Але протверезіння настало швидко. Європейські достойники віддавали, звісно ж, належне мужності українців при обороні демократії. Проте дати бодай якийсь чіткий сигнал про те, що двері Європи для України не зачинено остаточно, відмовлялися. Натомість говорили про поглиблення співпраці України і ЄС у рамках плану сусідства (основи якого було розроблено, як відомо, ще за часів президентства Кучми).

…Минулий тиждень без перебільшення став європейським бенефісом України. Спершу в понеділок Олег Рибачук підписав у Брюсселі від імені нашої держави вже згадуваний план дій Україна-ЄС (який у терміновому порядку було доповнено декількома новими важливими положеннями). У вівторок президент Віктор Ющенко взяв участь у надзвичайному самміті НАТО, під час якого зустрівся з низкою західних лідерів, у тому числі з президентом США Бушем. У середу (якраз на свій день народження!) український президент виступив на сесії Європарламенту в Страсбурзі (за місяць перед тим цей виступ зірвала була негода, яка накрила континент, паралізувавши всі основні летовища).

І все ж, цей бенефіс залишив у аналітиків двоїсте враження.

Звичайно ж, (це в один голос відзначили всі!) відійшли в минуле часи, коли Україну сприймали як парію, а лідерів держав терміново розсаджували не за англійською, а за французькою абеткою (щоб президент корумпованої держави Ukraine опинився подалі від лідерів United States та United Kingdom). Ющенка вітали з непідробним захватом, з ним охоче розмовляли й фотографувалися. За все своє президентське життя Кучма не отримав, либонь, стільки щирих усмішок і рукостискань від світових демократичних лідерів, як Ющенко за ці два дні в Брюсселі й Страсбурзі (і це вже саме по собі має величезне значення для дипломатичних перспектив України).

Але жодних нових принципових домовленостей Ющенко до Києва не привіз.

Євросоюз погодився прискорити процес надання Україні статусу країни з ринковою економікою (за оптимістичною оцінкою Рибачка, це вже може відбутися протягом ближчих двох місяців), сприяти нашому вступові до СОТ, розпочати консультації про створення зони вільної торгівлі України з ЄС, розглянути можливість полегшення візового режиму для окремих категорій українських громадян (сам Ющенко назвав дипломатів, студентів і журналістів) та допущення України до європейських галузевих проектів. Натомість Україна повинна буде облаштувати свої кордони так, щоб режим на них відповідав європейським критеріям безпеки.

На самміті НАТО жодного документу взагалі підписано не було. Очікуване деким оголошення про приєднання України до Плану набуття членства так і не пролунало. І Ющенко, і його візаві генсек НАТО Схеффер говорили вкрай стримано про необхідність дальшого поглиблення партнерства. І лише на підсумковій прес-конференції український президент прямо заявив, що набуття повноправного членства в євроатлантичному союзі є стратегічною метою України, - бо інакше його на самміті не було б.

Нарешті, не принесла проривів і протокольна дванадцятихвилинна зустріч Ющенка з Бушем. Уже виходячи з її тривалості найсуттєвішим результатом можна вважати запрошення українському лідерові відвідати з офіційним візитом Вашингтон. Там, очевидно, і відбудуться серйозніші розмови двох президентів. А поки вже слова Буша про те, що євроатлантичне співтовариство повинне привітати Україну, слід вважати нашим суттєвим успіхом.

Отже, справдилися побоювання тих аналітиків (автор цієї статті був серед них), які вважали: перемога Ющенка суттєво поліпшить єврошанси України (в разі перемоги Януковича тема взагалі перестала б бути актуальною). Але вона аж ніяк не означатиме, що заклопотана внутрішніми проблемами (наслідки нещодавнього розширення, Євроконституція, переговори з Туреччиною) Європа кинеться зустрічати Україну з розкритими обіймами.

Відтак тональність, обрана врешті-решт українськими переговорниками - вважатимемо успіхом не заяву про те, що європейські двері для України відчинено, а відсутність заяви про те, що їх зачинено остаточно - є цілком умотивованою для теперішнього часу. Поки що справді слід домогтися реалізації всіх переваг (не таких і малих!), що їх дає Україні план дій. Зміцнюючи дружбу з сьогоднішніми стратегічними партнерами Польщею і США, водночас намагатися змінити негативне ставлення тих, хто сьогодні послідовно опирається нашому рухові на Захід (насамперед – Франції, яка й цього разу категорично заперечувала проти запрошення Ющенка на самміт НАТО). І паралельно не забувати нагадувати про себе, щоб у ближчі роки перейти до переговорів принаймні про асоційоване членство.

Наголошу: слова “асоційоване членство” не принесуть Україні нічого понад те, що можна отримати у рамках плану сусідства. Але їхнього символічного значення не можна применшувати. Адже сьогодні, коли слова “ЄС” і “Європа” стають фактично тотожними, залишення в статусі сусіда автоматично ставить Україну в один ряд з Марокко, Йорданією та Ізраїлем. Або ж Білоруссю, Молдовою та Росією – це вже як кому до вподоби.

Очевидно, шлях України до НАТО може виявитися значно коротшим – теоретично альянс готовий був би розглядати питання про наше членство навіть сьогодні. Але тут на перешкоді стоять питання суто внутрішнього порядку.

…Українці хочуть вступати до ЄС і не хочуть до НАТО — такі результати загальноукраїнського опитування, проведеного фондом “Демократичні ініціативи” та Київським міжнародним інститутом соціології з 4 до 15 лютого 2005 року, що їх було оприлюднено якраз під час європейського турне Ющенка.

На запитання “Якби найближчої неділі відбувався референдум щодо членства в ЄС” голоси розподілилися так: “За вступ до ЄС” — 44%, “Проти вступу” — 28%, не визначилися або не брали б участі в референдумі — 28%. Водночас на запитання “Якби найближчої неділі відбувався референдум щодо членства в НАТО” голоси розподілилися по-інакшому: “Проти вступу до НАТО” — 48%, “За вступ” — 15%, не визначилися або не брали б участі в референдумі — 36%.

Ці результати не були несподіваними – щось подібне отримували раніше й інші соціологічні служби. Хіба що відсоток прибічників НАТО був раніше суттєво вищий – але антизахідна істерія, старанно роздмухувана протягом минулих років у Києві, далася взнаки. А отже, на шляху до євроатлантичного союзу Ющенко повинен буде переконати насамперед власних співгромадян: сьогодні НАТО – це зовсім не те, чим лякають своїх екзальтованих прибічників Янукович і Симоненко, Вітренко й Корчинський. І робити це слід негайно, поки кредит довіри до нової влади ще високий. Але водночас з огляду на перспективу парламентських виборів 2006 року ледве чи якась з чільних політичних сил наважиться надто педалювати євроатлантичну тему.

…Нарешті, про ще один епізод європейського турне Ющенка. Український президент з командою жив у Брюсселі в найшикарнішому готелі “Конрад”. Тут було знято 26 кімнат, вартість яких на добу складає від 600 євро (звичайні номери) до 2500 євро (президентські апартаменти). У сусідньому цілком респектабельному “Хілтоні” (який і обрали більшість делегацій – у “Конраді” оселилися, окрім українців, лише італійці, турки й президент Буркіна-Фассо) – ціни в три-чотири рази нижчі.

Українські журналісти (зовсім не з медіа, пов’язаних з Януковичем чи СДПУ(о), а зі стовідсотково-антиолігархічної “Української правди”) звернули увагу на цю обставину. Це – ще одна прикмета нашого часу. Й відповідальні за організацію президентських турне повинні пам’ятати: Ющенко весь час перебуватиме в полі зору громадськості й те, що вважалося цілком природним для Кучми, його наступникові не прощатимуть. Тим більше, що демократичний український президент (який після повернення до Києва рушив відзначати день народження в загальнодоступний ірландський паб) аж ніяк не міг бути ініціатором вибору саме шикарних апартаментів брюссельського “Конрада”.

Отже, українські євроілюзії, народжені “помаранчевою революцією”, швидко розвіялися. Але надія ввійти в історично осяжному майбутньому до елітного європейського клубу держав (утверджена тією ж революцією) залишається.