Якби не помаранчева революція під час виборів – навряд чи увага до перших кроків нової влади була б така прискіплива. Але оскільки за свій вибір громадянам довелося по-справжньому боротися, - перші традиційні 100 днів мали дати відповідь: за що, власне?

Саме так, у формі запитання. Оскільки хоча й не кота в мішку обирали, але всі обставини тих виборів мали надто багато сторонніх впливів, аби точно знати, що вийде з цього вибору.

Друге питання випливає з першого: чи варта була нова влада цієї боротьби?

Саме тому, що люди в революцію обстоювали свій вибір активно і поклали на олтар перемоги не просто довіру до майбутньої влади, а й віру в свою правоту - ставлення до неї як до уособлення цих “активів” неабияке. Якщо помиляється Ющенко чи Юля – “це помилився я, що їх обрав”. Тим більше, якщо вони раптом не помиляються, а зловживають “моєю довірою”...

Тож, аналізуючи перші сто днів, ми перевіряємо і Ющенка, і себе самих. Чи здатні ми взагалі побачити справжніх лідерів нації, чи нам на роду написано залишатись бидлом, до якого лише треба правильно приставити поводиря?

Звідси вже тепер і наступне питання: якщо боролися даремно, і нова влада не відповідає сподіванням, то що робити далі, на парламентські вибори? З розпачу кидатись в протилежний бік – до Януковича з Медведчуком, тим більше, що саме вони тепер “гнані та голодні”? Шукати “третю силу” чи “треті сили”, як вже підказують готові вловити розчарованих виборців аутсайдери минулої кампанії? “Закрити очі й думати про Україну”, залишаючись із Ющенком просто з безвиході? Вибирати між Ющенком і Юлею “менше зло”? Чи взагалі плюнути на все й покинути ходити на вибори?

Зважаючи на цей чималенький кавалок запитань, слід одразу віддати належне новій владі: вона в перші свої 100 днів не зробила нічого, щоб відволікти нас від неприємних спостережень, поганих відчуттів та врешті важких роздумів. Навіть навпаки: кількість негативної інформації про нову владу та її неоднозначні дії просто зашкалювала. Можливо, саме це мав на увазі Ющенко, похваливши початок свого правління за свободу слова, але полаявши урядовців за публічні розборки. Але якщо про прозорість влади ще можна поговорити окремо, то принаймні самі дії – в той чи інший спосіб донесені до суспільства – дали повно матеріалу для оцінки.

До речі, про оцінки. Те, що напередодні 100 днів сам Ющенко не втримався і похвалив себе за свободу слова, свободу правосуддя (?!) та соціальні виплати, а уряд – взагалі за все, - свідчить про певну слабкість президента. Ну, не зміг чи не захотів він дочекатися, поки ці оцінки дадуть інші. Або вважав, що зняти питання щодо його ставлення до уряду Тимошенко – необхідна умова, аби святкування 100 днів не затьмарили розмови про розкол команди, майбутню урядову кризу тощо...

Ці психологічні поступки Ющенка звичкам нашого політикуму, як, втім, і його нездатність взяти особисто на себе відповідальність за шокову операцію НБУ з ревальвації гривні, - стали свідченням тих справді больових точок нового правління, на які ще звернуть специфічну увагу технологи опонентів. Хоча, мабуть, на такі тонкощі громадська свідомість відреагує не одразу, а лише коли проявляться довгострокові наслідки цієї президентської слабкості.

А доти, окрім самооцінки Ющенка й уряду, ми вже побачили першу соціологію – досить оптимістичну як для ТАКИХ перших 100 днів.

Зокрема, дослідження політологів Віктора Небоженка та Володимира Фесенка свідчать, що падіння довіри до нової влади, яке одразу після перемоги сягнула понад 60%, нині не становить більше 5%, себто наразі довіра є набагато вищою, ніж виборчий показник Ющенка в 52%. Щоправда, дата завершення цього заміру обмежується 8 квітня, себто, найцікавіші фрагменти реформаторського життя уряду – нафтова та м’ясна криза та ревальвація – ще не зачепили на той момент увагу співгромадян, і лише трохи – навала силовиків на “корупціонерів”. Але все решта – міжнародні візити Ющенка, антиінвестиційний бюджет Тимошенко, митні розборки з імпортерамитощо – свою непогану оцінку отримали.

Між іншим, наступний замір 100-денного періоду припаде на період травневих свят, коли люди просто радіють життю, - тож, мабуть, і через це оцінки будуть непоганими, бо неприємності кінця квітня просто забудуться...Так і просяться аплодисменти ющенківським піарщикам: невже вони навіть інавгурацію його так прорахували, щоб точно влучити із 100 днями в Великдень і свято Перемоги?! Жарт...

Але чи можна вважати, що завдяки такій соціології перший аудит пройдено, і влада може, в сподіванні на те, що “Майдан благодєнствує” – рухатись і далі такими ж різкими кроками?

Навряд. Себто кроки цієї влади можуть бути такі, як вона визначить, а от щодо “благодєнствія” Майдану – то соціологія тих же дослідників щодо майбутніх виборів свідчить про дещо інше.

Зокрема, про те, що наразі довіра до Ющенка та Юлі як очільників влади зовсім не тотожня оцінці їхніх політичних сил як кандидатів до наступного переформатування влади. І не лише від того, що Ющенко не значиться на чолі НСНУ, як колись значився на чолі “Нашої України”: все ж таки і ім’я Бессмертного людям після революції щось говорить, себто говорить, про чию саме партію йдеться... Тож візьму на себе сміливість припустити, що, схвалюючи Ющенка як президента – навіть якщо подобається зовсім не все, що він робить, але ж “я його обрав”, - свідомий виборець вже саме на партію переводить своє незадоволення і бажання ще добряче придивитись до того, чи варто знов віддавати за цю силу свої голоси...

А той факт, що БЮТ знову перетягає на себе голоси президентської партії, може означати не лише, знов-таки, вимушений крок виборця через відсутність імені улюбленого Ющенка, але й розчарування в тому оточенні, яке він вибрав з усієї “Нашої України” для керування державою. Окрім того, на БЮТ можуть перейти і окремі симпатії до рухівців, - саме через добру ознайомленість українців із всілякими конфігураціями та небажанням розпорошувати свої голоси, але й відмовою в довірі тим, хто відкинув Рухи з реальної влади...

Одне слово, навіть соціологія вже не така проста, як “п”ятірка”, виставлена Ющенком собі й урядові. А якщо взяти до уваги розширення попереднього списку потенційних переможців парламентських виборів за рахунок НПУ Литвина та ПСПУ Вітренко – то от вже й пошук “третіх сил”: знову і більш радикальних, і більш поміркованих...

І все ж – навіть в нашому політизованому надміру, тобто політично освіченому суспільстві соціологія відбиває реакції “усередненого виборця” на поточні кроки влади: дошкульні удари, популістські загравання тощо. А 100 днів – це відтинок часу для комплексних оцінок.

І тому другий комплімент цій владі – уявити собі ще більш комплексний підхід до роботи і взагалі життєдіяльності просто неможливо. Ну, мабуть, єдина галузь, яку ще не зачепив уряд, - це вугільники. І то це так лише здається, бо про програму “Вугілля України” Ю.Тимошенко публічно згадала лише один раз, а зойків звідтам ще не чути...Всі ж решта прошарків, верств, галузей, бізнесів, споживачів тощо – навіть за бажання не могли залишитись байдужими, бо отримали свою частку уваги уряду й президента. Хто вже яку – інша річ.

Третій комплімент новій владі: якщо перші місяць-два ще можна було підозрювати її у повній безсистемності підходів, особливо після казково-філософської програми та далеких від життя закликів Ющенка “не красти, не носити хабарі” тощо, - то по завершенню 100 днів ні в кого не залишилось сумніву, що йдеться про систему. Але яку? Головне питання в кулуарах парламенту: чого, власне, вони (влада) хочуть?

Досить смішно виглядає критика спікером Литвином цієї системи як “побудови соціалізму” (звісно ж, разом із 37-мим роком), поруч із все більш жорсткими закидами лідера КПУ Симоненка урядові в руйнуванні бюджетоутворюючих експортних галузей, оголошенні війни малому та середньому бізнесу тощо. Може, праві ті, хто звинувачує нову команду як не в справжньому соціалізмові, то державному капіталізмові, а Симоненко просто лютує з ревнощів? З іншого боку, навіть новій опозиції, що стоїть зі своїми оцінками напоготові, важко зорієнтуватися: чи вже можна починати лупцювати Ющенка за “продаж українських інтересів” західним транснаціональним компаніям (як почав той же Симоненко, але змушений був зупинитися), чи наразі досить докорів за “руйнування стосунків” з Росією? Хоча які ж проблеми з Росією, якщо з нафтотрейдерами ніби-то домовлялися аж з допомогою ревальвації...Натомість західні інвестори стоять ні в тих, ні в сих через закриття вільних економічних зон, загадкову “реприватизацію” тощо...

Ну, і закиди щодо 37-го року наразі більше схожі на знущання з залізних предків: всі ці сумнівні публічні виклики до МВС на допити, щоденна гонитва за “новим русским” Бакаєм – але без висунення йому звинувачення, арешти голів обладміністрацій – але під наглядом омбудсмена та спеціально створеної парламентської комісії “з репресій”. Незабезпечені юридично “реприватизаційні” процеси із зустрічними скаргами звинувачених на захист честі та гідності...

При цьому мало хто не вірить в мільйонні-мільярдні суми розкраденого, але мало хто вірить і в покарання винних по-справжньому. Та й Ю.Тимошенко не приховує: “хто ж ріже дійну корову, коли її треба доїти”... Отже, все це – шантаж, рекет, далі – домовленості та спільні з олігархами конфігурації?

Щоб справді завершити цю констатацію, з боку опозиції не вистачає більш корисної для суспільства інформації: про те, як саме і хто саме в новій владі збагачується за рахунок переділу капіталів, отого шантажу та рекету... Ющенко ж просив: тільки-но хто дізнається – одразу до нього.

Але наразі окрім дійсно пікантного наміру побудувати президентові нову резиденцію за рахунок благодійних внесків “буржуїнів” (чим це краще аналогічних внесків до фонду Кучми “Україна”?) та недоведених закидів про якісь маєтки міністра Луценка та його заступника Москаля, - ані чичирк... “Компру” на себе постачають самі владці: от в Зварича дружина бізнес-леді, батько – мільйонер та брат – віце-президент Сіті-банку... А в ... А більше і нема нічого – мається на увазі, публічно вимовленого... Може, до наступних 100 днів з’явиться інформація? Чи то олігархи, нарешті, зрозуміють, що це не треба обмінювати на власну безпеку, бо не допоможе. Чи то самі владці почнуть-таки стукати одне на одного частіше...

Наразі ж все виглядає так, що кожну знайдену копійку урядовці дійсно несуть до бюджету. І певна логіка в цьому є, навіть якщо зважити, що жоден з них, хоч би й приналежні до СПУ, - такими вже відданими соціалізмові як формі самозречення ніколи не були й не є.

Просто наповнення соціальноорієнтованого бюджету “проїдання” нині – це інвестиція, точніше – реінвестиція в додатковий кредит довіри виборців, який знадобиться для наступної серії непопулярних заходів. Після яких тільки й ітиметься про справжні прибутки для нових бізнесів – можливо, не лише іноземних. Принаймні, про підвищення ціни на споживчий газ та тарифів на телефонний зв’язок вже оголошено. В яких цінах та тарифах ми ще не зрівнялися з Європою – на це попереду є як не рік, то півроку...

А ще нас всіх, а не лише олігархів, виводять з тіні – в тім числі і примусовими методами. Можете й не виходити, але, як каже пан Тєрьохін – “курсові ризики на вас”...

Окрім того, не слід забувати досить відверто зачеплену тему “продажу” прохідних місць до найпопулярніших партій: якщо Ющенко заборонив носити гроші безпосередньо в парламент, то вони туди й не дійдуть, бо залишаться в партійних касах. І п’ять згадуваних Литвином, але знецінених мільйонів доларів не стануть межею, якщо йтиметься про списки справді впливових партій...

Одне слово, якщо шукати систему в діях нової влади, то вона за ці сто днів не в перебудові капіталізму дикого в капіталізм знову державний, а в капіталізм більш регульований і контрольований. Не сказати – більш цивілізований, бо це вже занадто добре, але з по-новому спрямованими грошовими потоками. Чий бізнес запрацює під цими струмочками і ріками – покаже наступна серія.

А от чого зовсім не встигла за сто днів нова влада – так це перейти до якоїсь зрозумілої реформи державного устрою. Намір плавно перевести погану вимушену конституційну реформу в гарну адміністративну та зовсім ідеальну територіально-адміністративну вилився в ті самі кулуарні бійки між Порошенком та Тимошенко, що назовні виходять через все солодші їхні усмішки та в’їдливі зустрічні компліменти. При цьому якщо до виборів питання політичної реформи стосувалося більше боротьби нової команди з кучмівськими олігархами, то нині все більше йдеться про черговий розподіл повноважень між своїми ж, бо олігархічно-комуністичну опозицію до уваги вже просто не беруть.

Це може виявитись пасткою для влади, бо поки вона знову вимощуватиме розподіл між гілками – опозиція або пролізе в щілини просто до парламентської майбутньої більшості, або скористається слабкістю кожної із розколотих нині все ще коаліційних сил – і “посилить” кожну так, що ті потім своїх не впізнають... Принаймні за 100 днів влада встигла запропонувати своїм ворогам та псевдодрузям широку поліваріантність подальших “стратегій”. Інша річ, що цих варіантів надто багато, і опозиція не встигає за швидкоплинністю моделей і вірогідних конфігурацій. Не виключено, що це і є спеціальна тактика команди Ющенка, що продовжує тиху війну вже після перемоги, а тому маневрує, як на полі бою, та тримає “військову таємницю” про свої дійсно стратегічні плани.

Особливого успіху ця загадкова тактика і стратегія досягла в сфері ЗМІ. Якщо хтось вважав, що справжня робота по розбудові інформаційного простору лише починається, і тут доречні і переділ ресурсів, і нові інвестиції, і суспільне мовлення тощо, - то от раптом Ющенко взяв і поставив крапку. Свобода слова вже досягнута владою. Цензури немає. «Темників» немає. НТН виграв суд. Між іншим, це доводить і іншу тезу президента – незалежність правосуддя... Все решта – ваші гроші та ідеї: отримуйте ліцензії та реєструйте видання.

Справа Гонгадзе... До 100 днів “просування” в розслідуванні призвело до лавини плівок Мельниченка, що затопила ГПУ від Березовського, та до все більш “аргументованих” свідчень різноманітних “соратників” майора, які його нині активно здають та дискредитують, щодо змови проти Кучми ФСБ і Медведчука. Версія в усіх відношеннях дуже цікава, за одним маленьким винятком: уявити собі перемогу Медведчука на президентських виборах в разі повалення Кучми в 2001 році не зможе в Україні навіть найбільший фантаст. Хіба що “кремлівські мрійники”, які вже одного “єдиного кандидата” тут бачили в президентах. Може, це насправді так на Мороза як на організатора вбивства Гонгадзе натякають? Може. Але тоді краще б Кремль Мороза в 1999 році підтримав проти Кучми – менше було б клопотів...

Тимчасом до розкриття самого вбивства Гонгадзе це, здається, наразі не веде, довіру до свідчень Мельниченка підриває (всупереч довірі до нього Мирослави Гонгадзе, яка таки примусила Піскуна нарешті публічно обіцяти зустріч з ним слідства прямо в Америці) і справу, відтак, рухає хіба що в бік судового провалу. Але, мабуть, фігура Медведчука й досі ввижається новій владі такою важливою, що боротьба із ним вартує обіцянки президента довести справу до повного розкриття...

Отже, за що боролися?

Ну, може, за те, щоб вивчати своїх обранців не після, а до виборів. І продовжувати придивлятися до них навіть після 100 днів. І не впадати в розпач від того, що дива на світі просто не буває. Та й не треба...