На слуханнях з питань культури, які, як повідомляла «ТК», пройшли 20 квітня, можна було почути багато нового й несподіваного. Приміром, міністр культури Оксана Білозір, оголосивши про те, що відтепер ввірене їй міністерство називатиметься Міністерством культури і туризму, наголосила: “Держава не має підримувати культуру – бо підтримувати можна штани: вона інвестує в культуру”. У цих словах, по суті, відбулося нове представлення культурної стратегії. До речі, вперше за останні півтора десятиліття. До речі, цілком логічної з точки зору задекларованих пріоритетів відкритості до світу нової влади і вповні концептуально цілісної (до того ж, такої, яка дозволяє об’єднати більшість із тих об’єктів, які очікують на владну підтримку: пам’ятки історії та культури, археологічні об’єкти, великі національні колективи, заповідники). Причому – підтримки в режимі інвестування, наскільки я зрозуміла.

Вразивши усіх "культуризмом", міністр оголосила про дві відставки – директора кіностудії Довженка Віктора Приходька та худрука й директора театру російської драми ім. Лесі Українки Михайла Резниковича. Причому віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Томенко, виступаючи згодом з тої ж самої трибуни і відкидаючи звинувачення у політичних репресіях, наголосив: “Те, що почали розбиратися з кіностудією Довженка, де панував бізнес, а не українське мистецтво – це теж встановлення справедливості”. Тобто, виходить, що бізнес (інвестування) в масштабах держави – це нормально, а в масштабах кіностудії – ні? А чому? Питання не стосується суті відставки (у синхроні каналу “1+1” вчора ввечері Віктор Приходько заявив, що про розірвання трудової угоди його ніхто не попереджав і що він збирається відстоювати свої права в суді). Питання в тому, що якщо ми говоримо про загальні бізнес-пріоритети, то не варто звільняти окремих людей із формулюванням "за бізнес", бо а) завтра вам за це саме, судячи з усього, доведеться звільнити міністра культури; б) ніхто не повірить.

А от у виступі народного депутата В.Воюша (СДПУ (о) – не було нічого нового й несподіваного. У відрепетируваній речовці есдеків, як і очікувалося, був коментар відставки Резниковича як “ганебної розправи за політичні переконання”. Зате народний депутат Левко Лук’яненко (БЮТ) вчергове здивував. Герой України розказав, що його непокоїть проблема національної ідентичності, яку він вбачає у «боротьбі з символами окупаційної влади і викоріненні хамства та неповаги одне до одного, що нав’язані були окупаційною владою”. Тобто, виходить, що ми всі дуже чемні, а хами – бо в погану компанію втрапили (цю саму риторичну формулу експлуатували, пригадується, ідеологи кампанії Януковича: мовляв, гарний хлопчик, сирота, але мав погане оточення)?

Ще з нового і несподіваного. Виступає депутат Іван Бокий (СПУ). Говорить таке: “Нічого не було сказано про корені нашої культури. А корені її в селі…” Шкода, що депутат не дав адреси, в якому селі шукати коренів. Я би поїхала й шукала. Є. Шевченко, голова спілки народних майстрів, заявив, що він “бачив очі наших майстрів – вони переповнені смутком”. Заради цієї новини варто було сходити на трибуну ВР.

Від Мирослава Вантуха, який очолює прекрасний український ансамбль Вірського, пролунали скарги на те, що держава оплачує його колективу тільки зарплату: “А треба ж іще купити тапочки, костюми…” Невже все так погано в добре гастролюючому колективі, що не вистачає грошей на тапочки? Від Анатолія Авдієвського, художнього керівника хору імені Верьовки, почули: “ми працюємо в режимі повної ізоляції”, тобто колектив гастролює по всьому світові, а в рідній країні йому ніхто не організовує виступів. А хто має організувати?

Багато нового я дізналася і про книжки. Від народного депутата І.Рішняка (фракція Народної партії, Сумська область) надійшла звістка, що не перевидають Ліну Костенко та Тараса Шевченка (до відома депутата, Шевченка перевидають, напевно, щороку, прекрасне видання “Кобзаря” було і серед номінантів на звання “Книжка року – 2004”, щодо Ліни Костенко треба уточнити, але не так давно я ще бачила на ринку її видання). Від Миколи Томенка – що ті 20 мільйонів, які держава виділила на книжки (до речі, реформована програма соціально-значущих видань теж тепер фінансуватиметься через Міністерство культури і туризму), розподілятимуться виключно на конкурсній основі (до цього теж, офіційно, конкурс цей був, але гроші давали, в основному, різним колишнім державним видавництвам – для підтримки штанів). Новими державними пріоритетами у книговиданні визначено: класику, довідники, словники та енциклопедії. Причому класиків живих відмежовано від класиків мертвих: живих видаватимуть за державний кошт тоді, як “у кожній книгарні стоятиме книжка Лесі Українки”. У цій сентенції смішно не те, що влада знову протиставляє живих вічно живим, а те, що не відрізняє прибуткові сектори від неприбуткових. Видання української класики, та ще й авторів, які входять до шкільної програми, є одним із небагатьох прибуткових секторів українського книговидання – гонорари й потиражні їм платити не треба, чималу читацьку аудиторію (читай – одразу великий тираж) – гарантовано. Може, це теж державна інвестиція в розрахунку на гарантований прибуток? Але тоді знову риторична неоковирність: з ким ви на Франкфурт зібралися їхати, шановне керівництво, з Андруховичем чи з Лесею Українкою? Уже треба визначатися.

Чемпіоном з риторики став народний депутат І.Мигович (КПУ). Від нього я дізналася, що “Ґринджоли», зубожіння і криза – ось характеристика культури за доби реставрації капіталізму в Україні”. Ви знали, що ігноруються соціально-класові чинники культури? А слово “сатанінізм” чули? А відтак, що таке “ідеали сатанінізму”? Для того, щоби про це дізнатися, варто було сходити до ВР. Це я до того, що, за повідомленням депутата Миговича, нам нав’язують “ідеали легкої наживи, сексуальної розпущеності та сатанізму”.

Одними з небагатьох адекватних людей (і, здається, наймолодшими за віком), які учора піднялися на трибуну ВР, були брати Капранови, які говорили, зокрема, про те, про що давно робила заяви Білозір – про передачу книжкової справи до юрисдикції Міністерства культури. Вони не просили на тапочки, а умовляли “передати нас (тобто книжки) Міністерству економіки – вони знають, як захищати вразливі ринки. Прирівняйте нас до м’яса і молока”, – просили Капранови. І я їх розумію, бо ці розмови про сатанінізм, моральність, духовні cимволи і сільські корені культури насправді набридли. Та й до культури вони мають приблизно те саме відношення, що й відставка Приходька до вирішення проблем українського кіно. Тобто ніякого.