Навчіть дітей убивати
Дівчатка у коротких спідничках, поцуплених з гардеробів групи "Тату", і з пістолетами напоготові допомагають дорослим дядькам убивати негідників. У своїх нотатках за минулий телетиждень я не знайшов одного: колишньої пристрасті, тектонічних зсувів і тієї осяйної розгубленості ведучих, що тривалий час підживлювала мої ниці глядацькі інстинкти. Вулкани повипльовували не лише магму, але навіть мокру глину. Температури нема – от і солодкій гарячці кінець.
З помітним збудженням висвітлювалося призначення нових міністрів у залі Верховної Ради. Я двічі переглянув трансляцію, але так і не збагнув причин великого тремтіння й перешіптування. Відбулося те, за що й боролися – тріумф парадоксальності з метою струсу чиновницького мозку (якщо він є). А от кому взагалі варто було б утриматися від критики – хоча б із суто естетичних мотивацій, – то це телевізійникам. Про них Юлія Тимошенко подбала насамперед. Бо щоразу, коли у новинах показують Луценка чи Турчинова "при виконанні", я неодмінно згадую пєлєвінську тезу про те, що політик за своєю природою – це телепрограма. Тож "приємний перегляд" звітів про будні СБУ та МВС нам забезпечили. Схожа ситуація передбачається й у царині міністерської культури – на нас чекає не просто безпробудне телебачення, а рекордної тривалості відеокліп, змонтований у таємних кімнатах космічного тарантасу під назвою УТ-1.
Одначе всі ці враження достатньо холодні. Ще не подряпаний лак на портфелях, а взаємини ЗМІ й нової влади ще не встигли чимось здивувати чи розчарувати. Сватання на Гончарівці триває.
Кілька разів, перестрибуючи з каналу на канал, я ледве тамував у собі бажання затриматися, наприклад, на 7-ому каналі. Його немає у моїй газетній програмі (дискримінація якась), а тим часом йдеться про найкращу цифру, з якою у мене незмінно асоціюються дядьки у рясах та костюмах. Вони сидять за столом і обговорюють святі розклади. Існує й чимало інших, цілком світських, програм, які об’єднує умиротворений настрій – от ми сидимо у студії і будемо сидіти, бо нічого нам не загрожує, навіть монстр Рейтинг. Це проекти, які абордажними гаками вчепилися за ефірне тіло й залишатимуться в ньому, допоки в людей залишатиметься бажання спати біля екранів. Їх ніхто не обговорює, відповідно – немає жодних претензій. От, наприклад, на одному з улюблених моїх каналів "Київ" регулярно з’являється видовище "Добрий вечір, кияни!". Сидить ведуча з Кіровограда й режисер Максим Паперник. Ведуча розказує, як вона зраділа, коли влаштувалася у столицю на роботу. Режисер пригадує свої перші кроки. Ведуча розпитує про Гурченко й Пугачову, про те, "які вони насправді – ці зірки?". Благодать. Від таких розмов почуваєшся не менш дивно, ніби хтось силоміць прагне повернути тебе до мами в живіт.
Дуже непогано споживаються останніми днями серіали. Летять собі у дрімотну прірву, як общипані гуси. Дотепний ефект супроводжує чергове пришестя "Бригади" на "1+1": у новинах президент і нові силові міністри розповідають, як нещадно боротимуться не лише з корупцією, але навіть з таким мирним і в цілому гуманним заняттям, як хабарництво, а між черговими заявами з’являється Саня Бєлов зі своєю доктриною бандитського героїзму, яка давно й надійно полонила народ свої романтичним завзяттям. І вже не збагнеш, де життя, а де – кіно.
Єдине, що вберегло мене від глядацького розчарування протягом цих занадто спокійних днів, – це істинна перлина на каналі "Тоніс". Ближче до півночі там показують японський мультсеріал "Школа убивць".
Зовсім нещодавно вичитав я в інтернеті інформацію про те, що японці дуже зацікавлені у пропаганді своїх мультфільмів, особливо у країнах третього світу. Мовляв, ви нам тільки дозвольте – і покемони ще глибше увійдуть у ваше життя. Для нашого ТБ усі ці круглоокі персонажі – давні й надійні партнери. Але такого, як "Школа убивць", не бачив я ніде й ніколи.
Герої серіалу – усе ті ж таки дівчатка, чия зовнішність компенсує антропологічні вади азіатського сміху. У коротких спідничках, поцуплених з гардеробів групи "Тату", і з пістолетами напоготові. Вони допомагають дорослим дядькам убивати негідників. Власне, дорослі лише "планують операції", а потім посилають дітей-кілерів – і ті перетворюють усе живе на шапку листоноші Пєчкіна.
Ось вам, зокрема, одна історія. У семилітньої дівчинки вбили всю родину просто на очах, а саму її страшно мордували. Поки бідаку відкачували в реанімації, прийшов один тип, схожий на студента, а за сумісництвом – борець з негідниками. І вирішив допомогти дівчинці – узяв до себе в партнери. Навіть подбав, щоб вона "працювала на малих дозах". Ще у реанімації подарував "студент" дівчинці пістолета – і вона ніч не спала. "Хочу быстрее быть вам полезной", – каже. І майже одразу ж пустили її на завдання. Маленька й сумна сейлормуниха постріляла всіх, навіть сама кулю в плече одержала. А дядьки-наставники "школи убивць" замість "дякую" сказали: "Если девчонку нельзя будет использовать – найдем другую". Очевидно, за змістом це мультфільм не для дітей (хоча на екрані оптимістично миготить зелений кругляк). Але тоді стає до чортиків цікаво: а для кого? І взагалі, хотілося б поцікавитися у продюсерів "Тонісу": панове, а ви взагалі дивитеся, що показуєте? Чи, як "усі нормальні люди", у цей час переглядаєте власні кошмари?
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для "Детектор медіа"
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ