Засоби масової інформації не користуються надто великою повагою й надто великою довірою. Ця не досить приємна річ є загальновідомою і сприймається як особливість національного менталітету. Якщо спробувати спитати у випадкових людей: хто такі журналісти? – то найімовірнішою відповіддю буде така: це – люди, які лазять по нишпорках, підглядають у замкові щілини та винюхують приватну інформацію, не розраховану на публіку; це – пліткарі, що отримують за своє пліткарство гроші.

Можна казати, що причиною такого ставлення були тривалі роки журналістської несвободи й як один із її наслідків – засилля журналістики, соціально та політично індиферентної. А такою є передусім жовта журналістика – чи, принаймні, журналістика світська, розважальна, журналістика для дозвілля. Усе це буде правда. Але чи тільки в цьому причина? От трапилася мені газета „Факты” від 29 березня. У газеті – досить великий матеріал про сміливу юну харків’янку Настю Овчар та про те, як її перевозили лікуватися до Бостона. Цікава стаття, гарно написана, із захватом читається. Аж доти, поки не натикаєшся на фразу: „Літак „Макдональдс-Дуглас” румунської авіакомпанії”. Усе, більше читати не хочеться. А тим більше – довіряти написаному.

Друге квітня. Перший канал українського радіо. (На жаль, не відстежив, чи то це була програма власне Національного радіо, чи то ТРК „Ера”.) Випуск новин. Мер Нью-Йорка подарував президентові Сполучених Штатів Джорджеві Бушу копію Статуї Свободи в натуральний розмір, - розповідає журналіст. – Цим він віддячив президентові за фінансування міських програм із федерального бюджету. І тепер Джордж Буш не знає, де встановить подарунок – на галявині біля Білого Дому чи на своєму ранчо. Видавалося б, правдоподібна інформація, й таке могло б бути. Якби не одна маленька деталь: Статуя Свободи заввишки дорівнює тридцятиповерховому будинкові, й процес транспортування та встановлення подарунку доволі важко собі уявити. Та й, принаймні, за своєю вартістю копія Статуї в натуральний розмір, будучи подарунком, навряд чи задовольнила б американських платників податків. А потім згадалося: напередодні ж було 1 квітня! І в Інтернеті від подібних повідомлень не було куди сховатися. То, може, саме на одну з таких новин і клюнули радіожурналісти? Нині світ переживає скорботні дні – пішов із цього світу Папа Римський Іван Павло ІІ. Усе, пов'язане з Папою, стало провідною темою більшості ЗМІ в усьому – принаймні, християнському – світі. Не стали винятком і багато українських засобів масової інформації. Але ця тема стала й безумовним лідером за кількістю неточностей і відвертих ляпів. Те саме українське радіо якось повідомило, що під час тяжкої хвороби Папи італійські газети вийшли з заголовками: "Прощавай, королю!" До чого тут король? – мали здивуватися слухачі. Який король, король чого? Адже серед великого переліку і офіційних, і неформальних компліментарних титулів, якими називають главу Римсько-католицької церкви, слово "король" не вживається. Ватикан – не королівство, а вживати щодо Папи Римського слово "король" у тому ж сенсі, що й "король сцени" чи "король футболу" – це межує з образою. Зрозумілим усе стало, коли з'явилися фотографії тих заголовків: "Прощавай, Каролю!" Кароль Войтила – таким було мирське ім'я Івана Павла ІІ.

Іншого разу, і теж радіо повідомило про те, що 1991 року турецький терорист Мехмет Алі Агджа вчинив замах на Івана Павла ІІ. І в цьому замахові звинувачували комуністичну Болгарію. Але ж 1991 року Болгарія вже не була комуністичною! 1981 рік – такою була справжня дата замаху. У "Газеті по-киевски" від 4 квітня орган, що обирає нового Папу Римьского, було названо "анклавом". "Сегодня" від того ж числа главу інформаційної служби Ватикану Ярека Целеського (адже за прізвищем зрозуміле його польське коріння!) названо Джареком Целескі.

Звісно, оперативність у журналістиці – одна з фундаментальних засад фаховості. Але чи не більш фундаментальною засадою є інша річ: знати, про що пишеш чи повідомляєш? І, може, в цьому теж криється причина довіри чи недовіри людей до засобів масової інформації? Бо в іншому разі девізом журналістики й справді можна вважати гасло: "За що купив – за те й продаю".