Прямоефірне мовлення – достатня індульгенція перед звинуваченнями у політичній заангажованості, владній замовленості, зумисній цинічності монтажу і загальній необ’єктивності, які зумовлені антижурналістським, антигромадянським, антипатріотичним і антинародним підходами до телевізійної справи. Факт виходу передачі у прямий ефір, безпосередня участь глядача – най і через помаранчево-блакитний екран – у процесі є, нібито, головними ілюстраціями свободи слова у дії, виведення журналіста з пропагандистського поля – на користь аналізу і інтелігентному розумуванню. Поєднання прямого ефіру з викривальним дискурсом – рецепт створення нібито вільного інформаційно-аналітичного простору. Смакування гострим язиком суспільно важливих, резонансних, інтригуючих, антикучмівських і квазіреволюційних тем стає наріжним аргументом на користь того, що жити стає краще, вільніше і справедливіше.

В Україні.

На найкращому з можливих телебачень.

На щастя, розмови про яструбів покійного Кравченка, про політичні замовлення на “Динамо” і народного депутата-тренера національної футбольної збірної Олега Блохіна, про втручання в діяльність серверу ЦВК і засекреченість указів Президента України поступово сходять на пси. На щастя, вони досі ще тривають на телебаченні лише за революційною інерцією. На щастя, вони поступово віддаюють свої стихійно захоплені позиції справжнім власникам телепростору – темам, зачовганим від багаторічного використання. Знайомий і рідний гнилий аромат приємно вабить, навіюючи радісні спогади про жахливе антинародне минуле. Як тут не згадати про комуністичний режим, сімдесят років спільного існування братніх народів, війну, Крим і Сталіна. Минулого четверга програма “Я так думаю” цим і зайнялася, ніби повернувшись на рік назад.

В студії програми “Я так думаю” терли воду в ступі з приводу можливості встановлення в Криму пам’ятника Сталіну, виготовленого одіозним Зурабом Церетелі і присвяченого ялтинський зустрічі лідерів антигітлерівської коаліції. Комуністичний Леонід Грач возвеличував і співав дифірамби переможному головнокомандувачу, кримськотатарський лідер погрожував, а Вадим Скуратівський бідкався, що знову і знову випливає тема тирана, деспота, душогубця і нищителя українського народу. А в цей же час на російському телебаченні, в програмі “Человек и закон” (ОРТ-международное) ведучий в кількох словах окреслив і закрив проблему: пам’ятника Сталіну немає і не може бути з тієї ж причини, з якої немає і не може бути пам’ятника Івану Грозному: тим, хто нищив свій народ, най якими привабливими не були б їх інші, передовсім військові, діяння і звитяги, пам’ятники не ставлять…

А ще - в “Я так думаю” а-к-т-у-а-л-ь-н-а сталінська дискусія відбулася в день, коли президент України Віктор Ющенко повертався після перемовин в Америці з президентом США, в Вашингтоні до цього виступивши перед обома палатами Конгресу. Про пам’ятник в Криму говорили тоді, коли голова донецької обласної ради Колесников вже був затриманий і сидів в камері, відраховуючи сімдесят дві години, а депутати-регіонали виступали з приводу відкриття сезону політичних репресій. Комуністи звично звеличували роль Вождя у Великій вітчизняній війні в ситуації, коли офіційна кубінська делегація перервала свій візит через недружню декларацію Ющенка стосовно кастрівського і лукашенківського режимів, зроблену в США. В четвер раптово помер посол України на Кубі – йому стало погано після відвідин кубинського міністерства закордонних справ, де було висловлено ноту протесту; хоча український МЗС і заперечує причинний зв’язок між нотою і смертю. Ніде, крім програми Ганни Безулик, в цей день Сталін не був.

Прямий ефір не рятує від неадекватності вибору теми.

Можливо, ми є свідками переходу українського телебачення на російську модель, відзначену вишуканою інформативною беззмістовністю. Сполученоамериканський Ющенків вояж розцінюється крізь призму кубінського скандалу і прохань сплати морального відшкодування батькам оператора Процюка, який загинув в Іраці, будучи журналістом неукраїнської компанії. Справа Колесникова блукає на незрозумілому роздоріжжі перекручень фактів, юридично-процесуальних норм і політичної заангажованості. І все це – з тим благодушно-цинічним настроєм, характерним російським програмам, більшість яких – від іронічного “ха-ха” “К барьєру” Володимира Соловйова (НТВ) до приморожених міркувань “Времен” Володимира Познера (ОРТ) – м’яко оминають жахливу реальність, розцяцьковуючи її вишуканим телевізійним лоском.

Відкидаючи крихту надії на користь твердження, що життя прекрасне.

Хоча так воно і є.