Цікаві, взагалі-то, в Україні люди. То вони невдоволені тим, що влада не вдається до екстраординарних, непередбачуваних заходів. Але тільки-но варто владі здійснити-таки якийсь неординарний крок, як одразу ж її починають критикувати саме за це. Так сталося, зокрема, після проголошення безвізового в'їзду в Україну для громадян держав Європейського Союзу та громадян Швейцарської Конфедерації. Треба мати гордість, треба поважати свою державу та своїх громадян, односторонні заходи ставлять державу у розряд другорядних, - такими були найпоширеніші претензії.

Але про це – трохи нижче. Поки що ж – про інше. Запровадження безвізового режиму перетину українського кордону офіційно пояснюють проведенням пісенного конкурсу Євробачення та бажанням забезпечити глядачам з країн-учасниць максимально полегшений доступ до місця його проведення. Утім, це пояснення видається лише формальним приводом, і з декількох причин. По-перше – це термін дії безвізового режиму: аж до осені, тоді як усі пов'язані з Євробаченням заходи не триватимуть довше одного травневого тижня. По-друге, ніде не зазначено, що право безвізового перетину українського кордону матимуть лише власники квитків на концерти Євробачення. І по-третє, цікавим є перелік країн, громадян яких стосується нововведення. Адже серед країн – членів Євросоюзу Італія, Люксембург, Словаччина та Чехія участі у Євробаченні не беруть. Натомість, багато учасників конкурсу представлятимуть країни, що до Євросоюзу не входять. І виходить, що на вболівальників цих учасників жодні пом'якшення не поширюються. Власне, не дивно, що в переліку держав, чиї громадяни отримали право безвізового в'їзду, немає Ізраїлю. Надто неспокійно там, і невідомо, хто б тим правом міг скористатися. Не дуже дивно, що відсутні в переліку й досить близькі наші сусіди – Албанія, Болгарія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Румунія, Сербія та Чорногорія, Туреччина, Хорватія. Усе ж таки, ці країни більшою чи меншою мірою, але не надто асоціюються із європейським "спокійним добробутом". Хоча з іншого боку, вони є все ж сусідами. Набагато більш дивно, що не фігурують у переліку Андорра та Монако. Утім, чиновники могли про них просто-таки забути. От що є зовсім дивним, то це відсутність у переліку Ісландії та Норвегії. Здавалося б, ці країни є так само спокійними й безпечними, як і Швейцарія. Чому ж їм так не пощастило? Про них теж забули наші чиновники? Якщо так, то доведеться зробити не надто втішний висновок: зовнішня політика наша, за старою радянською звичкою, оперує геополітичними регіонами, не розмінюючися на такі дрібнички, як окремі держави.

А даремно. Надто даремно в даному разі. Адже, як уже було зауважено, проведення в Києві конкурсу Євробачення стало лише формальним приводом запровадження безвізового режиму. Справжня мета цього кроку, напевне, ні для кого не є таємницею – це експеримент, який має на меті прозондувати реакцію європейців. Це був такий собі жест доброї волі, і черга на відповідь тепер – за країнами Євросоюзу. От тільки переважна більшість держав ЄС пов'язані шенгенськими угодами. Перегляд їх – справа не така швидка й не така легка. Бо шенгенські угоди є одним із засадничих положень вибудовуваного нового європейського дому. Натомість, Норвегія та Ісландія нічим не пов'язані. Вирішення питання про режим перетину їхнього кордону – то їхня власна справа. До того ж, країни ці полюбляють іноді продемонструвати незалежність своїх кроків. Скажімо, Ісландія була першою країною у світі, яка ще 1990 року визнала незалежність Литви. Тоді, коли й Сполучені Штати Америки, й провідні держави Європи виявляли обережність, боячися зіпсувати стосунки з Москвою. До того ж, навряд чи ці північні країни стали б такими бажаними для публіки з дурними грошима сумнівного походження: повалятися на пляжі, продемонструвавши всім свої товстелезні золоті ланцюжки, там не вийде. А отже, з цими двома державами Україна саме й мала б найбільші шанси домовитися про пом'якшення режиму в'їзду для своїх громадян. А далі, якби все було гаразд, і ці держави не мали б надто багато клопотів із українськими гостями? Тоді Україна отримала б можливість зовсім інакше розмовляти з цієї проблеми і з державами Євросоюзу. Бо сідала б за стіл переговорів, маючи не лише прохання, обіцянки та запевнення, а реальні приклади. Справді, якщо від українців не страждатиме Норвегія, то, цілком можливо, не постраждає і Швеція, й Німеччина. Отже самі ці дві країни могли б стати воротами до Європи для громадян України. Але саме на їхню адресу отого жесту доброї волі Україна не зробила.

А тепер саме час повести мову про національну гордість. Так, українському громадянинові нелегко отримати візу до будь-якої західноєвропейської країни. Так, процедура оформлення віз часто дорого коштує й містить забагато бюрократичних процедур – іноді так багато, що українці – пошукачі віз відчувають себе скривдженими та приниженими. Звісно, українська сторона мусить вести наполегливі переговори, ставити питання руба про те, щоб безглуздий бюрократизм відійшов у минуле. Але чи треба Україні діяти за принципом "око за око, зуб за зуб"? Чи треба, як пропонує, наприклад, науковець та публіцист Леонід Шульман, відповідно ускладнити процедуру отримання українських віз європейцями? Навряд чи: це призведе лише до "візової війни", коли сторони запроваджуватимуть дедалі жорсткіші процедури надання віз, і виходу з цього не буде.

Хоч би як це було прикро та гірко, але Україна у своїх стосунках із ЄС перебуває не в тому становищі, коли б вона могла диктувати свої вимоги. Образливою та принизливою є процедура отримання українцями європейських віз? Але хіба неправда, що у попередні роки мільйона українців перетинали кордон із єдиною метою: хоч ночувати на вокзалі або на вулиці, але в жодному разі не повертатися додому? Хіба неправда, що український криміналітет намагався був розгорнути свою активну діяльність далеко на захід від Ужгорода? Хіба неправда, що в Україні таки велика корупція, а тому цілком можна зрозуміти європейців, коли вони не впевнені в тому, що гість із українським паспортом є саме тим, на чиє ім'я той паспорт виписано? І хіба не може статися, що в разі запровадження безвізового режиму значна частина туристів із українськими паспортами раптом не набуде виразної афганської чи бангладеської зовнішності? Нарешті, хіба неправда, що східний кордон України нагадує ті самі "в чистім полі ворота"? А якщо все це – правда, то чи можна звинувачувати європейців у бажанні дмухати на воду? Але припустимо, Україна вживе "адекватних", чи то "симетричних" заходів і буде так само прискіпливо видавати візи європейцям. Що станеться після того? Нічого особливого. Просто навряд чи німці, чи голландці, чи англійці, чи інші європейці стануть до нас їздити. Аніж стояти в черзі в українському консульстві та платити грубезні гроші (а українські візи й без того недешеві), то краще поїхати до сусідньої Румунії. Чи до Болгарії. Чи навіть до Росії. Вибір європейці мають. Українці – якщо наша держава буде такою гордою, що закриє себе від світу, - власне, теж матимуть, куди поїхати. До Росії чи Білорусі. Якими й обмежиться для нашої держави весь зовнішній світ. Чи виграє від того Україна? Чи виграє вона від того, що потенційні європейські інвестори її оминатимуть, а ділові партнери з Європи згортатимуть співробітництво з українцями, бо отримання української візи стане надто складним? Хоч би як прикро це було, але правди нема куди подіти: європейці потрібні нам більше, ніж ми їм. Кажуть, проголосивши безвізовий в'їзд, Україна втратила близько 30 євро на кожній візі. Але ж кожен іноземець, що приїздить в Україну, має щось їсти, має десь жити, має їздити в транспорті. Та й листівки, сувеніри, а то й книжки неодмінно купуватиме. Підтримуватиме, в такий спосіб, того самого вітчизняного виробника. Та ще й, привізши придбане додому, рекламуватиме і продукцію того виробника, й саму Україну. То чи не варто заради того пожертвувати тими євро за візу – аби лише кількість тих, хто відвідує Україну, збільшилася? Україна – далеко не перша в Європі держава, яка проголошує "несиметричний" безвізовий в'їзд (чи в'їзд, що є візовим суто номінально, коли візу видають просто на кордоні всім, хто забажає) для іноземців, незалежно від того, яким є режим в'їзду власних громадян до інших країн. Пройшли через це й Греція, й Туреччина, й Кіпр, і Польща. Тепер туризм є для цих країн однією з найважливіших статей доходу.

Тож, видається, в Україні вперше зроблено реальний крок для зближення з Європою, а не лише проголошення того зближення. Стратегія жестів доброї волі, превентивних поступок у цьому контексті видається дуже вдалою й – можливо, вперше в зовнішній політиці незалежної України – базованою не на радянських взірцях. От тільки відсутність особливих підходів до різних країн – чи не свідчить вона про брак тактики? Про недостатньо деталізовану зовнішню політику та про її певну імпульсивність на шкоду розрахунку?