Церковна архаїка, що домінує в українських православних церквах, не одного потенційного християнина відвернула від храму. Приміром, моя свавільна натура не зносить символу покірності — хустки чи спідниці, без яких жінок до храмів, що належать до Московського патріархату, не пускають. Модернізувати церкву, осучаснити її, зробити привабливою для сучасного молодого покоління — подібне завдання перед православною церквою (на відміну від католицької, яка хоча й із величезним скрипом, але все-таки демонструє бажання до оновлення) не те що не стоїть. Воно, навіть якби було сформульовано, вочевидь, одразу ж потрапило би до категорії єресі. Бо церква — це в нас що передусім? Правильно, традиції. Точніше, їхнє бездумне й безумовне виконання. Сказано — жінок до храму під час місячних не пускати, отже не пускати.

Про нестерпну архаїку українських православних церков, які в своєму намаганні нав'язати стародавні канони йдуть у фарватері РПЦ на чолі з патріархом Кирилом, можна написати не одну статтю. Проте цей текст — радше про таку собі спробу революції в Церкві, здійснену на окремо взятому каналі «1+1» силами креативного продюсера Акіма Галімова та ведучого Георгія Коваленка. Режисер-постановник Вікторія Михайлова, оператор-постановник Маркіян Канюк. Коваленко раніше посідав різноманітні посади в УПЦ МП. А ще він примудрився стати медійним обличчям Церкви, свого часу ведучи прямі трансляції церковних урочистостей у прямому ефірі. 25 березня отець Георгій Коваленко дебютував у циклі «Таємний код віри» на каналі «1+1».

На сьогодні канал показав три випуски циклу — про язичництво та християнство; як ставиться Церква до інтимних стосунків між статями; про сприйняття жінки в релігіях. Сам перелік цих тем для так званого канонічного православ'я звучить як нечуване порушення цього самого канону. Бо де ви досі бачили, щоби святі отці в публічній площині, та ще й на одному з найбільш рейтингових загальнонаціональних телеканалів обговорювали щось подібне? Секс і церква? Жінка-священик? Геї в храмі?

Революційний підхід до церковних традицій декларується ще в зачині, однаковому для всіх серій. Отець Георгій на камеру каже, що прийшов до церкви 25 років тому, коли вона була ще під забороною (це, між іншим, геть не відповідає дійсності, адже в червні 1988 року, тобто майже 29 років тому, в Києві широко відзначали тисячоліття Хрещення Русі, тож православна церква не те що була дозволена, але й буквально процвітала), але, зрозумівши, що Бог не говорить вустами владик, пішов із Церкви, щоби дізнатися, що стоїть за церковними звичаями та обрядами. Цей синхрон супроводжує дуже ефектний і промовистий кадр — коли священик знімає з себе хрест і, перевдягнувшись у цивільне вбрання, покидає храм, зібравшись у далеку путь. Мабуть, пізнання істини.

Про те, що цей проект — спроба навернути до церкви молодь із її нестримною любов'ю до ґаджетів, свідчить іще один момент серіалу: отець Георгій Коваленко, їдучи в потягах, шукає інформацію або в ноутбуку, або в планшеті. Завдяки чому геть не асоціюється зі «старорежимними» панотцями, які не розлучаються з требниками чи псалтирями. Я вже не кажу про карикатурні фігури деяких священиків із їхніми пузами, обтягнутими рясами. Останні викликають у нормальних мирян просто-таки фізичну відразу, що автоматично переноситься на всю Церкву.

Далебі, це чудова ідея — в популярній формі розповісти затурканому курсом гривні та іншими негараздами глядачеві, як і чому виникло на Русі християнство і як саме нова релігія завойовувала прихильників за допомогою абсорбування стародавніх язичницьких звичаїв.

Реалізація задуму вражає не менше. Передусім масштабністю. Для того, мабуть, і віддали проект не комусь, а креативному продюсеру Акіму Галімову, автору великого проекту на тому ж таки каналі про історію України («Україна. Повернення своєї історії»), знятому до 25-ї річниці Незалежності.

Чергова робота Акіма Галімова — достоту інтелектуальна пригода, яку переживаєш разом із отцем Георгієм Коваленком. Ведучого, до слова, всі його співрозмовники називають отцем, незважаючи на цивільний одяг, у якому Георгій Коваленко мандрує Україною. Отож, говорити про те, що колишній голова одного з Синодальних відділів УПЦ МП зрікся сану, знявши рясу, було би неправдою.

«Таємний код віри» навіть у назві містить аж два посилання для втаємничених і зацікавлених, читай допитливих — на роман «Код да Вінчі» Дена Брауна та (і це вже стосується суто українського телеглядача-шанувальника як науково-популярної кінодокументалістики, так і її посестри — містично-конспірологічної продукції) проект «ДНК. Портрет нації», знятого кілька років тому телеканалом «Україна». З останнім проект «1+1» споріднює інформація про «мітохондріальну Єву», яка, згідно з дослідженнями генетиків, старша за генетичного Адама на 84 тисячі років. Подібно до героя романів Дена Брауна, отець Георгій намагається докопатися до джерел релігійних традицій, не гребуючи при цьому звертатися до найрізноманітніших фахівців. Серед яких — юдейські та православні священики, історики, археологи, музейні працівники, протестантські пастори (в числі яких — жінка), кришнаїтські проповідники, бібліотекарі, дизайнери одягу, фольклористи та ще багато хто з тих, хто може відповісти на пекучі для кожного вірянина чи й мирянина запитання. На які в звичайних священиків відповіді здебільшого немає.

Ті, хто в темі, давно й чудово знають, що «двовір'я», тобто тривалий симбіоз язичництва та християнства, який тривав кілька століть після офіційного Хрещення Русі Володимиром у 988 році від Різдва Христового, давно досліджено й описано в сотнях томів наукових і не дуже праць. Але ці праці — для тих, хто любить читати, не шкодуючи часу на те, щоби дізнатися, що стоїть за біблійними оповідками. Проект «Плюсів» передусім для тих, хто звик сприймати інформацію в популярній формі з телеекрана. І тут можна говорити про успіх «Таємного коду віри», який, не заглиблюючись у теологічні дискусії, простими словами й, головне, вустами людини, якій довіряють, розповідає, чому православні українки мусять заходити до церкви з покритою головою, а полігамія в мусульманстві — не примха розбещених тамтешніх чоловіків, а історична необхідність. Особливої пікантності останній тезі надає те, що її виголошує українська мусульманка, вбрана водночас у вишиванку й... хіджаб. Пані Тетяна, яка на камеру «Плюсів» виголошує ці досить крамольні для українського «православного атеїста» (визначення Віталія Портникова) постулати, зізнається — прийняла іслам не тому, що вийшла заміж за мусульманина, а тому, що відчула — це її віра.

Хіджаб, який носять жінки-мусульманки, виявляється дуже спорідненим із українською традицією покривання заміжньої жінки хусткою. Отець Георгій, щоби розібратися, чому ж усе-таки православним жінкам заборонено входити до храму з непокритою головою, знаходить відповідну молитву в Требнику Петра Могили. Це молитва для жінки, яка, вийшовши заміж, не мала права вийти на люди без головного убору.

Це, безумовно, дуже цікаво — дізнатися, що православна церква, попри всю свою двотисячолітню історію, настільки нездатна до реформації (навіть із малої літери), що своїми традиціями шалено нагадує іслам. Який молодший від християнства, на хвилиночку, майже на тисячу років.

Попри всю красу української намітки, яка, за словами дизайнерки — співрозмовниці отця Георгія, формувала молодий овал обличчя жінки без жодних пластичних операцій, слово «саван» для цього супертонкого лляного полотна завдовжки чотири метри (саме воно вживається в Требнику Петра Могили щодо молитви про введення до храму заміжньої), яким українські жінки закутували голови аж до початку XIX століття, надзвичайно промовисте. Нехай воно означає просто світлу тканину, але негативних конотацій тут не уникнути. У саван загортали небіжчика. Саван — це смерть.

В останньому, третьому числом випуску циклу, присвяченому ролі жінки в релігії, є й про Реформацію з великої літери. Отець Георгій Коваленко їде до Ракошинської реформатської церкви на Закарпатті, зустрічаючись зі священиком Іриною Гал. Остання, в одязі протестантського священика, розповідає, що в їхньому храмі немає різниці між проповідями чоловіків чи жінок. І, коли треба, вона їх провадить разом із чоловіком, теж пастором Реформатської (а не Реформаторської, як було протитровано в першому епізоді цього сюжету) церкви.

Висновок отця Георгія після його трьох подорожей в ефірі «1+1» («Таємний код віри» починаючи з 25 березня виходить щосуботи о 10-й) — ми всі рівні, хоч і різні. Ну, їй-богу, це гасло «Євробачення-2017»! Бо такими нас створив Господь. А отже кожен, навіть гомосексуали (не можу не віддати належне — священик УПЦ МП правильно називає представників сексуальних меншин, на відміну від більшості посполитих, які звуть їх або просто «п...сами», або ж гомосексуалістами) мають право прийти до церкви. Бо Господь Ісус Христос любить і захищає всіх, хто в нього вірує.

Принаймні, це випливає з того, що отець Георгій дослідив упродовж трьох випусків «Таємного коду віри» на каналі «1+1». Де, між нами, немає жодного відкриття в теології. А є лише викладення загальновідомих версій щодо того, чому Різдво Христове Церква вирішила відзначати саме в день зимового сонцестояння, тоді, коли день починав збільшуватися. Або ж — що киян князь Володимир хрестив не в Дніпрі, а в річці Почайні.

Безумовно, те, що зняв Акім Галімов для каналу «1+1», цікаво й місцями (переважно для геть уже неписьменних) евристично. Не знаю, чи додасться в УПЦ МП парафіян після перегляду «Таємного коду віри». Але одне можна сказати точно — в цій церкві можуть обговорювати актуальні теми тоді, коли її медійні обличчя скидають ряси. До речі, ведучий проекту панотець Георгій Коваленко, генеральний директор «1+1 Медіа» Олександр Ткаченко разом із Андрієм Мацолою, тим, котрий «Перша приватна броварня», та президентом баскетбольного клубу «Будівельник» Богданом Гуляновим 8 червня 2016 року заснували та очолили громадську організацію «Відкритий Православний університет святої Софії-Премудрості». Можливо, саме цей факт сприяв появі «Таємного коду віри» на каналі «1+1».

Щоправда, про цю організацію в титрах нового проекту каналу «1+1» немає жодного слова. Скромність, як відомо, прикрашає, але чи в цьому випадку?

Фото: скріншот з YouTube-каналу «1+1»