Минулий тиждень поставив перед українським Президентом кілька проблем, шляхи вирішення яких дадуть багатьом у країні і за її межами сигнал про те, чи будуть керуватися нові керманичі, перш за все, політичною доцільністю, чи верховенством права. Громадська організація «Пора» (навряд чи варто уточнювати її роль і в помаранчевій революції, і в приході Віктора Ющенка на Банкову) оприлюднила перші люстраційні «чорні списки». ЗМІ вже встигли окреслити «першим корупційним» скандалом конфлікт між урядом на чолі з Юлією Тимошенко, з одного боку, та міністром юстиції Романом Зваричем – з іншого. І у щотижневику «Подробно с Дмитрием Киселевым» на каналі ICTV вже були представлені – для опитування глядачів – різні шляхи вирішення цього конфлікту, серед яких фігурували і «через суд», і «міністра звільнять, а скандал замнуть».

Теж випробування, але вже іншого роду, підготувало президентові і його найближче оточення. Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко заявила, що реприватизувати (тобто, переглянути умови приватизації з можливим її скасуванням) треба не 30, а 3000 (три тисячі) підприємств. Відреагували, й відреагували негативно, на це не лише ЗМІ, близькі до колишньої влади, – за їхніми припущеннями, прем’єр-міністр буцімто прагне підім’яти всі ці підприємства під себе. Одразу ж надійшли запеклі заперечення і від «корифеїв ринкової економіки» – міністра фінансів Віктора Пинзеника та радника президента Бориса Нємцова. Масова реприватизація погіршить імідж України у світі, й очікувані інвестиції не надійдуть, – такою була думка цих двох державних мужів. Втім, перш ніж розглядати ці аргументи, спробуймо дещо пригадати, чим ці корифеї уславилися та яку репутацію мають.

Віктор Пинзеник зіграв (чи, принаймні, намагався зіграти) в Україні ту саму роль, яку в Росії зіграв Єгор Гайдар. Судячи з його діяльності, вільний ринок – це такий ринок, коли роль держави зведено до нуля, а всі ринкові колізії та взаємостосунки розв’язуються за правом сильнішого. (Чи то, висловлюючися дещо інакше, за правом конкурентоспроможнішого.) От тільки суб’єкти того вільного ринку чомусь уперто полюбляли конкурувати не в царині якості та ефективності своєї ринкової діяльності, а в царині гангстерських розбірок. Нічого страшного, – вважав, мабуть, пан Пинзеник (сам, за спогадами тих, кому довелося з ним працювати, – людина гранично інтелігентна й навіть витончена), бо й надалі вперто заперечував, якщо зовсім трошки перебільшити, проти бодай будь-якого втручання держави в економіку. А в результаті чомусь вийшло щось кримінально-олігархічне, таке, що його ніхто в світі досі не хоче визнавати за ринкову економіку.

Борис Нємцов – один із керівників російського Союзу правих сил. Партії, яка у своїй країні з тріском програла парламентські вибори й практично зійшла з політичної арени. А деякі росіяни тепер лякають Нємцовим неслухняних дітей. Проголошені цією партією цілі та цінності цілком гідні поваги. От тільки дуже вже дисонувала з ними постать ще одного з лідерів її виборчого списку на минулих парламентських виборах – Анатолія Чубайса. Людини, яку росіяни вважають одним із найпотужніших олігархів та підозрюють в одній із керівних ролей у справах «сім’ї» Бориса Єльцина. Постать ця весь час змушувала – і не лише росіян, а й іноземних спостерігачів – гадати: чого насправді хоче СПС – демократичного оновлення Росії чи лише повернення в часи Бориса Єльцина, в часи тих самих гангстерських розборок?

Ну а тепер про аргументи. Відмінність між позиціями прем’єр-міністра, з одного боку, та міністра фінансів і президентського радника, з іншого, полягає не лише й навіть не головним чином у порядку цифр, що ними вимірюється «доцільний» рівень реприватизації. Юлія Тимошенко веде мову про підприємства, щодо яких існують підозри, начебто підтверджені відповідними кримінальними справами, свого часу відкритими, а потім закритими, що їхня приватизація відбулася з порушенням закону. Отже, її логіка, начебто, є такою: закон мусить торжествувати, хоч би яких зусиль довелося для того докласти. І якщо суд доведе незаконність приватизації – її треба скасувати. Логіка зрозуміла, хоча, звичайно, з такою логікою можна дійти і до того, що на якимось чином вмотивовану вимогу будь-кого можна буде переглянути приватизацію будь-якої, наприклад, окремо взятої квартири. Ну, скажімо, починаючи з середини 90-их, або раніше (як того хоче стосовно деякої приватної власності Валентина Семенюк), або пізніше… Щодо того, чим саме керуватися при визначенні «терміну давності» – зараз ніхто навіть на існуючи норми не посилається…

Пинзеник та Нємцов ведуть мову лише про ДОЦІЛЬНУ КІЛЬКІСТЬ підприємств, щодо яких було б можливим розібратися в історії їхньої приватизації. Таким чином – хотіли згадані добродії цього чи не хотіли – виникає враження, ніби саме по собі питання відновлення законності не є для них першорядним. Якщо пристати на думку, що ретельно домагатися торжества закону є контрпродуктивним, і краще домагатися того торжества лише в окремих випадках, то теж постає логічне питання, на цей раз стосовно критеріїв відбору. Видається, що таких критеріїв може існувати лише три. Перший, довільний: на кого жереб упаде. Суттєвим недоліком цього критерію є така річ: взірцево-показові заходи досить добре, хоча й тимчасово, створюють вигляд боротьби з порушеннями закону, але жодною мірою не сприяють утвердженню законності як такому. Критерій другий, політичний: вирішуючи, які підприємства реприватизовувати, які ні, треба виходити з тієї самої політичної доцільності. Метод цей полюбляв використовувати відомий демократ Володимир Ленін, і відтоді він (метод) чомусь вважається цілковито хибним. Нарешті, критерій третій, політично-каральний: реприватизувати ті підприємства, власники яких демонструють недостатню лояльність. Цей метод (щоправда, у дещо іншому вигляді, але з незмінною провідною ідеєю: головне – не законослухняність, а слухняність політична), був широко використовуваний іще одним видатним демократом – Йосифом Сталіним. Після того було ще багато шанувальників цього методу, і одне з чільних місць серед них посідає Леонід Кучма.

А головний секрет ринкової економіки, тим часом, нашими політиками так і залишається непоміченим: успішною та справді ринковою вона може бути лише тоді, коли всі учасники економічних відносин бездоганно виконують закони. Якщо ні – успіху не буде. Як, власне, і самого ринку. Головне звинувачення „старому режиму” з боку розвинених країн полягало саме в цьому – у вибірковому застосуванні закону. Тож, мабуть, варто припустити, що законний – ЗАКОННИЙ! – перегляд корупційних приватизаційних справ жодних протестів світової громадськості не викличе, хоч би скільки таких справ було. Але мають бути задекларовані та обґрунтовані дуже прозорі та зрозумілі всім правила гри – чого поки що не зроблено, а між тим Печерський суд вже ухвалює доволі сумнівні рішення щодо «Криворіжсталі»… Так само – і вибірковий, довільний, на розсуд влади перегляд статусу власності бодай одного підприємства (а якщо відмовитися від принципу невідворотності покарання за порушення закону, то саме такий вигляд це й матиме) – якщо вибір саме його з юридичного погляду буде неочевидний – теж буде сприйнятий як волюнтаристська реприватизація. І посіє дуже великі сумніви в тому, що в Україні законна ринкова економіка можлива у принципі.

Власне, як вийти з честю з цих непростих колізій – це і буде одним із перших іспитів нового українського Президента та його команди.