Значно комфортніше сприймати речі, людей, події так, як вони "виглядають", аніж намагатися осягнути, які вони є "насправді". Відомо, що один і той самий факт може мати декілька пояснень, а деякі схожі форми можуть мати різний зміст (деякі речовини схожі кольором, але принципово відрізняються смаком).

Ці теоретичні спостереження мають цілком конкретне прикладне значення для політиків, які декларують бажання врядувати по-новому і привнести у політику "дух Помаранчевого Майдану". Щоправда, real politik висуває, крім моральних, також цілком прагматичні завдання, пов’язані, зокрема, необхідністю розширити коаліцію, зміцнити свою владу і попередити спроби відвертого саботажу на місцях. Якщо ці завдання влада зможе вирішити без втрати "духу Майдану" – тобто, відкрито, прозоро, чесно, а не кулуарно і під тиском – зможемо констатувати, що зміна змісту відбулася. Поки про це зарано говорити – натомість спостерігаємо деякі прояви "форми", які ставлять вельми незручні запитання.

По-перше, дивують вибрики кадрової політики. Звичайно, зрозуміла потреба одночасно і союзників знайти, і базу розширити, і "своїх" не забути... але ж декларувалися інші принципи: професіоналізм, патріотизм, чесність... А виходить дуже по-різному. Аж до призначення на посади сумнозвісних з минулих виборів особистостей. Про їхню поведінку, може, не час судити – але "перли" із прес-конференцій деяких новопризначених губернаторів уже змушують заздрити майстра цієї справи Черномирдіна, а певні господарські й кадрові рішення також порушують непрості питання. Щоправда, приклади Олуйка і Касьянова вказують на можливість протидії, однак із тим теж не можна перебрати. Зрештою, за призначення відповідає Президент – тож має добре зважати на наслідки своїх кроків.

По-друге, перед виборами було дано декілька суперечливих обіцянок щодо різного розуміння справедливості. З одного боку, обіцяли не чинити переділу власності, з іншого – грозили бандитам тюрмами, а "Криворіжсталі" – чесною приватизацією. І тези про "3000 підприємств", що буцімто будуть реприватизовані, стали для багатьох наприємним сюрпризом. Тим більше, що їх довелося активно дезавуйовувати. Ну добре, погарячкували, 3000 реприватизацій не буде. Але скільки іще подібних заяв ми почуємо? І хто що муситиме дезавуйовувати? Хто має останнє слово?

По-третє, багато вже було сказано про сумнозвісний лист політиків до журналістів, у яких просили "не роздмухувати", "не акцентувати" тощо. Писати такі листи – марна справа: роботою журналістів за великим рахунком є "роздмухувати" і "акцентувати", але із збереженням об’єктивності, надання слова усім сторонам тощо. У цьому сенсі краще подумати про власну інформаційну політику уряду – а то забагато важливих рішень стають надбанням громадськості через чутки і витоки, а не з офіційних джерел. Чим дедалі наполегливіше користуватимуться опоненти.

По-четверте, у зв’язку із цим, дивний вигляд має весь процес навколо Євробачення. Тут сказано і написано вже стільки, що хочеться лише наголосити: чи не можна було пояснити позицію уряду до втручання?

І найсвіжішим прикладом "форми" є установчий з’їзд Народного союзу "Наша Україна". Думки з цього приводу були висловлені дуже різні, та й сам процес іще може піти багатьма шляхами: виборці все ж таки вже не ті, що при попередніх спробах творити партію влади. Однак тут "форма" не задушила б зміст: усі найважливіші рішення прийматиме доволі вузьке коло осіб: президія Ради партії, на місцях – президії обласних рад партії. Вигуки "ганьба" з зали щодо деяких членів Ради, присутність у Раді членів нового номенклатурного бомонду (та і старого, батько й син Омельченки Київські тому приклад) створюють доволі тривожне очікування: наскільки справді демократичними будуть формування і діяльність партії.

Деякі учасники установчого з’їзду Народного союзу "Наша Україна" жартома переінакшили відому тезу В.Черномирдіна про те, що "яку партію не будуй, все КПРС виходить": цього разу по кулуарах бродив привид НДП середини-кінця 1990-х. Однак видається більш близькою інша, нещодавніша аналогія: список Блоку Віктора Ющенка "Наша Україна". Там теж кого тільки не було: від лідера "офіційних" профспілок до бізнесменів, від націоналістів до представників номенклатури. Блоку передрікали розпад, але прогнози не справдилися.

Передрікали "Нашій Україні" управлінські проблеми з організацією такої строкатої сили на президентських виборах – і багато прогнозів справдилися, але перемогу було здобуто. Щоправда, весь час відкладалося на потім питання про "консолідацію", про єдину структуру. Після перемоги це "потім", здається, настало – але вкупі із новими проблемами, названими вище.

При цьому від політиків, які прийшли до влади зокрема завдяки критиці попереднього порядку речей і обіцянкам усе зробити інакше, чекають нового змісту звичних форм. Форми – підвищення власної популярності, утримання влади, захист власних інтересів, зміцнення рядів союзників. Що ж до відмінності змісту від того, який спостерігався останні роки, виникають запитання.

Втім, якщо відкинути вже звичну для ліберальних ЗМІ риторику "наскільки нова влада відрізняється від старої?", постає інше питання: які загрози для політичних сил, що склали правлячу коаліцію, можна побачити? Адже, вірогідно, самі можновладці оцінюють свої дії не так крізь призму ідеалів демократії, як перспектив на 2006 рік. І тут з’ясовується, що обриси ризиків дещо відмінні.

По-перше, як би банально це не звучало, оцінювати нову владу громадяни будуть за наслідками соціальної політики. У цьому контексті вищеозначені фактори гратимуть "на поразку" лише тоді, коли підриватимуть ефективність соціально-економічних рішень. Наприклад, увіб’ють клин між Кабміном і Верховною Радою, не дозволяючи вчасно ухвалити необхідні закони. Або відволікатимуть забагато часу й енергії урядовців на інтриги, перешкоджаючи виконанню безпосередніх обов’язків. Це може суттєво підірвати довіру до Президента і уряду – але електоральні наслідки це матиме лише у разі виникнення потужної "третьої сили", а воно за рік, що залишився до виборів, досить проблематичне.

Останнім часом модною темою для аналізу є те, до кого відійдуть голоси розчарованих політикою Ющенка (і зокрема кадровими рішеннями). Однак цинізм ситуації полягає в тому, що їхній відхід можливий у рамках нової передвиборчої коаліції, що формується.

З одного боку, не отримавши сподіваних бенефіцій за відмову від опозиційності, мимохіть шикуються в лави і концентруються в хай аморфну, але визначену силу прибічники старої влади. Уже заявили про підтримку Партії регіонів у її опозиційності СДПУ(о), Трудовики і "Демсоюз". Тобто, на нових виборах знову постане питання про "менше зло" – а після Майдану побачити менше зло у прихильниках Януковича зможе не надто велика кількість прихильників Ющенка, хай навіть розчарованих його рішеннями.

З іншого боку, найбільш вірогідний напрямок відходу симпатій розчарованих – блоки і партії Тимошенко, Литвина і Мороза. Президент уже проголосив намір залучити перших двох до передвиборної коаліції – і вони навряд чи змарнують цей шанс. Тимошенко зацікавлена залишитися прем’єром – особливо після запровадження в життя змін до Конституції; Литвин же, за даними проведеного в лютому ц.р. Центром ім.Разумкова опитування, поки не користується підтримкою і 2% виборців – і, отже, змушений буде шукати союзу. На крайній випадок, якщо навіть згоди про виборчу коаліцію не буде досягнуто, ці сили усе одно долучаться до коаліції урядової після виборів.

Мороз ітиме на вибори сам – але згода Ющенка на його завищені кадрові претензії робить лідера СПУ заручником своїх посад у виконавчій владі. Тому він, найвірогідніше, радше говоритиме про необхідність кращого соціального захисту, жорсткішої реприватизації, але в опозицію не піде (хіба що в "конструктивну"). Щоправда, акції Мороза таки виростуть, та і створення "технологічних проектів" не виключене. Якщо бар’єр не буде піднято, декілька партій "болота" потраплять до Верховної Ради. І будуть прагнути увійти до урядової коаліції – інакше, відповідно до (сумно)звісного проекту 4180, Верховній Раді загрожуватиме розпуск...

Отже, підтримка владної коаліції навряд чи суттєво зменшиться, і можна робити що завгодно? Не зовсім так, бо існують також інші ризики.

По-друге, створення чітко окресленої партії влади штовхатиме поміркованих політиків з колишніх прокучмівських фракцій, яким не знайдеться місця у нових розкладах, до опозиції. Подібно до того, як соціологи не передрікають нічого втішного націонал-демократичним партіям, які надумають іти на вибори "поза Ющенком", колишнім прокучмівським "центристам" також не світить більше 1-2% голосів виборців.

Тож вони будуть концентруватися навколо Партії регіонів; цікаво, що логіка подій (а також особливості електорату Сходу і Півдня; принаймні, саме за їхній рахунок "Партія регіонів (лідер В.Янукович)" отримала, за даними проведеного у лютому Центром ім.Разумкова опитування, 17% голосів, (у грудні ПР були готові підтримати 15%)) знову виштовхує нагору Януковича, який отримує шанс стати публічним політиком принаймні на кампанію-2006 і "вирости над собою".

По-третє, концентрація влади й опозиції породжує загрозу подальшого закріплення міжрегіонального розмежування. Те, що сприймалося як тимчасовий антагонізм, породжений жорсткістю боротьби за посаду Президента, може закріпитися як поділ між двома системами цінностей, поглядів на світ і місце України в ньому, два окремих "міфи про Україну".

І представляти ці два світи будуть цілком певні партії і блоки; в найгіршому випадку можливе структурування парламенту за регіональною ознакою, коли Захід і Центр матимуть більшість (із незначною перевагою в голосах депутатів) і контролюватимуть уряд, а Південь і Схід складатимуть ображену опозицію, представлену Партією регіонів і комуністами. Такий стан справ суперечитиме уявленню мешканців Сходу і Півдня про себе як "годувальників" країни і регіонів, що "вирішують вибори". – і ускладнюватиме задачу консолідації суспільства.

Ефективна соціальна політика уряду здатна суттєво зменшити гостроту названих проблем. Але не зняти їх. Тим більше, що критерії ефективності вельми завищені, а нова опозиція, чим ближче до виборів, оговтається від поразки і дедалі активніше живописатиме у "своїх" ЗМІ якраз проблеми і помилки нової влади.

З іншого боку, другу і третю із названих загроз можна подолати, ведучи послідовну роботу з мешканцями Сходу і Півдня, додаючи до централізованих урядових програм конкретні ініціативи на місцях, які дозволяли би "перебити" негативні сигнали від деяких призначень. Цікаво, що якраз для таких ініціатив у пригоді може стати партія, яка здатна надати їм необхідну організаційну, матеріальну і медійну підтримку.

Але для успішності такої підтримки партія не може повторювати помилок деяких штабів Ющенка часів президентської кампанії. А способи відвернення цих помилок (у кадрах, в організації, у фінансуванні, у роботі з громадянами) мають спільні корені із вирішенням проблем, про які йшлося на початку: партія зразка НДП цих проблем не вирішить, а адміністрація в стилі Кучми їх лише посилить.

Тож, якщо нова влада не бажає під кінець цього року із подивом спостерігати, що рейтинг підтримки не зростає, що їхні опоненти набирають силу, а конфлікти в суспільстві поглиблюються, прийшов час виконувати обіцянки і наповнювати звичну форму новим змістом: більшою прозорістю рішень, поясненням суперечливих кроків, публічними звітами влади і співпрацею з громадянами.