Змінилися оформлення студії (з плакатного на рожево-пластикове) і ролик заставки (повний тепер графічних прибамбасів комп’ютерних спортивних симуляторів), з’явилися червоний шкіряний диван, посудина з трьома м’ячами і нова рубрика “Повний аут”. “Прошахтарський” дискурс програми залишився незмінним.

Рубрику “Повний аут” задекларовано як сферу, вільну від редакційних обмежень. Єдина вимога до журналістської творчості – її зорієнтованість на футбольний світ. Головне побажання – легка розважальність сюжетів, їх гумористична спрямованість, створення доброго настрою глядачу, який дивиться програму. Журналісти спортивної редакції каналу, чи то споглядаючи на футбольні події минулого тижня, чи то звертаючись до внутрішніх покликань, по черзі знаходять потенційно цікаві для глядача теми та витребенькуваті форми їх трактування, використовуючи кадри нещодавніх футбольних звитяг і курйозів, а також – фрагменти відомих кінострічок (про дотримання норм авторського права, здається, не йдеться).

Дебютний сюжет, найбільш претензійний з донині створених, було присвячено перемозі донецького “Шахтаря” над німецьким “Шальке” (автор – Лев Галушко). Кадри з фільму Тетяни Ліознової “Сімнадцять миттєвостей весни” межують з підстареними і учорнобіленими під хроніку сценами величної футбольної перемоги українського клубу, в якому регулярно грає лише один громадянин України. Міфологізований шпигун Штірліц виступає в ролі агента президента “Шахтаря” Ріната Ахметова. Він забезпечує успіх команди донецької шляхом захоплення валізи з преміальними команди німецької. Він ставить мільйон на перемогу “Шахтаря” і спустошує касу німецької букмекерської контори. Історія схожа на комікс, в якому окремі фрази фільму, вихоплені з напруженого драматичного контексту, використовуються для ілюстрації не надто смішного анекдоту (ідея видається більш успішною за її реалізацію).

Невелика і не надто значна футбольна подія накладається на нещодавнє суспільно-політичне протистояння. Перемога української команди стає конгеніальною перемозі над нацизмом. І хоча на рівні сюжета історична пам’ять і робить з кожного німця, який з’являється в кадрі, ворога, абстрактний німецький народ (за словами Лева Галушко) колективно радіє звитязі “Шахтаря”. Безперечно – як уособленню перемоги свободи, справедливості і демократії над тоталітаризмом, терором, корупцією і антинародністю.

Недарма гравці донецької команди грають в помаранчевій формі…

В наступних програмах «Футбольного уїк-енду» глядачі рубрики «Повний аут» побачили веселу байку Віктора Соколова про матч між “Челсі” і “Барселоною”. Матч подавався як протистояння двох шкіл бойових мистецтв. Історія була зроблена з використанням кадрів бойовика “Смертельний поєдинок” і вийшла дуже природньою в своїй незаангажованості та непретензійності, однак поки що (можливо, тимчасово) поклала край використанню кіноматеріала в гумористичних цілях. Журналісти рубрики надалі стали надавати перевагу іншим методам створення позитивного настрою.

Врешті-решт менторські розумування про те, “де не потрібно грати у футбол”, “як не потрібно грати у футбол” і “як не слід за футбол уболівати” (“Уроки антифутбола”, Вадим Караманець), патетичне цитування перших строф Дантівської “Божественої комедії” (“Шлях тренера”, Світлана Костюкова) і покладення на музику футбольних казусів і колоритних вболівальницьких виходок добулися кульмінації в тому, чим майже завжди завершуються регулярні гумористичні спроби: виході на вулицю з камерою і мікрофоном для дезінформування (розведення) простого українського люду – на сміх свій і простого українського люду, який втупився в екран телевізора. Темношкірий бразилець Брандао, нападник донецького “Шахтаря”, вирішив змінити громадянство заради грання в національній збірній України, повідомляли журналісти перехожим, прохаючи коментарів. Привідом для цього було перше квітня.

Хоча це завжди лише привід.

Рубрика, яка в своєму зародку несла надію якщо й не на вишуканий, але гумор, скотилася до невибагливих і самолюбних квазікавеенівських жартів, перетворюючись-таки на “Повний аут”. Останній її випуск це лише підтвердив. Ілюстрування жахливого бойовища між вболівальниками київського “Динамо” і правоохоронцями на бориспільському стадіоні нібито смішним і актуальним російським “гоблінівським” перекладом фільму “Дві башти” з трилогії Пітера Джексона “Володар кілець” (автор сюжету – Віктор Соколов) виглядав завдяки магічній силі монтажа природнім, але – аж занадто цинічнім з огляду на жахливі кадри неупередженої відеохроніки.

Можна сказати, що “Повному ауту” не поталанило з моментом народження. Концентрація скандалів у футбольній сфері в березні-квітні перейшла межу, недосяжну, здається, з часів справи динамівських шуб, грецької команди й іспанського арбітра. Бруд, багато років тамований всередині цехової організації, полив через край, поступово перетікаючи з сухих статистичних зведень випусків спортивних новин у вечірні політичні ток-шоу і не завжди об’єктивні спеціальні репортажі інформаційно-аналітичних програм. Жартувати стало невесело.

А скандали – не привід радіти з чужої крові.