Слухали різних самозакоханих і не дуже самозакоханих ведучих. Добре так балакали, з внутрішнім конфліктом, антагоністичним напруженням, на жаль – не добувшись якогось спільного тверезого рішення. Хіба що Андрій Малахов висловив побажання, щоб Державна дума прийняла закон про заборону здачі кольорових металів фізичними особами, закон, який буде набагато кориснішим за цинічні розмови про етику.

Розмовляти про моральність телебачення безглуздо. Особливо на телебаченні. Розумування на тему “Навчання суспільства принципам добра і справедливості медійними засобами” майже завжди скочуються на самопіар, патетично-патріотичні політичні побажання або ж – на агресивне бризкання ненавистю і слиною в камеру. Втім, подібні теревені дозволяють трохи під іншим кутом зору подивитися на програмне наповнення каналів і пильніше прислухатись до слів, що лунають з телевізійних динаміків. Щоб, протверезівши (бодай тимчасово) від щоденної дози прекрасного, ще раз переконатися, що теоретична маячня не має нічого спільного з депресивною дійсністю.

Напередодні Великодня каналом ICTV прокотилася прем’єра північноамериканського шоу “Фабрика краси” на стару і добряче перетравлену тему роблення принцес з попелюшок шляхом вкладання в них фінансових ресурсів продюсерів і робочого часу команди популярних професіоналів з творення іміджу. Єдине, що відрізняє щойно показане шоу на вічну тему від російської “Фабрики зірок”, спільного українсько-російського “Народного артиста” чи інтерівського “Шанса” – статус піддослідної особи, тієї чурки, з якої виготовляється краса і досконалість. Якщо для шоу-бізнесових конкурсів учасникам треба мати бодай якісь чесноти – якщо й не голос (про слух, взагалі, не йдеться), хоча б фігуру, – то для “Фабрики краси” передовсім має значення нетрадиційна зовнішність, якомога більше віддалена від звичних уявлень про красу. Власне, претенденту бажано бути до певної міри уродом. Тоді шанси потрапити до передачі різко зростуть: “Фабрика краси” це шоу передовсім про пластичну хірургію і магічну дію скальпеля. Хірурги, стоматологи, іміджмейкери, модельєри, гримери і перукарі допомагають некрасивим людям ставати красивими тою специфічною красою, яка вражає своєю штучністю (в сенсі глобалізованості) і є найкращою ілюстрацією “самороблення” справжнього американця, успішності його і його блакитної штатівської мрії.

Драматичний конфлікт побудовано на межах бажань середньостатистичного громадянина, який виплачує кредити за квартиру, машину, навчання і оргтехніку, а тому – не має коштів на пластичну операцію: ця стаття витрат є для нього омріяною, але – недосяжною, оскільки не являється для нього предметом першої необхідності. Звідси виникає парадокс – у передачу не беруть людей, які аж надто страждають від своєї зовнішності і аж дуже хочуть легти під ніж, бо не можуть терпіти свого обличчя, яке заважає їх життю. Вони аж надто невдахи, щоб бути цікавими програмі. Її герої – загалом успішні люди. Вони мають певний, хоча і не повний набір предметів з кошику простого нормального щастя. У них є люблячі батьки, друзі, сім’ї, діти, робота. Вони можуть запросити до студії силу-силенну народу, який буде захоплюватися витвором естетичних хірургів так само як нещасні мешканці перепланованих дизайнерами квартир силувано захоплюються оригінальними, творчими і непридатними до буденного життя креативними рішеннями в програмах на кшталт “Квартирного питання”, яке також простує просторами ICTV. Слова задоволення прописані в життєвому коді подібних програм.

Їх неможливо оминути.

Особливої пікантності та двозначності прем’єрі передачі “Фабрика краси” додавало те, що коли в ній обговорювалися методи підтяжок грудей та ліпосакцій зайвого жира, по “1+1” був показувався фільм Мела Гібсона “Страсти Христові”.

Такого поєднання штучності життя і справжньості кіно, напевно, не зміг би уявити й провісник сюрреалізму та творець терміна “естетична хірургія” Гійом Аполінер.

Втім, наше телебачення з великими застереженями ставиться до релігійної теми. Свою атеїстичну природу воно підтвердило і на великодні свята, які (на відміну від переможного дискурсу 60-річчя Великої перемоги, яке було прикрашено цілою чергою патріотичних фільмів передовсім радянського та російського виробництва) відійшли в затінок Першотравня, в той час як свято солідарності мішалося традиційним святковим недільним теленастроем, який кидає в кучу малу жарти (“Криве дзеркало”, 1+1), концерти (“Зустріч в Юрмалі”, Інтер) і комедії (з Джимом Керрі на ICTV і Едді Мерфі на “Новому каналі”), що творить сприятливий клімат для веселого, активного і бездумного випивону. Хіба що НТН, з логотипу якого чогось зникла помаранчева лейба “мовчати!” (і невже влада відмовиться від намагань затоптати незалежний об’єктивний канал лише через рішення господарського суду?) вирішив трохи порозумувати. Передача “Вчасно. Про головне” запросила побалакати про свята Мирослава Поповича, інтелігентність, обізнаність, такт і здоровий глузд якого прикрасять будь-який ефір, спричинивши зацікавлення будь-якою темою.

Напевно, можливість не мовчати породжує відразу до розмов.

Насамкінець трохи про спортивні передачі. Вони, як завжди, запропонували надзвичайно багатий вибір не зовсім пристойного краму, не залишившись у стороні від етичного дискурсу. Олексій Бельський з “Часу спорту” (5 канал), шукаючи вигідної метафори, нарік китайську тенісистку “вузькоокою представницею Піднебесної”. На “каналі чесних новин” її важко було назвати китаянкою.

Що відрізняє телебачення від інших видовищ, так це його напханий здоров’ям цинізм