярди – вкрадені за часів колишньої влади. І тут сяйнуло мені: це ж не просто так, щоб у нашому дворі й сам Президент! Про вкрадені в приміщенні ДУСу позолочені унітази, самовари Щербаня та продажність тридцяти суддів усі знають, а про нашого собачника дядю Васю ще ніхто не чув – це ж точно в кущах оператор сидить! Гукнула я розпачливо: „Сама я, Вікторе Андрійовичу, приберу, сама!!!” – та й кинулася сходами вниз. Доки бігла (на одинадцятому поверсі живу), прокинулась. І пригадала, що п’ятницю, тринадцяте, за календарем маємо. А ще – сьогодні черговий захід, першим ста дням нової влади присвячений – другий тиждень їх відзначаємо, а кінця й краю звітуванням не видно.

На прес-конференції в Українському домі 13 травня оголосили, що з’явився Президент, і 80 відсотків із 400 журналістів, яких зібрали з усієї України, – встали. Жіночка, яка залишилася сидіти, виправдовувалася: „Гімн буде, тоді й піднімуся”. А чоловічок, який запобігливо підскочив, муркотів: „Раба видушуватимемо з себе поступово”. Регіональні представники мас-медіа, яким доводилося й за часів колишньої влади на такі заходи приїздити, прийшли „на Ющенка, як на Кучму”, тобто, не сподіваючись, що зможуть поставити не погоджене запитання. Отож і задавали тон на прес-конференції столичні мастаки. Говорили майже дві години. Про все. Відбувалася пряма трансляція каналами НТКУ та 5-м, але ж у час, коли переважна більшість українців працювала. Ті, що вдома були, також навряд чи й зорієнтувалися – попередньо ефір із Президентом не рекламували, отож і був, як на мене, низьким ККД (коефіцієнт корисної дії) загалом непогано проведеного заходу. Того ж дня, 13 травня, у вечірньому (о 22 годині) випуску новин на каналі СТБ показали лише, як скривився Президент, звернувшись до залу: „А можна нормальні запитання задавати?”. При цьому промовчали, що це була реакція на НИЗКУ РИТОРИЧНИХ запитань Тетяни Коробової, при тому, що на самому початку просили задавати кожного журналіста лише по одному запитанню, щоб урівняти можливість всіх звернутися до Ющенка. Щоб уже завершити з новинами на СТБ (інших каналів, таких самих любителів жартів, не торкатимуся за браком місця) , скажу – прозвучало, що „Ющенко запізнився на півгодини, примусив 400 журналістів себе чекати”. Давненько запустили гуляти просторами держави міф про те, що Президент наш скрізь запізнюється. Але ж насправді не примушував у п’ятницю тринадцятого Віктор Ющенко нікого чекати. Принаймні, не він. Із самого початку прес-конференція призначалася на пів на дванадцяту. Просто працівники прес-служби перестрахувалися й попередили, що вже за годину до початку журналістів не пускатимуть до зали. Пускали. І до, й під час заходу. А по закінченні прес-конференції бажаючі взяти автограф мало не на голову демократичному Президентові вилізли. Чогось охорона заборонила лише послухати всім бажаючим запевнення Віктора Андрійовича про те, що „наступні сто днів будуть ще кращі, ніж, ті, що вже минули” – це коли він говорив перед власними портретами, зробленими в отой „стоденний термін” і вивішеними в „Українському домі” – „Президент з мавпочкою на руках”, „Ющенко з дитинкою”, „Глава держави тисне руку ветеранові” тощо...

Про ситуацію, що склалася з висвітленням у ЗМІ перших ста днів роботи Президента, я прагнула поговорити з прес-секретарем Ющенка Іриною Геращенко. Але вона, пославшись на зайнятість, тільки й сказала: „Преса була до Президента уважною, а ми прагнули бути відкритими”. Пані Ірина справді була зайнятою – після вищезгадуваної прес-конференції журналістів із Віктором Ющенком прес-секретар Президента зачинилася з частиною приїжджих у прес-центрі. Зібрання керівників прес-служб і відділів з питань взаємодії зі ЗМІ та зв’язків з громадськістю Обласних державних адміністрацій проходило в „закритому режимі” і тривало довше, ніж, власне, спілкування Президента з представниками регіональних та національних ЗМІ. З чого можна зробити висновок, що влада добре усвідомлює проблеми в налагодженні отих „зв’язків зі ЗМІ та громадськістю” і певним чином їх вирішуватиме. Як саме, сподіваємося почути від прес-секретаря Президента найближчим часом. А поки що, даруйте, викладу власне бачення того, як нині вкраїнськими ЗМІ формується образ Президента.

Почну з отого „Тарасику, та не кусайся”. Прозвучало воно в фільмі Василя Климчука, який канал „ЕРА” демонстрував ще в тому „старому житті”, коли Віктор Ющенко був лише кандидатом у Президенти, у минулому році. Тоді отой рекламний фільм небагато люду могло побачити, бо показові його також реклама не передувала. Проте, хто бачив, підтвердить – жодна фраза в тому фільмі, вихоплена з контексту, проти героя не грала. Згадала я фільм Василя Климчука для того, щоб показати – я зовсім не проти щирості чи того, щоб мені демонстрували привабливий образ Президента у якості такого собі „простого хлопця”. А ще згадала „дореволюційне рекламне кіно”, бо слава майстрів з каналу «ЕРА», схоже, спати не давала працівникам НТКУ. І вони вирішили, разом з продакшн-студією «Фільм плюс», 7 травня цього вже року вразити глядачів „шедевром” „Сто днів після Майдану”. І таки вразили! Щоправда, зовсім по-іншому, ніж Василь Климчук. Після перегляду фільму в ефірі Першого національного я подумала: добре, що монолог Президента демонструвався тоді, коли більшість українців лише добиралася з роботи додому, та й не рекламувався він попередньо. Потім знову подумала, й тут уже про те, що опозиція не тепер, а за потреби може з того „кінематографічного шедевру” такого насмикати, що „не дай, Боже, ворогів, як тих добрих друзів”. Чого варта лише фраза: „Ми будемо знати не тільки українську, не тільки російську, а ще пару десятків мов”, – це про всіх українців. Або висловлювання про міністра Терьохіна, „який, як упреться, він хуже осла буде”. Чи про голову Нацбанку Стельмаха, „якому вожжа під хвіст попала”. Зважте, мова не про прямий ефір – про фільм, у якому Ющенко і хліб ламає (досить прозора, погодьтеся, алегорія) і обіцяє: „Дівчатка, я зараз вас поцілую”… А можна ж справді було шедевр з того матеріалу, який сирим на екран вивалили, зробити – такий, що й Шекспір позаздрив би. Скажімо, сльозу втирає Президент, маму пригадавши. І глядачеві ніяково, бо з одного боку - він нормальна людина, яка й сама близьких втрачала, а з іншого – далі Ющенко досить бадьоро говорить про своє бачення економічної ситуації. А якби після отих сліз та дати коротенький екскурс в минуле та нагадати, як Дмитро Кисельов обіцяв подати на Ющенка до суду, бо, мовляв, той стверджував, що саме після його передачі мама потрапила з інфарктом до лікарні. І підраховував (це було!) наш колега до чи після його „Подробно з Дмитрием Киселевым” мама Віктора Андрійовича потрапила до лікарні. Звідти вона вже й не вийшла. Та, власне, й вийти (таке з сином робилося!) навряд чи могла. Та якби натякнути (лише натякнути) на оту страшну ціну, яку заплатила людина за своє бажання врятувати націю. І сказати про те, що йтиме тепер Віктор Ющенко до кінця. Виходу просто іншого не має. Мали , впевнена, глядачі тоді б і фільм добрий, і поштовх до роздумів про журналістські й загальнолюдські стандарти.

На каналі «1+1» до ста днів Президента приурочили інтерв’ю, яке вийшло 8 травня. Було воно відверто компліментарним, проте – хоча б структурованим. І тому виграшним на тлі „піарівської акції” НТКУ, про яку йшлося вище. Проблеми на двох каналах порушувалися однакові, більше того, інколи й говорив Ющенко одними й тими ж фразами. Попри все, ведучий Олесь Терещенко на «1+1» акцентував увагу на „фірмових жартах Віктора Андрійовича”, отож оте „зараз я хочу вас вкусить – тільки не пойму, з якої сторони” не шокувало посеред інтерв’ю, бо попередньо підкреслили – наш Президент, як і всі ми, може жартувати. Також ведучий сказав: „У перші 100 днів влада спочатку ІНВЕНТАРИЗУВАЛА проблеми, потім їх вирішувала. Часто в ручному режимі. Робила помилки. І сама їх вирішувала”. Симпатично виглядало й зауваження: „Сподіваюся, що такі ж запитання Президентові поставили б і ви”. Справді, запитання були продуманими, хоча й відповіді на них – не завжди повними, а ведучий і не наполягав, коли Президент прямих відповідей уникав...

Складається враження, що теми для прямого двогодинного ефіру Віктора Ющенка 12 травня на трьох каналах (ICTV, СТБ, Новий), які представляють медіа-холдинг В.Пінчука, також продумувалися. Тільки стратегію отих продумувань не до всіх донесли. Отож, за моїми суб’єктивними враженнями, ведуча Іванна Кобернік не завжди поводилася адекватно. Не згадувала б про це, якби об’єктивно не було провалів із запитаннями та відповідями на них. Наприклад, спочатку відповідальний за проект відомий російський журналіст Савік Шустер повідомляє, що під час прямого ефіру з Президентом передбачається чотири блоки запитань. Але в ефірі виграшний для будь-якого політика (для Ющенка ж особливо) „сімейний блок запитань” викидають. Натомість першою йде „тема примирення” ветеранів Радянської армії та вояк УПА , яку і команда Президента, і медіа команда ,кожна зі свого боку, експлуатують по-чорному. Лише один приклад.

« СТУДІЯ: НЕ ТИТРОВАНО. Добрый день, Украина. Добрый день, мои крымские братья. Я хочу задать вопросу господину резиденту. Понимает ли он, что его позиция по реабилитации четырнадцатой дивизии СС "Галичина" и бойцов УПА противоречит решениям Нюрнбергского трибунала? Понимает ли он, что это только усилит раскол между Востоком и Западом Украины? Понимает ли он, что это решение вызовет большое напряжение и сейчас, по-моему, делает большую ошибку, пытаясь увести нас из сферы экономики, из сферы того, как сделать нашу страну процветающей к возрождению той розни, которая была между нами в 39-м году, в 41-м.»

СТУДІЯ: Петро ДЕМ’ЯНЧУК. Іванно, це наше запитання з Донецька.

СТУДІЯ: Іванна КОБЕРНИК. Пане президенте.

СТУДІЯ: ВІКТОР ЮЩЕНКО: "Ну, я слухаю цю молоду гарячу голову і хотів би порадити ряд речей. Перше. Голубе сизий, хто вам говорив про СС "Галичину"? Про яку ініціативу ви говорите. Ви переплутали грішне з праведним. Я говорю про воїнів УПА з одної сторони, які, абсолютна більшість яких або всі були засуджені справедливо радянським судом. Воїни УПА, які пройшли всі реабілітацію, вони є сьогодні реабілітовані тою самою владою, яка їх судила, і сьогодні зив… живуть серед нас без жодних соціальних прав. І в мене запитання до вас і в цілому до нації. Друзі, раз ці люди пройшли навіть правові процедури у тій владі, яку ми називаєм "минула", скажіть, будь-ласка, у кого які сьогодні є підстави, навіть з огляду на це, цей конфлікт переносить в майбутнє? А про соціальні гарантії і рівень життя я хочу сказати одним… одною реплікою. Друзі, 12 місяців назад за 400 метрів від цього місця, де зараза знаходиться ця студія, в парламенті по ініціативі уряду Януковича із 237-ми мінімальна заробітна плата скорочувалася до 205-ти і вся Партія Регіонів і СДПУ(о) одноголосно голосували за зниження мінімальної заробітної плати. До речі, я хочу довести до вашого відома - сьогодні мінімальна заробітна плата 332. Вона збільшилася за останні 3 місяці на третину. Оце те, що ми говорим, щоб слово відповідало справі, яку ми робим".

Коли хлопчина з Донбасу звертається до Президента « РЕЗИДЕНТ», журналіст вуличного телебачення та ведуча роблять вигляд, що цього не помітили. Глядачі ж не помітити не можуть – як і того, що саме стоїть за цим звертанням. У нормальній державі такої зневаги до Президента, яким би він не був, принаймні без коментаря б не залишили. Водночас, не знаю, обмовився Президент чи це його позиція, коли він сказав, що „вояків ОУН-УПА колишня влада СПРАВЕДЛИВО судила”, але впевнена, для значної частини суспільства, яка, власне, й підтримувала Ющенка, ця фраза теж не минула безслідно.

Не можу проминути й тему Нікопольського феросплавного, яка протягом довгого часу мусується практично на всіх каналах. Працівники цього заводу тусуються вже не один день на площі перед Кабміном. А власник заводу, зять екс-Президента Пінчук наполегливо домагався прийому в Юлії Тимошенко саме напередодні прямого ефіру з Президентом України. Думається, Ющенка Пінчук також „оточив увагою” не даремно, а що ж Віктор Андрійович? Можливо, він під впливом помаранчевих настроїв на Майдані тепер усе життя думатиме, що його щиро люблять і любитимуть: байдуже, «чи дитинка, чи бібліотекар першої категорії», а чи олігарх, у якого мільйони забирають? Власне, за ситуації, яка нині складається, марудитися з впровадженням стандартів суспільного телебачення можна лише собі на шкоду. До речі, запитання робітників Нікопольського феросплавного в прямому ефірі таки пролунало (ну хіба слабо олігарху-власнику як заводу, так і телеканалів, організувати це?!). Прямої відповіді на це запитання від Президента глядачі не дочекалися. Кожен залишився при своїх? Навряд. Наступного дня на одному з сайтів подали виступ Президента з купюрами, який скопіювали й інші інтернет-видання. Тепер доведеться громадянам демократичної держави або власним вухам або ж очам не вірити. Є й третій варіант – не дивитися, не слухати, не читати...

У підсумкових за тиждень інформаційно-аналітичних програмах 15 травня практично на всіх каналах говорилося багато про перші сто днів Президента та уряду й про те, як „подавалися вони на інформаційному столі”. Більшість телеканалів поставила сюжети про єднання Президента та уряду з народом і про перспективи взаємин між гілками влади взагалі першим сюжетом. Скажімо, на каналі «1+1» після десятихвилинних оцінкових розмірковувань зробили висновок: «Піар президента цього тижня був громіздким, нелегким для сприйняття, однак інформаційно насиченим. Піар прем’єр-міністра – навпаки, веселим, незвичним, але переважно без відповідей на важливі запитання. Однак, варто відзначити відкритість поведінки обох лідерів країни і нові для вищого керівництва спроби формування іміджу».

Щодо останніх слів, то тут можна сперечатися. Автор залишає за собою право повернутися до заявленої теми. Отоді й поговоримо, змістовно чи ні „показувати помаранчевого ведмедика” операторам (запрошували їх на День відкритих дверей до Кабміну без журналістів) і чи треба демонструвати телебаченню Франції, Японії та Польщі того ж таки ведмедика та розкладачку, на якій змушена спати Прем’єр.

Між тим минулої ж неділі, 15 червня, члени Кабміну поїхали до Пирогово. Відпочивати. Разом із журналістами. Сміх і гріх, однак і тут українські журналісти примудрилися наплутати. Хтось у новинах сказав, що, власноручно виліпивши з глини свічника, Юля Тимошенко майстрові його на пам’ять залишила, а хтось – собі забрала. Не отримала країна й однозначної відповіді, чи то „принципово Тимошенко у подарунок писанок не брала й давала дітям заробити”, а чи „переважно їй писанки дарували”. Як і пішов різнобій на каналах: „Лише міністр транспорту опановував альтернативний вид транспорту й сів на коня” і „на конях каталися Червоненко і, звичайно, Барановський”. Воно б і не страшно було б, якби професіонали медіа-сфери лише про міністрів на пленері повідомляли...

Свого часу Р.Ніксон стверджував, що для проведення успішної політики треба журналістів ненав’язливо в потрібне русло спрямовувати. Не тиснути на них, бо тиск завжди породжує спротив, а давати їм обмежену кількість ВИВІРЕНОЇ інформації. Щоб уникнути вільних інтерпретацій, вищезгаданий президент США обмежував свої виступи перед ЗМІ спічами в сто слів. Та й не лише цей політик знав, що найефективнішими є півторахвилинні звернення до ЗМІ. Для ексклюзиву, зрозуміло, треба було журналістові добре попрацювати, а не 20 хвилин чи навіть 2 години на клавіатурі поклацати. У нас же, що не подія, то, даруйте, „суцільно-масовий ексклюзив”, спеціалісти здатні з трьох слів зліпити синхрон, в якому буде – три речення. ЗМІ нині, даруйте, виглядають часто-густо такою собі кімнатою сміху – хто платить журналістом, той криві дзеркала й замовляє. Відомо ж, що світ реальний – це зовсім не те, що інформаційний, а той, у свою чергу, не повторює світ символічний. Якщо перший зовсім не жорстко регламентує другий – можемо обирати, яку казочку на ніч власній дитині чи, скажімо, народові розповісти. Але, казок наслухавшись і певним чином їх трансформувавши, глядач реальність уже відповідно до закладених ідеологічних стереотипів вибудовуватиме…

Читайте також:

У форматі Путіна?