1. Інформація як позитивний цинізм

Дивна річ: валялася у мене на полиці жалюгідна філософська книженція з хорошою назвою, яку протягом останніх двох років відкривав я півтора рази, читав розділ-другий, запивав кампотом, і думав про те, що краще вже Гегеля читать, ніж ґвалтувати себе актуальними мислителями. Аж днями це видання знову зарохкало на полиці, вимагаючи до себе уваги. І винні у цьому декілька телевізійних розмов на різних каналах, що їх нічого не об’єднує, окрім слотердайкового тлумачення медійного цинізму.

Взагалі-то, Слотердайк – занудний тип. Бо назвати журналіста циніком – це те саме, що крадькома висловити підозру штибу “тюльпан – це квітка” й несамовито тішитися зі свого онтологічного відкриття. Про цинізм ЗМІ йдеться лише у тих випадках, коли критикові насправді нема чого сказати, а треба нагнати пафосу й із високоморальною мордою засвідчити власну незаплямованість. Журналіст, позбавлений цинізму, – цю слюсар третього розряду, тобто “ні Богу свічка, ні чорту – кочерга”. Але з подиву гідних причин чимало журналістів не визнають цинізм як фахову чесноту, і саме з цього починається комедія. Бо публіка й так собі розуміє, що трударі ЗМІ – це продажні тварі, у яких за душею нема нічого святого, а самі ЗМІ (особливо їхні керівники) вдають, що ніхто про це не здогадується, що це така собі закрита, таємна інформація для службового користування.

Недооцінка глядача – якщо вже обмежити розмову телевізійною цариною, де квіти зла завжди буяють настільки ж гротескно, як і прекрасно, – призводить до того, що й “обличчя каналів” починають вірити, ніби для суспільства вони – не тричі куплені й п’ять разів продані паразити, а найсправжнісінькі “зірки”, що їх усебічно жадають реклама й журнальні обкладинки, випадкові перехожі й поважні політики. Цей ефект упізнаваності (коли тобі посміхаються й хочуть потиснути руку абсолютно незнайомі люди) легко й приємно сприймати за вияв любові, хоча у такому самозасліпленні немає ні йоти правди. Йдеться про життя у штучно витвореному для приватних потреб і задоволень світі, який мало чим відрізняється від інформаційного простору, що в ньому телемедіуми гарують.

Що відбувається по той бік екрану, поки ви читаєте новини або спілкуєтеся з гостями у студії? Про людське око це питання багатьох цікавить, хоча мені важко повірити, що існують як каста люди, котрі протягом тривалого часу, з дня у день, вкручують на конвеєрі свою гайку й переймаються долею кожної з них – у чиї руки потрапить? Чи не зламається одразу? Скільки прослужить? З якою метою? А чи спричиниться до кровопролиття (бо гайка закручена занадто міцно, а не в усіх настільки ж міцні нерви)? Та й узагалі – що скажуть про цю гайку й майстерність, з якою вона закручена? А якщо і скажуть – то про яку саме?

По різні боки екрану існують дві порожнечі. Одна з них – це абстрактний глядач для телеведучого, інша – телеведучий для глядача, який задовольняється екранним образом, ніби це – самодостатня індивідуальність. Це одна з тих цинічних угод, на підставі якої можливе співіснування обох порожнеч в спільному інформаційному просторі. Якщо шурувати за логікою Слотердайка, то проблема полягає не у взаєминах порожнеч, а в інформації як такій. Саме інформація перетворює добровільних екранних галерників на взаємозбагачені порожнечею сутності, адже “масмедії все охоплюють, бо ніщо не схоплюють думкою; вони усьому надають слово й ні про що не кажуть”.

Мене завжди шокувала робота дикторів теленовин, а точніше – їхні обличчя з аскетичним діапазоном емоцій, дозволених і визначених якоюсь неписаною хріновиною, котру часто вважають професійним кодексом, приплітаючи сюди ще й поняття етики. Розповідаючи протягом десяти хвилин п’ять історій, що мали би викликати п’ять – іноді полярних одна до одної – емоцій, диктори легко знецінюють і знебарвлюють їх м’язами свого обличчя. З іншого боку, дароване дикторами усвідомлення плинності подій, що вишиковуються в пролетарську чергу за блокадним хлібом, чергу, в якій усі мають однакові права й однакову порцію, – це запорука глядацького спокою. Захищеність від серцевих нападів – це та ціна, яку доводиться платити за те... щоб стати насиченою порожнечею. Знову ж таки, Слотердайк акцентує на тому, що ЗМІ нівелюють значення подій самою лише технологією. “Наші голови треновані охоплювати поглядом енциклопедично широку шкалу того, до чого ми байдужі – коли байдужість до окремої теми випливає не з неї самої, а з її включення до інформаційного потоку масмедій”. Але цей приклад фахового цинізму, якого дотримуються всі мешканці “інформаційного простору”, є дрібним бісенятком поруч з колосально смердючим чортякою, що надибав прихисток у іншому вимірі телебуття – у різноманітних ток-шоу.

2. Боротьба за право не знати

Досі йшлося про цинізм неуникненний, а тому позитивний. Зрештою, змальована вище модель сприйняття новин задовольняє усіх, вона однаково комфортна що для виробника й транслятора інформації, що для розслабленого сприйняттям глядача, не здатного й не зацікавленого у переживанні подій – для того вистачає своїх особистих радостей та трагедій.

Але навіть цю найменшу свободу – заощадження емоцій задля вияскравлення особистого, а не підхопленого з екрану, досвіду – телебачення не може дарувати глядачеві. Адже згусток інформаційної порожнечі – це хижак, який зазіхає на весь ваш персональний вакуум.

Хижацька спроможність новин істотно обмежена через неспіввимірність попиту й пропозиції, де вже давно досягнуто межі росту й подальша експансія – безплідна. Відтак і цинізм теленовин, про який найчастіше говорять, – не настільки безрозмірний, що зумовлюється прагматичними міркуваннями про ефективність дози. Ніхто не запропонує вам нюхати кокаїн відрами. І що найважливіше, у новинному просторі реципієнт ще може чинити інстинктивний опір. Принагідно дозволю собі останню розлогу цитату зі Слотердайка, де якраз і йдеться про нехитрий механізм глядацького захисту: “Кожного дня ми знову маємо використовувати природне право не знати мільйони речей. Про те, щоб мені довелося до цього вдаватися, дбають масмедії, які водночас турбуються, щоби мільйони речей насідали на мене, а я мав лише мить для прочитання заголовків і щоб мою свідомість знову опанувала збайдужілість. Коли вона мене огортає, то примушує до того, щоб я попри цю цинічну байдужість протоколював у собі те, що отримав як “новину”. Я реєструю, заінформований, що живу в одному із світів новин, який для мене завеликий – в тисячі разів, і що я стосовно більшості з них можу тільки знизувати плечима, бо моя здатність брати участь, протестувати чи розмірковувати разом з іншими є надто незначною проти того, що пропонується і апелює до мене”.

Людина, яка раптом збагне, що з ящика на неї обвалюється “завеликий”, а тому непотрібний світ, – це катастрофа для телебачення. Найлегший спосіб позбавити глядача цієї небезпечної підозри – замаскувати “енциклопедію” у відверто цирковому форматі, ідеал якого – це ток-шоу.

Специфіка сприйняття ток-шоу полягає в тому, що ти ніби дивишся просто розмову різних цікавих людей на якусь актуальну тему, й навіть ледаче стеження за плином бесіди відволікає тебе від факту, що це – той таки інформаційний передоз, той таки “завеликий світ”, який проштовхується до твоєї свідомості в інші двері. Тому я завжди з великим піднесенням вітаю ті ток-шоу, які через різні обставини не здатні приховати своєї інтоксикованої безглуздою інформацією сутності. Більше того, перетворюють її на повчальний урок, на інструкцію з виживання й навіть на якийсь окремий, паралітично привабливий, напрямок сучасного мистецтва.

Тепер не завадить трохи ілюстрацій. Наприклад, нещодавно наклацав я на пульті Новий канал, де пізно увечері показують одіозну програму “Окна” з Дмітрієм Нагієвим. Спершу спрацювала ланцюгова реакція, реанімувавши у пам’яті плин буремного лінчування Нагієва, а заодно й Нового каналу, коли одного прекрасного дня всі зійшлися на тому, що більшої аморалки й паскудства світ не бачив. Вичерпавши ресурс лайливої лексики, громадськість задовольнилася тим, що “Окна” запхали подалі від дитячих очей. Що змінилося? По суті, стихійна акція “український народ проти Нагієва” – це була типова боротьба за право не знати, що така програма існує. У підсумку ця ж таки фізіономія допомогла багатьом зустрічати Новий рік на вітчизняному ТБ, стала завсідником театральних афіш Києва тощо. А самі “Окна” тепер ще інтенсивніше насичені піпіканням й атракціоном хамства, доведеного до абсурду. Побачивши пародію на “Окна”, витворену “О.С.П.-студією”, я довго не міг збагнути, з чого сміятися. Бо рівень самопародіювання в теперішніх “Окнах” просто унеможливлює щонайвіртуозніші спроби вдатися до іронії чи сарказму. Від початку безглуздий інформаційний потік програми поглинув усю критику на свою адресу й тепер успішно виконує роль жорстокої пародії на себе ж, залишаючись у колишньому форматі. Це – вищий пілотаж телевізійного цинізму, опанувати який можуть лише природжені журналісти.

Коли сьогодні мої друзі кажуть, що після появи на “1+1” програми “Іду на Ви” каналу треба співати “Вічная пам’ять” і просто забувати про факт його існування, у мене немає жодних сумнівів, що сам проект тупо поснідає критикою, пообідає обуренням, повечеряє публічними роздумами про мораль, від чого каналу лише додасться здоров’я й рожевощокості. З якогось дива “глядачі з принципами” намагаються здрібнювати й викривати Нагієва та Піховшека, утримуючи тим часом в голові джерело інфекції – “завеликий світ” інформації про їхню діяльність протягом років (!), – і це замість того, щоб спростити життя елементарним перемиканням кнопки, що ніби теж зрозуміло кожному.

Телевізійний проект, у якому ведучий змушує людей “пам’ятати все” й де негативної та ще й емоційної інформації назбирується більше, ніж у цілодобовому новинному мовленні, – це порушення цинічних домовленостей між глядачем і ТБ про взаємозаповнення. Якби програму “Тетянин день” на СТБ вела молода журналістка, яка запросила б Гаріка Кричевського і душевно розпитувала його про шпану, а також побожно вислуховувала блатняк під гітарку, – ніякого напрягу це б не викликало. Але у студії сидить не студентка журфаку, а Тетяна Цимбал зі своїм інформаційним огромом ТБ-досвіду, який змушує мене перейматися цим “зайвим світом” і міркувати, як же ж це все узгоджується. Й тут таки розумієш: натреноване екранне кайфування Тетяни Цимбал, яка слуха Гаріка Кричевського, “важить” на декілька гігабайт більше, ніж охайненька інформаційна дуля (кілобайт на триста), котру я спожив би і не помітив, якби у студії замість пані Тетяни був хтось інший.

Час звикати до того, що екранне обличчя – це теж передусім інформація. Інформація як цинізм, позбавлений потокової новинної привабливості. А відтак вона теж може сягнути критичної маси, коли простіше буде позбутися звичного “чамадану без ручки” – й не відчути жодного жалю, лише казкове полегшення. Головне – не марнувати час на боротьбу “за право не знати”.