Коли два роки тому авторка цих рядків писала про несміливі спроби замінити в українському телеефірі російські серіали та докудрами про «ментів» українським продуктом, то, чесно кажучи, не надто сподівалася на помітний прогрес. А дарма. Лідером «імпортозаміщення» в жанрах кримінальних серіалів став канал «Україна». Із середини березня тут у денному слоті влаштували такий собі кримінальний марафон — із 13:30 до 16:10 демонструють по дві серії третього сезону детективного серіалу «Агенти справедливості», а потім, до 18-ї, — докудраму «Історія одного злочину».

«Агенти справедливості» для українського телевізійного простору продукт унікальний. Хоч це й звучить парадоксально для будь-якої цивілізованої країни, де глядачі сприймають як належне телесеріали рідною мовою, але для України саме жанр кримінального серіалу державною мовою — подія надзвичайна. Тим паче, що в обох попередніх сезонах персонажі «Агентів справедливості» розмовляли виключно російською, незалежно від їхнього соціального статусу чи місця проживання.

У третьому сезоні детективного скриптед-реаліті для каналу «Україна» заговорили українською всі — від головних героїв-розслідувачів Наталі Дзюбенко та Вадима Зоріна до останнього клошара під троєщинським мостом. Помітно, що Ларисі Пономаренко, виконавиці ролі колишнього слідчого прокуратури, а нині приватного детектива, вимова поки що дається складно, але вона поліпшується з кожною новою серією. Олексій Зорін, який виріс у Черкасах, проблем із прононсом не має жодних — його українська гнучка й органічна.

Вибір на користь української мови для детективного серіалу на каналі «Україна» продюсери зробили після успіху першої україномовної багатосерійної стрічки «Черговий лікар». Її показ, як стверджує продюсерка цього детективного скриптед-реаліті Олена Канішевська, всупереч скептикам, не лише не знизив показників слоту, але й дав приріст аудиторії в західних регіонах. При цьому аудиторія південних та східних областей залишилася стабільною.

Порівняно з першими сезонами «Агенти справедливості» дуже додали в динамізмі та карколомності сюжетів. Хоча в цьому жанрі важко вигадати щось оригінальне, адже мотивів скоєння злочинів не так уже й багато; та автори сценарію не розмінюються на голу «битовуху» на кшталт п'яної різанини чи вбивства на ґрунті ревнощів. Зазвичай справи, які розслідують «Агенти справедливості», заплутані й складні, вимагають побудови й перевірки не однієї версії. Тут тобі й популярна в західних першоджерелах історія про те, як убивства скоювала темна сторона людини з роздвоєнням особистості, що покликала детективів на допомогу. До всього жертва, вона ж убивця, була слідчою прокуратури.

Сценаристи розробили для третього сезону й дуже оригінальний для вітчизняного детективу сюжет — про те, як група садистів-картярів у підпільному казино пропонувала банківським боржникам відіграти свій борг у «російську рулетку». В цій серії «Агентів справедливості» бачимо надзвичайно рідкісний для нашого (та й не нашого теж) пригодницького кіно саспенс — коли детективи буквально в останній момент рятують друга-експерта від смерті. Останній, як зізнається, просто хотів перевірити математичну теорію ймовірностей.

І попри те, що в нашій державі донедавна (буквально до вчорашнього дня) не було закону про приватну детективну діяльність, а отже герої серіалу діяли, можна сказати, поза правовим полем, творцям третього сезону «Агентів справедливості» можна лише подякувати. За те, що спочатку наважилися на створення продукту, який складає гідну конкуренцію всім сезонам серіалів «Глухарь» чи «След», якими той-таки канал «Україна» годував прихильників жанру до заборони російського контенту, що пропагує силові структури РФ. А потім, через шлях у три сезони, довели продукт до пристойної якості.

«Історія одного злочину» на цьому ж каналі — це такий собі документальний ретродетектив, що його давно й успішно експлуатують у всьому світі. Українці в цьому сенсі довго пасли задніх, досі обмежуючись показом російського «Следствие вели... с Леонидом Каневским» (цей продукт російського телеканалу НТВ ретранслює «Інтер») та його ідеологічно-хронологічним, хоча й нібито українським клоном «Вещдок» на цьому ж каналі. Можна згадати ще один «клон» названих проектів — «Состав преступления с Вячеславом Разбегаевым» (НТН, «Інтер»). Головна риса цих проектів — активна ностальгія за професійними «слідаками» часів великого й непорушного СРСР. Де, вочевидь, трава була зеленішою, дерева вищими, а злочинності не було завдяки тому, що про неї в офіційних (інших тоді просто не було) ЗМІ не повідомляли.

Проектів, у яких би розповідали про успішно розкриті злочини часів української незалежності, досі було вкрай мало. Якщо бути геть чесними, то на думку спадають лише два — «Україна кримінальна» Костянтина Стогнія та «Следствие ведет прокуратура», які йшли на каналі ICTV. Обидва проекти — спроба розповісти про роботу українських правоохоронців від 1991 року. І в програмі Костянтина Стогнія, за основу якої було взято його ж таки однойменну книжку, розповідалося про буремні 90-ті, час, коли країна мало не щодня здригалася від звісток про черговий резонансний злочин. «Следствие ведет прокуратура» запам'яталася спробою поєднати олію з водою, тобто в український проект запросили на роль ведучого російського актора Олега Чернова, розраховуючи, вочевидь, на його впізнаваність завдяки російському серіалу «Морські дияволи», який перед тим активно транслювався каналом ICTV. Та крім місця дії та прізвищ правоохоронців, більше нічого українського в цьому проекті не було. Тож і враження питомого продукту це «Следствие...» не справило.

Чого не скажеш про «Історію одного злочину». Від україномовної ведучої докудрами Олександри Соколовської, яка знайомить глядача з реаліями часу, коли скоювалися резонансні злочини, та прокладає містки між епізодами, до знайомих локацій і персонажів — у цьому проекті є все, що дозволяє визначити його як суто український. Чим, до речі, користується й голос каналу, щодня анонсуючи черговий блок із двох серій. Він (голос) обігрує водночас і назву роману англійського письменника Сіріла Хейра, і кримінальний британський серіал Midsomer Murders («Убивства в Мідсомері»), що його українське телебачення вже бозна-скільки років демонструє під назвою «Суто англійські вбивства».

«Історія одного злочину» вирізняється передусім масштабністю й скрупульозним, до найменших дрібниць, відтворенням успішно завершеного й, головне, доведеного до суду слідства. Для екранізації з архівів узято найбільш резонансні розкриті справи. Кожна з яких може слугувати ще й чудовим навчальним посібником для молодшого покоління слідчих, експертів та прокурорів, котрі з природних причин не можуть пам'ятати, як їхні вже легендарні старші колеги примудрялися розплутувати неймовірні кримінальні клубки.

Справи, вочевидь, обирали й найбільш придатні для екранізації. З нестандартними мотивами злочинців, несподіваними поворотами фабули, агентурною інформацією, яка не завжди виявлялася правдивою, засадами та переслідуваннями. Консультанти й учасники проекту, які допомагають Олександрі Соколовській коментувати розкриття того чи іншого резонансного злочину, створюють ефект присутності. Валерій Кур («полковник, начальник Управління боротьби з організованою злочинністю у відставці. Керівник Управління кримінальної розвідки в складі МВС України. Позаштатний консультант МВС України та Верховної Ради України з юридичних питань. Отримав прізвисько Київський Комісар Катані» — це його характеристика на сайті «Історії одного злочину»), котрий якось брав участь у подібному проекті, й це був уже згаданий «Состав преступления», тут буквально купається в своїй ролі. Він почувається справжнім гуру кримінального розшуку. Але без жодних ознак зоряної хвороби чи натяків на нездалість молодих колег, які, мовляв, нічого не вміють і в підметки справжнім вовкам розшуку не годяться. Навпаки, він, згадуючи подробиці справ, які розслідував, зосереджується на нібито незначних, але, як урешті виявляється, визначальних для розкриття справи деталях. Тим самим показуючи гіпотетичним молодим колегам, які би хотіли перебрати його досвід, що в розслідуванні не може бути несуттєвих подробиць і кожна несподіванка, яка вибивається з поведінки підозрюваних, може привести до успіху слідчих.

Володимир Поліщук в «Історії одного злочину» стежить за реакцією преси на той чи інший злочин, Руслан Сушко, колишній слідчий із особливо важливих справ ГУ МВС, доповнює реконструкцію злочину та розслідування своїми спогадами, а кримінальні психологи описують профілі злочинців. Усі вони — на своїх місцях. У кадрі — нічого й нікого зайвого. Обійшлося навіть без нудних і пафосних мораліте у виконанні ведучої та її колег. Усе, що вважає за потрібне повідомити глядачеві Олександра Соколовська в своїй «прощалці», — злочину без покарання не буває. Бо навіть найзаплутаніші злочини можна розкрити. Хай і не цілеспрямовано. В «Історії одного злочину» є кілька прикладів того, як українські слідчі, взявшись за одну справу, виходили на іншу, кількарічної давнини, й успішно розкривали обидві. Приміром, на серійних убивць київських «торговців-човникарів» слідчі вийшли тільки тому, що одна злочинна парочка вирішила замаскувати під цю серію вбивство чоловіка, який збирався розлучитися з дружиною, вагітною від коханця. Зрештою, посадили обидві пари — й тих, хто цинічно вбивав київських торговців, закопуючи їхні тіла в лісі, й тих, хто вирішив замаскувати свій злочин під серію. Але дружина вбитого разом із поплічником-коханцем не закопала тіло чоловіка, а покинула його під Південним мостом. Що й стало початком кінця обох кримінальних дуетів...

Ще одна показова в цьому плані історія — «Дуель». Вона просто-таки проситься на великий екран, бо тут є всі ознаки якісної кримінальної драми. Тут тобі й реальне замовне вбивство під час бутафорської дуелі з холостими патронами, й контрабанда діамантів у зубних пломбах до Лондона, й імітація пограбування ювелірної крамниці кілька років тому, й отруєння поплічників. А ще — зберігання необроблених діамантів не у воді, де їх не видно, як учили класики детективного жанру, а в... баночці з олією. Ця справа з 90-х, яку київські слідчі все-таки розплутали, розкривши ще й пограбування ювелірної крамниці, що виявилося імітацією задля збагачення її директора, який і влаштував увесь цей екшен із дуелями та отруєннями, не бажаючи ділитися баришами ні з ким, — теж чудова ілюстрація головного слогану «Історії одного злочину».

Того самого, де злочину без покарання не буває. Це дуже правильна настанова, й не лише для 90-х чи 2000-х. Вона передусім потрібна в наші часи тотальної зневіри у владних інститутах. Бо якщо вже в так звані шалені 90-ті, коли в умовах, здавалося, цілковитої криміналізації суспільства українські правоохоронці все-таки розкривали геть безнадійні справи, то що заважає їм робити це тепер? Як на мене, нічого. Окрім війни, звісно. Чим дехто користується геть безсоромно. Зрозуміло, що є поняття таємниці слідства, але, з іншого боку, нинішньому українському глядачеві дуже бракує позитивних новин на підтвердження тези про те, що злочину без покарання не існує. Тож він змушений задовольнятися «Історією одного злочину», де всіх винних давно покарано.

Фото: скріншот з трейлера «Агентів справедливості»