Албанія. Країна викликає у спортивних журналістів горде співчуття, залаковане іронією, яка злегка скидається на огиду. Журналісти “Голу”, Новий канал та Микола Васильків зі своїм “Спеціальним репортажем”, СТБ, прискіпливо інвентаризують свої враження. Єдиний на всю країну міжнародний аеропорт. Пережитки комуністичного минулого. Бліндажі посеред міста. Погані дороги, які, за свідченнями очевидців, після дощів перетворюються на озера. Відсутність культури. Знання місцевим населенням російської мови і революційної поезії. Ажіотажний попит аборигенів на Андрія Шевченка та трохи на Андрія Вороніна. Міліціонери з автоматами по периметру стадіону. Великий салют перед матчем.

Журналісти так дивуються, ніби ніколи не були у Києві.

Українська збірна ще жодного разу не грала на початку лютого. До того ж – на виїзді. Команда Албанії вдома – грізний суперник. Колись вона тут, у Тирані, обіграла росіян, якими керував Газзаєв. Нещодавно – перемогла Грецію. Це мало хвилювати, незважаючи на слабкість російської команди та розібраність греків, які хоч і перемогли на чемпіонаті Європи, але не насвяткувалися, бо чубилися через призові. Мали б хвилювати і мінуси національної команди – недостатня фізична готовність, брак ігрової практики і травми єдиних серйозних українських футболістів з ігровою практикою Вороніна і Шевченка. Однак, і Воронін і Шевченко зіграли. Албанці виявилися не такими вже й страшними. А українцям щастило.

І вони перемогли.

Можна радіти.

Збірна Олега Блохіна встановила рекорд, здобувши три перемоги на виїзді. Тричі поспіль національна українська команда вже перемагала: при Конькові і при Сабо, але “серією із трьох закордонних звитяг” ніхто з тренерів збірної України похвалитися досі не міг, відзначив Олександр Гливінський з “Голу”. “Мы правильно построили тактику”, – заявив Олег Блохін. “Складова успіху – голи зі стандартів”, – відзначили журналісти. Українці зробили два удари у рамку воріт і забили два голи. Можливо тому, що на матчі були присутні два колишні президенти України, припустила ТСН, „1+1”. Тільки от Леонід Кучма, за словами журналіста Нового каналу, після матчу мав не надто радісний вигляд.

На противагу післяматчевим репортажам.

Україна поки не знає “гіркоти поразки”. Вона впевнено посідає перше місце у своїй групі. “Навіть вигравши матч, який збірна Греції має у запасі, вона все одно перебуватиме на значній відстані від українців” (Олександр Виштак, „ПроСпорт”). Україна – майже на 70% забезпечила собі вихід на Чемпіонат світу. Залишилося зіграти шість матчів, чотири з яких удома. Головний тренер визначився зі складом. У команди починає формуватися власний почерк. Українцям щастить. І ліміт везіння ще не вичерпано.

Ейфорія викликає позитивні оцінки дій футболістів. Роман Кадємін, який на „Інтері” вперше коментував матч збірної (до нього це робив Віктор Вацко), компліментарно і неконкретно характеризує футболіста, який має з’явитися на полі: “Рикун – чудовий футболіст, талант якого, за словами його клубного тренера Кучеревського, ще не розкрився на всі сто відсотків. Єдина його негативна риса – це те, що він не любить спілкуватися з журналістами. Але це з часом минеться”. Окремі невдалі дії не формуються в систему. Слова президента Федерації футболу Суркіса про те, що не всі грали добре, з великою кількістю браку, хоча і з віддачею (на межі можливостей?), проходять дотичною до загального кола розмов, в якому загалом відсутня критика на адресу футболістів (не кажучи вже про аналіз). Виділяють чорним хіба що Руслана Ротаня, який був на лівому фланзі півзахисту зорієнтований на руйнування, а тому в кадрі майже не з’являвся. Та й хіба слід розмірковувати про техніку, коли поле було в поганому стані, а багато хто з футболістів грав свій перший офіційний матч у 2005 році?

Може, просто радіти?

Напевно що так.

Футбольні повідомлення, всіяні на ниві патріотизму, ніби стакан горілки, гамують спрагу за справжньою національною спортивною інформацією. Продовження багатосерійного фільму “Вибори президента Федерації спортивної гімнастики” є яскравим доказом того, що її в спортивних новинах майже немає, або існує вона у вкрай немічному вигляді.

Сюжети з’являються після прес-конференцій. Минулого тижня з журналістами розмовляв колишній президент Федерації Коробчинський. Разом з ним об’єднаним фронтом проти Захарової виступили олімпійські чемпіони Підкопаєва і Гончаров, патріарх Шахлін і Ірина Дерюгіна. По НТН повідомили, що Коробчинського обурює брехня, яку поширює Захарова: нібито в українській гімнастиці занепад, а ми беремо трохи золота на олімпіаді. До того ж, за словами Коробчинського, адвокат Захарової підступно увів до складу виборчої конференції кількох осіб, які не мали права голосувати. Всього могло голосувати 96 чи 97 мандатів. А голосувало 100. Захарова перемогла з перевагою в один голос. Це несправедливо, і він буде продовжувати судитися. Він не проти віддати посаду. Але лише за рішенням суду. Він уже подав чергову апеляцію.

„СпортРепортер” Нового каналу зацитував Шахліна, який відзначив, що, можливо, буде зірвано підготовку до спортивних змагань, оскільки Захарова не тренер, не суддя, а просто хоче увійти через вікно, а не через двері. А також Гончарова і Підкопаєву, які впевнено заявили, що Захарова не хоче вступати у позитивний діалог. І підсумував: “поки (тобто до рішення суду) все буде як і раніше: печатка у Захарової, а право останнього підпису – у Коробчинського”.

З якої це радості?

Виявляється (про це повідомив „ПроСпорт”, „1+1” з матеріалів тієї таки прес-конференції), після виборів було підписано мирову домовленість у Держкомспорті, за якою на період розгляду справи рішення мали б прийматися колегіально. Однак, здається, Захарова цю домовленість не виконує: саме так можна розцінити теми її прес-конференцій, які висвітлювали спортивні новини у січні. Про непричетність до організації виборів. Про визнання її підпису правомочним у Міжнародній федерації спортивної гімнастики. Про колізію навколо прізвища у паспорті: Захарова чи Хлус – за чоловіком.

Мирову угоду Держкомспорту було підписано Хлус.

Президентом Федерації обрали Захарову.

Історія поступово набуває повноти і об’ємності, заповнюючись новими фактами, немов пазл. Однак – лише за бажанням її учасників. Спортивні журналісти виступають як бездумна зброя у нікому не зрозумілій бійці за владу. Усі факти, здається, відомі. Є якісь документи, чимось заргументовані рішення судів, матеріали до звітно-виборчої конференції, протоколи. Однак поєднати їх у зрозумілу всім розповідь нема бажання.

Легше дочекатися чергової прес-конференції.