Здається, слова булгаковського Воланда точно характеризують процес кадрового оновлення влади, яке минулого тижня залишалося топ-темою українського політичного життя. Воно й зрозуміло. Мало у якому занятті політики виявляють більший ентузіазм, ніж у кадрових перестановках. Тим більше – у післяреволюційний час, коли реальна потреба в кадровому оновленні значно перевищує навіть неабиякі апетити недооціненого або непоміченого старою владою потенційного чиновництва. Серед тих, хто в різних іпостасях і на різних рівнях уже при владі побував, бажаючих при ній залишитися також не поменшало.

Більш-менш успішно подолавши першу “хвилю” головних кадрових призначень і навіть зовні безболісно розв’язавши “колізію повноважень” між найближчими соратниками – прем’єром Юлією Тимошенко і головою Ради нацбезпеки Петром Порошенком, Президент наразився на очікувані, але від того не менш неприємні труднощі з призначенням керівників “другого ешелону”. Анекдотичний епізод з дуже вже нетривалим губернаторством на Хмельниччині креатури парламентського спікера – Віталія Олуйка – висвітив цілий комплекс проблем, з якими зіткнулася нова влада.

По-перше, проблема кадрового “голоду”: незважаючи на масову підтримку громадян, більшість активістів “помаранчевої революції” на місцях не мають відповідного управлінського досвіду, і цей цілком природний факт, очевидно, залишається аргументом для звернення до послуг фахівців з числа “колишніх“.

По-друге, серйозні проблеми створює “квотний” принцип, покладений в основу формування влади. Далеко не всі політичні партнери Ющенка керуються у своїх персональних рекомендаціях принциповими міркуваннями оновлення влади. Куди більше орієнтуються чи то на особисту вдячність і відданість, чи на вузькопартійні інтереси, або просто вибирають свою квоту за рахунок випадкових людей (до речі, днями свою негативну оцінку “квотування” висловив один з головних “речників” нової влади, віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Томенко).

Нарешті, призначення на посади глав регіонів випадкових або проміжних кандидатур, продиктоване тактичними міркуваннями (як-от на Донеччині), не дає змоги новим губернаторам розмовляти із скомпрометованими місцевими елітами з позиції сили і свідомо проводити лінію нової влади, а навпаки, підштовхує до сумнівних компромісів.

Експертний аналіз – в тому числі в мас-медіа – кадрових призначень в областях поки що, на жаль, мало чим відрізняється від аналізу дій влади якої-небудь дворічної давності. Мало кого цікавить політична орієнтація чиновників, об’єктивна оцінка їхньої минулої діяльності, програма дій. Більше йдеться про те, хто за ким стоїть, хто від кого залежить і з ким “зав’язаний” по бізнесу. Скажемо прямо – все це не дуже схоже на “радикальне оновлення влади” і „оновлення ЗМІ” – що було одними з головних лозунгів помаранчевої революції.

Як наслідок, у регіонах зростає невдоволення кадровими призначеннями – в першу чергу, серед активістів виборчої кампанії, тих, хто безпосередньо долучився до підтримки Віктора Ющенка задовго до перемоги. Конфлікти між цими людьми та терміново “перефарбованими” чиновниками старого режиму – так би мовити, “синдром Олуйка” – досить швидко поширюється і вже переходить з обласного рівня на районний. Тенденція плавного “вростання” у нову владу не останніх і далеко не найбезневинніших персонажів збанкрутілого кучмівського режиму стає все більш очевидною – і викликає не лише осуд, але й опір.

Минулої п’ятниці майже дві сотні активістів районних виборчих штабів Віктора Ющенка на Одещині влаштували пікет біля Кабміну, протестуючи проти дій новопризначеного за квотою соціалістів губернатора області Василя Цушка. Причиною обурення, як заявляли пікетники, стало “показне братання нового керівника області з екс-губернатором Сергієм Гриневецьким і його публічна заява про те, що свої дії він погоджуватиме з колишніми керівниками виконавчої влади області”. Реакція прихильників Ющенка була прогнозованою, оскільки активність відставленої одеської влади у боротьбі проти нинішнього Президента загальновідома.

Проблеми виникли і в інших областях. Мешканці невеликого райцентру Гадяч на Полтавщині зібрали понад тисячу підписів проти призначення керівником району представника ще компартійної номенклатури, який, на думку “протестантів”, відверто імітує підтримку нового курсу влади. Схожі процеси неприйняття новопризначеного керівника області відбуваються на Дніпропетровщині.

Свої сподівання на справедливість люди, безумовно, пов’язують з Президентом. Тим часом самому Віктору Ющенку, здається, потроху набридає необхідність приділяти стільки часу і сил вирішенню кадрових питань. Днями він заявив, що планує завершити процес формування влади вже наступного тижня. Що ж, перед Президентом та його командою справді стоїть величезна кількість інших стратегічних завдань. Зовсім не виключено, що Ющенко покладе край кадровим “пасьянсам” вольовим рішенням, щоб надалі визначатися вже за реальними підсумками діяльності того чи іншого керівника. Втім, відкладення робочого візиту Президента до Одеси, де він збирався представити вже згаданого губернатора Василя Цушка, може бути сигналом про те, що протести почуті і, принаймні, деякі висновки будуть зроблені невідкладно.

До речі, для перегляду кадрових рішень, здається, з’явилися і юридичні підстави. Досвідчений юрист і нардеп Віктор Мусіяка днями заявив, що безпрецедентний за відкритістю одномоментний акт призначення уряду та губернаторів створив юридичну колізію. Адже, на думку Мусіяки, для дотримання конституційної чистоти спершу мав бути затверджений уряд, а вже потім Кабмін мав призначити голів обласних адміністрацій.

Втім, не думаю, що для проведення доцільних персональних перестановок і виправлення допущених помилок Ющенко потребуватиме особливої юридичної чи якоїсь іншої аргументації. Громадська довіра до Президента має надто великий запас міцності, щоб зважати, скажімо, на звинувачення в непослідовності або навіть недотриманні “квотних” домовленостей. А от з точки зору успішності свого політичного курсу, не кажучи про електоральні перспективи тепер уже пропрезидентських політичних сил, а, отже, і власні президентські перспективи, Ющенку необхідно підійти до кадрової політики на місцях максимально вимогливо. Не зупиняючись перед ризиком призначення абсолютно нових людей. Які, може, й позбавлені управлінського досвіду (треба сказати, у багатьох випадках доволі сумнівного), але ще сповнені ентузіазму, бажання позитивних змін і волі до їх здійснення.