Знання помножує скорботу. Якщо хтось сумнівається у справедливості цієї біблійної тези, нехай почне вивчати історію Другої світової війни, і передусім її східноєвропейського вектору. Перший час його вестиме азарт відкриттів, які може зробити не лише дипломований історик, а і ретельний аматор. Чого варта, наприклад, знахідка К.Закорецького півторамісячної давнини у Київській науково-технічній бібліотеці. Там у відкритому доступі всі ці роки мирно лежав “Короткий російсько-англійський військовий розмовник”, випущений улітку 1940 року, який містить дуже цікаву лексику, значною мірою придатну для використання виключно на Британських островах і водночас місцями досить ліберальну і шанобливу – аж до закликів воювати “на нашому боці”. Чи означає це, що Сталін збирався разом із Гітлером проводити операцію “Морський лев”? Невідомо. Можливо, комусь колись удасться прорватися до знову ретельно засекречених документів політбюро ЦК ВКП(б) і перевірити цю гіпотезу – хоча б знайшовши текст пісні, заготовленої для “визволення Лондона”, – відомо, що для “визволення Парижу” така пісня була створена тоді ж, улітку 1940:

Красный стяг, коммунарами поднятый,

Принесли мы, французский народ,

И Париж ваш, у Гитлера отнятый,

Вновь под знаменем красным живет...

Іншими словами, відкриттів в історії Другої світової війни з “нашого” боку – донесхочу. Скажімо, досі тривають дискусії між професіоналами, скільки ж було танків у Червоній армії на момент початку війни з Німеччиною – 23 з половиною тисячі, 25 з половиною тисяч чи майже 26 тисяч. Але ж були не тільки танки. Кому відомо, скажімо, що в 1941 році радянське військо мало на озброєнні броньовані тягачі “Комсомолець”, озброєні танковим кулеметом і придатні у разі потреби для використання в якості танкеток проти піхоти й кавалерії? А таких тягачів було в наявності аж 7780, і вони цілком могли у бою конкурувати з німецькими бронетранспортерами і румунськими легкими танками зразка 1917 року. Але... Тільки на території України і тільки впродовж літа 1941 року Червона армія втратила близько 10 тисяч танків, натомість вивівши з ладу максимально півтисячі ворожих (яких загалом у німців, румунів та угорців було менше, ніж тисяча). Як пояснити цей “танковий падіж”? Дискусії тривають.

Але, власне, що там танки, коли досі невідомо, скільки громадян СРСР загинуло у Другій світовій війні і якими були втрати України. Йдеться не про десятки, не про тисячі, і навіть не про сотні тисяч людей, а про мільйони. Скажімо, офіційні дані, які наводять сучасні російські “історики в погонах” – 27 з половиною мільйонів загальносоюзних втрат. Незалежні історики в один голос говорять, що це брехня, і ловлять вищезгадану публіку на безлічі грубих фальшувань. А що натомість? Називають цифри у 35 і навіть 46 мільйонів, при цьому 27 мільйонів визначаються як сукупні втрати радянських збройних формувань (включно із прикордонниками, військами НКВД та партизанами). Що ж стосується України, то у листі до керівників держави, опублікованому місяць тому газетою “День”, 10 знаних вітчизняних дослідників заявили, що “від 8 до 10 млн. наших співвітчизників загинули в результаті бойових дій і окупації”. Чи можлива у нормальній європейській країні така колосальна “виделка”, коли йдеться про загибель співвітчизників? На жаль, у нас можливе й не те. І тут ти вступаєш у зону смутку і скорботи, а часом шаленієш від ненависті до назавжди відрізаних від тебе у часі політиків та воєначальників – ясна річ, такі емоції не до лиця об‘єктивним дослідникам, але всі ми живі люди...

Занурюєшся ще глибше, і зустрічаєш, скажімо, безліч жіночих імен: снайпер Людмила Павлюченко, яка знищила 309 гітлерівців; льотчиця-винищувач Катерина Зеленко, котра здійснила єдиний в історії “жіночий” повітряний таран; Катерина Петлюк, що вона командувала танком Т-70, а Ірина Шевченко – танковою ротою; Євдокія Ситник, про яку відомо, що вона стояла на чолі шабельного ескадрону, та Октябрина Борисенко, що командувала кулеметним взводом. І так далі. Льотчиці, танкістки, кулеметниці, снайперки, артилеристки, десантниці. “Справжнє ошелешення у німецьких танкістів викликала та обставина, що гарматні обслуги розгорнутих на пряму наводку зеніток складалися з юних дівчат. Стріляти по наземних цілях їх ніхто не вчив, але билися вони безстрашно. У своїх рапортах танкісти відзначали, що радянські жінки у бою перевершують багатьох чоловіків”. Так пише сучасний дослідник Другої світової війни Володимир Бешанов. А тепер уявіть все це наочно: 17-річні дівчатка луплять прямою наводкою по ворожих танках, які, стріляючи, все наближаються і наближаються. А крім цих дівчат, зупинити танки немає кому, бо ж героїчні чоловіки-вояки давно втекли чи підняли руки догори, а геніальний Сталін з не менш геніальним Жуковим укотре помилилися в стратегічних розрахунках, даремно поклали кілька сот тисяч війська і спалили у бездарних атаках всі свої танки. Дівчата не тікають з позиції, але їх не вчили стріляти по танках, і тому тільки декілька танків горить, інші вповзають на позицію батареї і починають чавити гарматні обслуги. Війна! Зо Родіну, за Сталіна!

Чи інший “жіночий” епізод: “У батальйон морської піхоти, де Галя Петрова була у званні головного старшини, прийшов молодий матрос і закохався у неї. Молода жінка завагітніла і була щаслива, не знаючи, що чекає на неї... В одному із напружених боїв юнак загинув. Лихо не прийшло одне. Після бою бійці з сусіднього морського батальйону – понад двадцятеро – до нестями нажерлися горілки і зґвалтували її... Отямившись, жінка взяла ручний кулемет і розстріляла п‘яних ґвалтівників, які валялися поряд... І мозок, і міцний організм її витримали, через кілька місяців Галина народила хлопчика...” А далі уродженка міста Миколаєва повернулася в частину, брала участь у десантній операції, одержала звання Героя Радянського Союзу і була застрелена у спину одним із радянських же матросів. Так пишуть Олег і Ольга Крейґ у щойно випущеній книзі “Похідно-польові дружини”. Війна все списує?

І при цьому досі не встановлено, скільки саме жінок воювали у складі Червоної армії. За оцінками істориків, тільки тих, хто воював зі зброєю в руках, було понад мільйон. Але відомо, що впродовж війни були підготовлені понад 300 тисяч медичних сестер і понад 900 тисяч санінструкторів. А скільки було радисток, прачок, телефоністок, регулювальниць фронтових шляхів тощо? Отже, загалом ідеться про два з половиною-три мільйони жінок, котрі носили військову форму. І ще одна цифра: за даними істориків, загальна кількість українців у Червоній армії впродовж війни коливалася від однієї чверті до однієї третини. Очевидно, приблизно таким був і відсоток українок у радянському війську. Тому офіційна цифра у 127 тисяч народжених в Україні жінок, котрі служили в Червоній армії, виглядає відверто заниженою. А це означає: попри риторику про “героїчні подвиги”, зневаженими залишаються і живі, і мертві.

Власне, досі фактично зневаженими залишаються і справжні герої оборони “города русской славы” Севастополя у 1941-42 роках. В останні дні червня 1942 року, коли у захисників Севастополя вичерпалися боєприпаси і червоноармійці почали чи здаватися в полон чи відходити на мис Херсонес, був відданий наказ на знищення підземного шпиталю, розташованого у штольнях Інкерманського заводу шампанських вин. Крім поранених, там були тисячі жінок і дітей, які ховалися від німецьких бомб і снарядів. “Коли наші війська увірвалися в Інкерман, вся скеля за населеним пунктом затремтіла від страшенного вибуху. Стіна висотою приблизно 30 метрів обвалилася впродовж 300 метрів”. Так написав у своїх спогадах генерал Еріх фон Манштейн, котрий командував німецько-румунськими силами облоги. За різними підрахунками, під землею загинули від 3 до 15 тисяч радянських громадян. Наказ підірвати штольні з людьми віддав контр-адмірал Заєць, виконали його підривник Саєнко, воєнтехнік Савченко та лейтенант Зудін. У полон же потрапили 95 тисяч радянських солдатів, які просто вже не мали ані патронів, ані снарядів. Їх оголосили зрадниками. Ті, хто виживе, пройдуть через полон і концтабори, німецькі і радянські, і будуть жити з тавром у біографії. Евакуйовані з міста були тільки 1228 осіб з числа командного складу та партноменклатури. Вони ж першими одержать медаль “За оборону Севастополя”, і в числі нагороджених будуть командири оборони міста-героя віце-адмірал Октябрьський і генерал-майор Петров, котрі втекли, залишили напризволяще свої війська, та контр-адмірал Заєць, котрий наказав підірвати підземний шпиталь. Цікаво, чи не так?

Але, повірте, можна знайти й страшніші епізоди – страшніші у своїй буденності. Коли, скажімо, в 1942-43 році на відносно спокійних ділянках різних фронтів десятки червоноармійців помирали від голоду просто внаслідок того, що якісь тилові інтенданти вкрали належне їм харчування. Якщо десятки помирали (і це тільки ті випадки, які не вдалося списати на “клятих фріців”, реально, очевидно, йдеться про сотні бійців) – то скільки ж тисяч і десятків тисяч люду голодувало на фронті тому, що хтось робив статки на їхніх життях? Ну, а про те, як Жуков, Рокосовський чи Конєв даремно клали мільйони “своїх”, щоб затопити у їхній крові Вермахт, зараз написані вже десятки фактографічно вивірених книг.

І, нарешті, можливо, найважче пережити те, як вивчення історії Другої світової війни вбиває чи не останній позитив, який залишався десь у підсвідомості від радянського часу і був пов‘язаний із уявленням про Червону армію як армію-визволительку (мовляв, Сталін і Жуков – одне, а рядові бійці – інше). Ні. Армія тоталітарної держави не може нести справедливість (навіть за всієї умовності останнього поняття тоді, коли ллється людська кров). Ця теоретична істина здобула в останній час міцне і страшне фактографічне підґрунтя. Власне, факти ці були відомі давно, та навіть у розпал “холодної війни” західні дослідники їх оминали. Проте рано чи пізно доводиться називати речі своїми іменами: “Перше вторгнення росіян у східні райони Німеччини сталося у жовтні 1944 року, коли частини Червоної армії захопили кілька прикордонних селищ. Через п‘ять днів вони були вибиті звідти, і перед очима німецьких солдатів постала страхітлива картина. Навряд хоча б один цивільний уникнув смерті від рук російських солдатів. Жінок розпинали на дверях сараїв і перекинутих возах, чи, зґвалтувавши, душили танками. Їхніх дітей також по-звірячому вбили. Сорок французьких полонених, які працювали на хуторах, були розстріляні гаданими “визволителями”. Та ж доля спіткала й кількох німецьких комуністів. Дії червоноармійців не були виявом беззмістовної жорстокості, це був методичний садизм, що не поступався діям самих нацистів”. Це все пише не недобитий гітлерівець чи “український буржуазний націоналіст”, а один із найбільш визначних військових істориків Великої Британії Макс Гастінгс. “Усі ми знали, що німецьких дівчат можна ґвалтувати і вбивати. Це сприймалося ледь не як відвага в бою”. Це Олександр Солженіцин, котрий воював у Східній Прусії, там, де якраз розгорталися описані події, і був заарештований за “антирадянську діяльність”; зокрема, йому були інкриміновані спроби зупинити вакханалію насильства. Як й іншому офіцерові Червоної армії, також майбутньому дисиденту Леву Копелєву. “Сотні тисяч зґвалтувань, скоєних у Німеччині, засвідчують феномен зовсім іншого ґатунку, ніж прояв старих звичаїв війни, - виглядає, що вони були найбільш загальною фірмою помсти солдатів Червоної армії. Причому особливо були розповсюджені колективні зґвалтування, що надто тяжко відбивалося на психологічному стані жертв”. Це сучасний російський історик Олег Плєнков.

І знову слово Максу Гастінгсу: “Коли червоноармійці оволоділи Кенігсбергом, вони перебили тисячі жителів. Жінок ґвалтували просто в родильних відділеннях лікарень. Один лікар згадує їхні крики відчаю: “Застрельте мене! Застрельте мене!” – але мучителі обирали для своїх жертв повільну смерть. Міхаель Вік, один із тих, хто вижив у цій бійні, розповідає: “Кожного зустрічного чоловіка вони вбивали, а кожну жінку – ґвалтували. Вночі звідусіль лунали крики і благання про допомогу. Вони зачиняли людей у підвалах і підпалювали будинки...” Від єврея Віка не сховався і похмурих парадокс ситуації: “Спершу нас намагалися знищити Гітлер і нацисти, тепер цим зайнялися росіяни”.

Але, втім, у чому принципова різниця між вояками, котрі ґвалтували вагітну Галину Петрову (зараз вже опубліковано безліч документів про сексуальні насильства щодо “своїх” у Червоній армії), і тими, котрі ґвалтували німецьких жінок? Йдеться про масову людину (чи, швидше, нелюдь), викохану сталінсько-більшовицькою системою. Свого часу син священика Василевський відрікся від свого батька, бо той самим фактом свого існування заважав його кар‘єрі в цій системі. Чи варто дивуватися геноциду, який вчинили у Східній Прусії війська під командуванням маршала Василевського?

Звичайно, були й інші. Ті, хто не віз додому з Німеччини аж сім вагонів меблів, не рахуючи сотень брильянтів, золотих годинників та музейних картин (як маршал Жуков), хто не розбивав прикладом голови німецьким немовлятам, а, навпаки, ділився з їхніми матерями їжею, хто не влаштовував у Бухенвальді “свій”, “правильний” концтабір, а ризикував життям, щоб звільнити в‘язнів нацистських таборів. Думаю, таких була більшість. Але на рівні системи слід вести мову про інше, а саме – про злочинну радянську пропаганду, лейтмотивом якої була ненависть до німців як до народу, до нації. Тільки в середині квітня 1945 року тональність пропаганди істотно змінилася: “Правда” опублікувала директивну статтю, яка закликала робити різницю між Гітлером і німцями. Без такої пропаганди, зрежисованої вгодованими сталінськими ідеологами, включно із “радянським Геббельсом” Іллею Еренбургом, кількість жертв Другої світової війни була б меншою на кілька сотень тисяч цивільного люду. А загалом “небойові” (вбивства, самогубства після зґвалтувань, хвороби, смерть від холоду) втрати цивільного німецького населення на схід від Ельби у 1944-45 роках становлять понад два мільйони осіб, але ж від “визволителів” гинули як “зрадники” й остарбайтери з СРСР, і вивезені на роботу в Німеччину голландці, французи, бельгійці, котрих червоноармійці сприймали як “фріців”.

При цьому версія, що, мовляв, в усьому винні самі німці – нічого було нападати на СРСР, може бути визнана тільки частковим поясненням – адже Другу світову війну Червона армія розпочала неспровокованим нападом на Польщу у вересні 1939 року, і хоча кількість насильств там була істотно меншою, їхня типологія та сама. Більше того: за підрахунками польських дослідниках, на “визволених” Червоною армією територіях з осені 1939 до літа 1941 року було знищено у 3-4 рази більше людей, ніж в окупованій нацистами частині країни.

Отож вивчення історії Другої світової війни не завершене, а це дійство, котре примножує скорботу. І коли трапиться диво і відкриються всі московські архіви, то не тільки на дослідників, а і на все людство, певен, чекатиме справжній шок. Проте навіть без цих архівів роботи для переосмислення подій першої половини ХХ століття вистачає. Скажімо, час поставити крапку на сталінській байці про “другий фронт”, досі бездумно повторюваній навіть на Заході. Після падіння Польщі першим і єдиним фронтом був фронт світових демократій проти союзу тоталітарних держав (не таємниця, що без радянської підтримки Гітлер не зумів би успішно діяти проти Франції та Британії у 1940 році). Цілий рік Британія фактично самотужки трималася у борні проти сил тоталітаризму. І тільки 22 червня 1941 року був, нарешті, відкритий другий фронт на Сході.

Так само час викинути на смітник міф про “вирішальну роль Червоної армії”. Справді, більша частина втрат німецьких сухопутних сил – це Східний фронт. Але дві третини втрат Люфтваффе – це Західний фронт. І майже всі втрати Кригсмаріне – це Атлантика. І ніякого радянського танкового прориву під Сталінградом чи перемоги на Курській дузі ніколи не було б, якби 10 тисяч чудових 88-міліметровых зеніток, снаряди яких прошивали наскрізь Т-34, не захищали в той час небо над Німеччиною. А без поставок по ленд-лізу Червона армія була б юрмою піхоти, озброєною застарілими гвинтівками. Адже за ленд-лізом прийшло в півтора рази більше автомобілів, ніж було вироблено в СССР, понад третину використаної у війні вибухівки, майже всі леговані добавки, необхідні для виробництва бронесталі, половина використаного алюмінія, без якого не буде танкових дизелів для Т-34 і КВ, половина авіаційного бензину, майже виключно за рахунок ленд-лізу Червона армія одержувала радіостанції та інші засоби зв‘язку (нагадаю, у 1941 році основним засобом зв‘язку був посильний із пакетом). Отже, перемога була спільною, без поділу на “головних” і “другорядних”.

Перелік міфів, призначених на руйнацію, можна продовжити. Але, попри все, головний підсумок війни все ж позитивний. Адже в результаті спільних зусиль мільйонів людей, які навіть у найбрутальніших обставинах намагалися зберегти особисту й національну гідність, був ущент зруйнований один із страхітливих різновидів тоталітаризму – нацизм зі своїми сателітами. Половинну поразку зазнав і більшовизм – хоча б тому, що він утратив шанси на світове панування. Що ж стосується власне України й “україноцентричної” оцінки Другої світової війни (до чого закликає згаданий лист десяти істориків), то така справді наукова оцінка, видається, ще попереду, і треба буде мати мужність прийняти її, бо не у всьому ми самі як нація сподобаємося собі ж. Хоча, з іншого боку, Україна дала в часи Другої світової війни один із небагатьох у Східній Європі зразків масового інтелектуального руху від власне тоталітарних ідеологій до більш демократичних і гуманістичних, причому це відбувалося як у “націоналістичному”, так і у “радянсько-патріотичному” дискурсах. Але ці речі заслуговують на більш детальну розмову.