Передусім, обирати голову НСТУ, голосувати або не голосувати за кандидатів глядачі не будуть. І самі кандидати це чудово розуміли. Так, завданням дебатів було розкрити перед суспільством потенційних керівників суспільного телебачення й радіомовлення. Але чи розкрилися вони? Й чи реальним було саме завдання?

У студії лунали або тези, оцінити які й розібратися в яких нефахівець не зможе, або самопіар і популізм (різною мірою, але до них вдавалися всі учасники), або порожні чи надто загальні слова, речення й цілі абзаци, або ж загальновідомі аксіоми та універсальні істини — різною мірою, але до них теж вдавалися геть усі. І в даному разі інакше й бути не могло — бо як могли кандидати сподобатися нефаховій аудиторії в інший спосіб? Тож у такому форматі, який був, навряд чи можна було позбутися нальоту суто формального заходу.

Протягом ефіру сталося чудодійне перетворення — навіть перевтілення. Якщо на початку ефіру одного з кандидатів титрували як Марек Сієрант, то десь ближче до середини почали титрувати як Марек Сєрант — що, взагалі-то, є відповіднішим і до польського фонетичного оригіналу, й до українських традицій передання польських антропонімів.

Глядачам чимало разів показували крупним планом вигляд іззаду Зураба Аласанії — з великим татуюванням на потилиці.

Коли переповідали біографії кандидатів (на екрані набирався текст, подеколи він був дещо ширшим, ніж текст, озвучуваний уголос), то в біографії відсутнього у студії Олега Наливайка йшлося про «Ленінський комуністичний союз молоді України». Не «ЛКСМУ», не «комсомол», а саме повністю. Тема комсомольсько-функціонерського минулого Наливайка (вже після проголошення незалежності України) побіжно спливла й наприкінці ефіру.

Ну, й нема куди подітися від факту: учасники нерідко поправляли фактологічні неточності та помилки й інших учасників, і ведучих. Найчастіше це робив Сєрант, інші учасники частіше, ніж він, воліли «жити дружньо» й очевидних неточностей не помічали. Від одного з кандидатів пролунала назва: «Народно-Демократична Республіка Німеччина», насправді комуністична Східна Німеччина звалася Німецькою Демократичною Республікою. Дрібниця? Боюся, що не в даному разі й не в даному контексті — керівник суспільного мовника мав би такі речі знати не приблизно (або, як варіант, не казати того, в чому не впевнений, бо це теж аспект журналістської майстерності).

Першим пунктом було представлення кандидатів і стисле виголошення ними своїх концепцій. Повертаючись до фізичних аналогій, можна констатувати: перед учасниками було поставлено завдання прочитати курс теоретичної фізики протягом кількох лічених хвилин. Завдання це було нездійсненним за визначенням. Й оскільки дехто з кандидатів протягом ефіру називав шалену кількість сторінок, на яких викладено їхні подані на розгляд Наглядової ради концепції, й оскільки варто сподіватися, що на тих сторінках — не белетристика для дозвільного читання, ця частина ефіру звелася до змагання кандидатів у вмінні подати себе. Подати й пропіарити. Що є, безумовно, корисною якістю — але не найважливішою як для голови НСТУ.

Другим пунктом стало»тестове завдання»: було показано запис відомого казусу, коли на Януковича звалився вінок, і пролунала «легенда» - мовляв, влада хоче все контролювати, й переконує: у країні війна (тобто прив’язка саме до нинішньої влади – чи не так?), цей випадок не має інформаційної цінності, а іміджу країни може нашкодити — не ставте, мовляв, в ефір. Запитання було таким: чи будуть кандидати показувати подібний випадок?

Як на мою приватну думку, цей фрагмент не витримував критики. Передусім, через те, що відповіді були абсолютно прогнозованими від самого початку: спробуймо но уявити, що хтось із кандидатів заявив би, що пішов би на догоду владі. Навіть не смішно.

Тож під час відповідей усі заявили, що неодмінно показали б такий випадок. Один із кандидатів (принципово не називатиму імен – тут і далі) заявив, що від влади «щось таке йде, що вона хоче все поставити під свій контроль». Люди добрі, коли кандидат на посаду керівника (!) суспільного мовника (!!!) розповідає в ефірі про те, що «щось таке йде», про якісь флюїди та міазми — це, даруйте, аут. Повний і довершений. Хоча б із того погляду, що для висококласного журналіста одним-двома реченнями сформулювати, що саме йде — це аж ніяк не непідйомне завдання. «Я знаю, а вам не скажу» - це, даруйте, не зовсім те, чого б від суспільного мовника хотілося.

Ну, а найпоказовішою була репліка одного з кандидатів, який обурювався, що ніде й ніколи не бачив кадрів епізоду з вінком, знятих із іншого ракурсу, й пообіцяв, що за його керівництва на подібні заходи від суспільного телебачення приїжджатимуть три команди й зніматимуть з трьох камер. Навіть ведуча не стрималася: «Це ж усього лише протокол!».

Наступний пункт дебатів: «Як зробити суспільне телебачення популярним». Тут рецептів було накидано цілу купу, аж до найекзотичніших. Один із учасників пропонував спорт, інший - «попсові шоу» (від презирливого слова «попса» з вуст потенційного керівника НСТУ повіяло холодом, а перед очима забовванів нескінченний гопак). І що більше було тих рецептів, то менше ставало зрозумілим, чим суспільне мовлення має засадничо (а не лише організаційно) відрізнятися від комерційного. І ще менше зрозумілим, чи прагнуть (деякі) кандидати створити щось принципово нове, а чи так і плисти за постсовковою течією.

Але справжня (як на мою приватну думку) біда була в тому, що ніхто з присутніх так і не сказав прямо й чітко: чарівних паличок у світі не існує, й не існує одного (двох, трьох, чотирьох) чудодійних засобів, які б раз — і зробили суспільні канали популярними. Що для цього потрібен системний підхід.

Ще був тривожний момент — коли один із кандидатів почав апелювати до українського телебачення, яке існує з 1939 року (згадаймо, що то були за роки). Отут трапилося геть неможливе: присутнім знадобилося чимало часу та зусиль, щоб дійти згоди, що те телебачення не може правити за взірець для суспільного. 

Пролунала від одного з кандидатів і винятково позитивна річ: суспільне мовлення має вловлювати й обговорювати важливі тенденції ще до того, як вони вибухнуть.

Наступний пункт було присвячено положенню закону, згідно з яким суспільне мовлення має поширювати традиційні українські цінності, зокрема й сімейні: чи немає тут суперечностей із засадничими завданнями суспільного мовлення та з відсутністю дискримінації? Конкретне запитання, чи не єдина справжня, доступна аудиторії й важлива для неї тема для обговорення — у ній і репліки були конкретні. Пролунали, зокрема, згадки про тодішніх депутатів Томенка та Гордєєва, які своїми поправками «вбили половину закону». Всі без винятку учасники були на боці широкого висвітлення всіх тем, зауважували, що «традиційні цінності» є надто загальним поняттям. Щоправда, один із учасників запропонував дуже простий вихід із ситуації – просто не звертати уваги на закон. Що було до певної міри оригінальним і нестандартним підходом.

Ще один пункт: за яке суспільне телебачення люди будуть готові вийти на вулицю, щоб його захищати. Тут так і хотілося відповісти словами відомої Людоїдки Еллочки: «За товсте й красиве». Бо от що — чесно, ну от що — можна сказати з цього приводу, окрім маси наскільки патетичних, настільки ж і загальних слів? «Якщо ми зробимо телебачення для людей, які ходять до магазинів та лікуються в лікарнях...» (це цитата) — й таке ж подібне про «космические корабли бороздят просторы Большого театра». Й іншого бути не могло. Хіба що від одного з учасників пролунало: мовляв, люди зараз ані за що не вийдуть, вони зневірені. Старий, ще часів Януковича, стереотип — без жодного врахування того факту, що вийдуть, але привід вийти й захищати має бути достатньо потужним, що й довів Майдан.

Нарешті, запитання учасників до опонентів. Виглядало це так: один учасник ставить запитання комусь одному. Хтось поставив запитання двічі до різних опонентів, хтось не поставив жодного, в когось так ніхто нічого й не спитав. Такі собі довільні розмови на довільні теми, без регламенту й без особливого змісту.  Отут нарешті спалахнуло щось подібне до дискусії — між Зурабом Аласанією та Романом Вибрановським. Але  здалося, що подеколи ця дискусія радше нагадувала взаємні підказки, такий собі акт взаємної допомоги...

Отже, чому, все ж таки, залишилося враження чогось суто формального? Чому навіть ведуча назвала дебати «приятельськими посиденьками»? Мабуть, річ у тім, що у фразі «дебати між кандидатами» в даному разі оце «між» було очевидною натяжкою. Не було насправді ніякого «між». Це були, радше, не дебати, а класичні пострадянські «прения»; не діалог, а добірка монологів, виголошених у спільний час у спільному місці. Кожен казав те, що вважав за потрібне, за виграшніше для себе, кожен вів мову про своє, й зіставляти позиції учасників, намагатися збагнути, хто ж із-поміж них краще пасує до посади голови суспільного мовлення — це було те саме, що порівнювати зелене з гарячим. Виголошувані позиції дуже часто просто не перетиналися, не мали точок дотику.

І зовсім недоречно пригадалися дебати між Доналдом Трампом та Хілларі Клінтон. Де вступні до кожного пункту обговорення монологи учасників були зовсім коротенькими, але слідом за кожним монологом ішло заперечення опонента, потім заперечення на заперечення — й так допоки сторони або доходили спільної думки, або демонстрували, що не можуть дійти спільної думки за жодних умов, бо мають полярні погляди. Це не була статика домашніх заготовок, це була динаміка живої дискусії. І погляди кандидатів на проблеми, й самі проблеми відтак розкривалися. У дебатах між кандидатами на посаду голови НСТУ була пострадянська статика. А ще за самою суттю тем обговорення було постійне провокування на так само типово пострадянський пустопорожній пафос.