Не знаю, чи вдасться роздмухать “світову пожежу”, але руйнівні наслідки цієї забави – неуникненні.

Остаточно переконтися у цьому змогли всі, хто переглянув цього тижня ток-шоу “Я так думаю” на „1+1”, присвячене євробаченським піротехнічним ефектам та афектам. Питань виявилося більше, ніж можна було уявити, а замість відповідей публіка побачила демонстрацію декоративно-ужиткового мистецтва переведення стрілок.

Істинне піднесення від цього багатовекторного конфлікту я відчуваю ще й тому, що не сприймаю Євробачення як культурницьку подію, а відтак не розумію, чому цьому конкурсу присвячують аж стільки уваги. Коли Сергій Дацюк стверджує, що “Євробачення – елітний проект”, ба навіть більше – “конкурс культурних та етнічних проектів”, хочеться покласти щоденника на стіл і вийти з класу. Або ж повірити, що ідея Євробачення належить потаємним масонським конторам, а відтак зміст і форма події – різні речі. Простіше й корисніше розглядати Євробачення традиційно: як одне з багатьох інтернаціональних телевізійних шоу, таку собі “корпорацію монстрів”, мета якої – уніфікувати “європейську пісню” (хоча саме це словосполучення звучить не менш дико, ніж “буржуазне мистецтво”), нав’язати усім країнам-учасницям спільне розуміння “хароших пісень про головне”, і найголовніше – популяризувати бовтанку попсових колоритів. Говорити про якість Євробачення, пригадуючи, що в історії конкурсу промайнули АББА чи Селін Діон (і це за 50 років існування шоу), – марниця. З тим-таки успіхом можна перейменувати бульварну газетку на респектабельне ділове видання лише на підставі того, що там час од часу з’являються інтерв’ю з банкірами.

Зрештою, уся ця надута міфологія Євробачення – лише вітчизняна вигадка на честь перемоги Руслани. Погодьтеся, набагато приємніше почувати себе тріумфатором у “престижному євроконкурсі”, ніж чемпіоном вулиці з якоїсь неспортивної дисципліни. А чи такої ж думки була наша культурницька громадськість після участі в Євробаченні Олександра Пономарьова? От що варто пригадати – і миттєво заспокоїтися.

Артистам опанувати емоції важко, адже – хоч як би не називали Євробачення – переможцеві перепадає чимало уваги і нових контрактів. Це як участь у програмі “Перший мільйон” – який сенс взагалі замислюватися про якість цього шоу? Або ти виграєш “лімон” – і щасливий, або ж не можеш пригадати, “хто написав Реквієм Моцарта”, й починаєш міркувати про низький рівень програми, упередженість ведучого тощо. Вимірювати проект своїм особистим успіхом або крахом в його рамцях – одне з неписаних правил шоу-бізнесу. За будь-яких обставин поп-артист має залишатися “в білому костюмі з золотими ґудзиками”. Саме тому тривіальна дискусія стосовно того, хто ж більше заслуговував на перемогу – Ані Лорак чи “Гринджоли”, так швидко зіщулилася, вивільнивши місце для проростання зовсім інших – серйозніших – суперечок. Поки виконавці та їхні продюсери бережуть “золоті ґудзики”, громадськості запропоновано оцінити політичні, правові та етичні нюанси перебігу відбіркового конкурсу до Євробачення-2005. Мета – як завжди, – просто втілення шляхетності: справедливість та законність понад усе. Саме з цими словами поставала нова українська влада. І це саме ті слова, які частіше бувають не горобцями, а бумерангами.

Дозволю собі акцентувати увагу саме на тій аборигенській зброї, що найактивніше застосовувалася у програмі “Я так думаю”. Йдеться про “втручання влади” у відбірковий конкурс, ба навіть “викручування рук” (як висловився Олександр Савенко), влаштоване особисто Миколою Томенком, який в останню мить вирішив посилити конкуренцію між учасниками євро-перегонів, залучивши до їхнього числа чотири кандидатури помаранчевого Майдану. Вся ця історія була б зрозуміліша, якби Томенко говорив не про “посилення конкуренції”, а про її створення. Адже з п’ятнадцятьма офіційно відібраними претендентами навіть не варто було проводити пародійного фіналу. Більше того, навіть попередніх місяців відбору можна було уникнути, – настільки відчувалася різниця між аматорським рівнем статистів й фаховою спрямованістю Ані Лорак прийти й перемогти. Повірити ж у те, що якісний мистецький проект штибу Оркестру Янки Козир може набрати більше народної любові, ніж форматна Лорак, – лише наслідок згадуваного засліплення штучною культурницькою міфологією Євробачення як такого. Попередня “чесність і прозорість” відбіркового конкурсу забезпечувалася винятково тим, що в ньому не брали участь Сердючка з Поплавським. Хоча Євробачення – це більшою мірою їхній формат, ніж Ані Лорак.

Як можна серйозно ставитися до бажання пана Савенка перетворити морально вмотивований перформенс Миколи Томенка на грубе порушення законності? Ніби йдеться про стороннього, непричетного до організації Євробачення чиновника, який прийшов і всіх “нагнув”. Зрештою, чому нікому з інших представників оргкомітету не спало на думку, що кулаками варто махати не тільки після бою? Очевидно, тільки тому, що ніхто не поставився до “гринджолівського” хіта як до конкурентної пісні. А що стосується “Тартака”, “Мандрів” і навіть гурту “Де Шифер” – то їхня згода брати участь у фанерному ярмаркові марнославства залишається для мене неліквідною загадкою, себто таким питанням, на яке не хочу знати відповіді. Мали б розуміти хлопці, що таких не беруть у космонавти. З іншого боку, до місії своєї поставилися усі вони відповідально, що виказує серйозність намірів, а не стьоб. Положинський не заспівав щось кшталту “Танцюйте, покидьки, це ваше свято!”, – от його “Тартак” і був метафізично покараний фальстартом фонограми. Що це було? Вияв роздратування припанкованої долі? Технічна лажа, що через неї гурт, вочевидь, не дорахувався багатьох голосів на свою підтримку? Чи – як може примаритися в коматозі – чиїсь підступні викрутаси?

Порпатися у механізмі українського Євробачення, який спрацював калічно, але результативно, можна донесхочу. Можна навіть витворити з декларованих демократичних принципів перевертня, таку собі бацилу критики, яка стане у пригоді, як тільки доведеться оцінити результати будь-якого голосування. Бо й досі говоримо “голосування”, а чуємо – “фальсифікація”.

Для мене ж найголовніший висновок з розмови у студії „1+1” такий: риба гниє з голови, а попсня – звідусіль. У цій царині немає конфлікту мистецтва, а лише змагання бізнесових інтересів, учасники якого не гребують політичним та культурницьким шантажем. Залишається побажати продюсерам та рекордингам – ще більше нових євробачень, а собі – іншої музики.