Якщо раніше лунали пробні постріли (заяви політиків другого ряду, чи заклик низки громадських організацій скасувати закон 2222 у Конституційному Суді через формальне порушення процедури при його ухваленні), то нині в хід пішла “важка артилерія”. “Катастрофою” назвала систему парламентсько-президентської республіки прем’єр Юлія Тимошенко. Про необхідність порадитися щодо конституційних змін із народом раптом заявив держсекретар Олександр Зінченко.

А на минулому тижні Конституційний Суд розпочав розгляд за конституційним поданням попереднього президента Леоніда Кучми – але не відкликаним президентом теперішнім. Суть справи проста: чи можна закони й Конституцію ухвалювати безпосередньо на референдумі, без подальшого затвердження Верховною Радою?

Нагадаю: п’ять років тому Суд уже виніс вердикт із аналогічного питання. І тоді від вважався неабиякою перемогою опозиції, яка протестувала проти ганебної пам’яті “референдуму за народною ініціативою” (на той час опозицію реально представляли СПУ та УНП “Собор”. НРУ, УНР, ПРП та “Батьківщина” переймалися переважно збереженням “уряду реформаторів”). Справді, той референдум відбувся у кращих традиціях авторитарних хунт – фальсифікації 21 листопада 2004 року були проти нього дитячими забавками. Але “схвалені народом” зміни, які повинні були й формально надати Кучмі диктаторські повноваження, так і не набули чинності, бо КС тоді визначив: їх слід проголосувати ще й парламентом. Контрольована Банковою Верховна Рада слухняно затвердила потрібні зміни в першому читанні – але восени вибухнув касетний скандал, і законопроект тихо “умер” сам собою…

Якщо про референдум говорять знову, значить, це комусь потрібно. То що ж змусило нову владу повернутися через п’ять років до вже навіки, здавалося, дискредитованої ідеї конституційного референдуму? Відповідь одна: стійке небажання, щоб конституційні зміни за законом 2222 набули чинності.

Причому єдиними в цьому небажанні виявилися й найближче оточення президента на Банковій, і прем’єр Юлія Тимошенко. З останнім випадком – складніше. Здавалося, набуття чинності законом 2222 автоматично робить Юлію Володимирівну де-факто першою особою в державі. Але прем’єр виявилася, очевидно, внутрішньо неготовою отримати легітимацію на це з рук коаліції парламентських фракцій (із якими слід постійно про щось домовлятися). Психологічно комфортніше для неї є, напевно, бути сильним прем’єром з волі сильного президента. Хоча, роблячи саме такий вибір, Юлія Володимирівна, фактично, віддає перевагу закулісним домовленостям біля підніжжя президентського трону й відмовляється значною мірою від фактора публічності, який дотепер забезпечував відчутну її перевагу над її головним на сьогодні опонентом Петром Порошенком.

Спочатку закон 2222 планували, очевидно, скасувати через Конституційний Суд – і в потрібному сейфі вже давно лежать кількадесят підписів під відповідним конституційним поданням. Юридично цей спосіб був би найпростішим – на тернистому шляхові законопроекту 4180 до схвалення конституційною більшістю було справді чимало такого, що легко потрактувати як порушення процедури.

Але тоді (попри всі запевняння юристів!) в очах громадськості неминуче похитнулася б і легітимність Ющенка як президента – адже закон, за яким відбувався “третій тур”, був ухвалений в одному “пакеті” з 4180… Відтак, було обрано інший шлях – діждатися потрібного рішення КС (люди обізнані стверджують: у суді, де невдовзі збігає термін повноважень 5 суддів, які, відтак, сильно залежать від влади у справі свого подальшого працевлаштування, таке рішення майже забезпечене – хоч 5 років тому КС і дотримувався на такий предмет іншої думки). А потому ухвалити новий варіант Конституції на референдумі. (Яким буде цей запропонований народові для схвалення варіант – чи відновленням первісного, досі чинного тексту Конституції від 28 червня 1996 року, чи певним, хоч і стриманішим кроком у бік парламентаризму й місцевого самоврядування, чи, навпаки, відходом до моделі суперпотужного президента, - відомо наразі лишень вузькому колу втаємничених. А, можливо, й лишень Господові Богу).

Тому спробуймо проаналізувати переваги й небезпеки такого шляху.

Автор багато разів писав: закон 2222 небездоганний. (І вину за це немалою мірою несе вчорашня опозиція, а сьогоднішня влада, яка рік тому уперто блокувала будь-які конституційні зміни, замість того, щоб шукати прийнятної моделі реформи; - і врешті-решт змушена була в критичній ситуації проголосувати за не найкращу, але єдино можливу на той час модель компромісу). Імплементація цього закону несе чимало ризиків (серед яких найочевидніший – можливість постійних урядових криз на тлі нестабільності парламентської більшості). Але разом з тим цей закон є кроком у бік системи влади, прийнятої в більшості держав Європи (куди ми начебто прагнемо). І в разі більшої структурованості української політичної сцени він може працювати цілком непогано.

А головне, - він усуває небезпеку відродження авторитаризму (хоч чиє прізвище цей авторитаризм носитиме). Натомість збереження нинішньої моделі влади, за якої всі реальні повноваження зосереджено на Банковій, фактично, робить усю державу заручником мудрості, толерантності й доброї волі однієї-єдиної людини. Яка, попри набір незаперечних чеснот, є усього-тільки людиною.

Втім, іще більші небезпеки для майбутнього демократії в Україні несе сам спосіб реалізації обраного нині владою сценарію.

Поза всяким сумнівом – переважна більшість прихильників Ющенка з ентузіазмом проголосує за збереження сильних президентських повноважень. Але – не всі. Проти будуть не лише прибічники Мороза, але й люди ліберально-демократичних поглядів. Разом вони зменшать показник електоральної підтримки Ющенка в 52% у “третьому турі” до 40 з чимось відсотків. Натомість прибічники Януковича у більшості своїй голосуватимуть проти (агітаційна передреферендумна кампанія “Регіонів”, СДПУ(о) та КПУ – і, мабуть, СПУ - вестиметься під гаслом “Ні – диктатурі!”). А відтак результати референдуму (якщо він проводитиметься чесно й відкрито) передбачити наразі неможливо.

Але ті, хто ініціює сьогодні звертання до “думки народу”, навряд чи робить це для того, щоб зіграти в “електоральну рулетку”. Їм потрібен гарантований результат – в ім’я якого й працюватиме новопризначена виконавча вертикаль. Працюватиме апробованими в квітні 2000 року методами (благо, ідейний натхненник тодішнього дійства Олександр Волков – нині теж у команді “помаранчевих”). А наслідком такої перемоги буде лишень одне: моральна корупція нової влади. Яка відтак і з корупцією матеріальною боротиметься лишень вибірково – за ознакою політичної лояльності. Не думаю, що люди на Майдані стояли саме в ім’я цього.

А моїм однодумцям – націонал-демократам - які сьогодні є здебільшого переконаними прибічниками збереження за будь-яку ціну сильних президентських повноважень, рекомендую замислитися над іще однією суттєвою обставиною. Прецедент прямої зміни конституції референдумом відкриває гарантований шлях і до запровадження через “народне волевиявлення” офіційної державної двомовності (а, отже, дасть і вдячне підґрунтя для всіляких проросійських партій і партійок для постійного нагнітання мовної істерії). Навряд чи це слугуватиме збереженню єдності українського суспільства.

Відтак показником зрілості самого Ющенка як лідера нації стане для мене те, чи зуміє він вчасно зупинити “яструбів” із власного оточення. А чи піддасться на їхні намови і ступить на шлях, який неминуче призведе в короткому часі до відродження кучмізму, - вже під новим іменем.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, для "Детектор медіа"

P.S. від «ТК»: - Редакційна позиція щодо змін до Конституції за законом 2222 дещо стриманіша, ніж позиція шановного Максима Стріхи. На наш погляд, зараз в державі небезпека реваншу олігархічних сил переважає небезпеку авторитаризму. В той же час, безумовно, тактичні міркування не мають превалювати над принциповими, а прийняття законів та Конституції на референдумах – це шлях не до демократії, а до охлократії. Тож, нам здається, читачам та авторам «ТК» є про що дискутувати – для чого ми обов’язково надамо всім бажаючим наші сторінки.