Отже, дожили-таки: минулими вихідними в Мінську (25 березня) та у 82 містах РФ (26 березня) відбулися наймасовіші протестні акції за останні кілька років. Кадри, як білоруські та російські спецпризначенці тягли людей по асфальту, кидаючи їх до автозаків, обійшли не лише українські випуски новин. Вони стали сплешами багатьох західних видань. Але українці зреагували на сам факт цих акцій набагато емоційніше, аніж на Заході. І це зрозуміло, адже йдеться про найближчих сусідів, один із яких уже три роки мріє про остаточне впокорення або й знищення України як держави. А якщо би в РФ «почалося», хотілося б вірити, що через свої внутрішні проблеми кремлівська влада дала би нам спокій.

Тож у програмах «Час. Підсумки дня» (5 канал, 27 березня) та «Два протеста» («Громадское на русском», 28 березня) показали весь можливий спектр думок щодо двох протестів.

Дебют Лариси Губіної в ток-шоу «Час. Підсумки дня» на 5-му, хронометраж якого від 27 березня збільшився до майже двох годин, став для мене особисто приємним відкриттям. Усе-таки давати собі раду не з одним, як робила телеведуча в «Інформаційному дні» та в програмі «В кабінетах», а з кількома різношерстими гостями — завдання на порядок складніше. Пані Лариса з ними впоралася, все ж таки досвід не лише 5-го не забудеш￿.

Видно було, що ведуча, готуючись до програми, перелопатила купу матеріалу, знаючи, хто з гостей компетентно може відповісти на поставлене запитання. Єдина вада цієї програми, де на тему протестів у Білорусі та Росії говорили Ігор Мазур-Тополя, офіцер ЗСУ, голова Київської організації УНА-УНСО, Іван Яковина, журналіст «Нового времени», Віктор Уколов, політичний консультант, Микола Княжицький, народний депутат, «Народний фронт», Григорій Шверк, народний депутат, Блок Петра Порошенка, та Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007–2009), — відсутність у студії білорусів. Яких, до речі, в Україні вистачає. Так само тут бракувало очевидців подій. Проте завдяки стримам із Мінська та російських міст, де відбулися мітинги проти корупції, кожен із учасників та глядачів досить легко міг уявити себе в протестній стихії Мінська чи Єкатеринбурга разом із мало кому в нас відомим російським містом Іжевськ. Де, до речі, за словами Івана Яковини (колишнього журналіста Lenta.ru, звідки свого часу звільнився весь колектив і навіть одна прибиральниця) протестів не було рівно сто років.

Ведуча своє найголовніше запитання: «Чому Україна повинна цікавитися протестами в Москві та Мінську, адже ми дуже часто дорікаємо російським телевізійникам тим, що в їхніх програмах немає Росії, а є лише Україна?» — поставила в останньому блоці. І відповідь усіх гостей прозвучала в унісон. Зрозуміло, чому ми маємо цікавитися тим, що відбувається в Росії та Білорусі. Адже від того, що робиться на сусідніх територіях, де панують абсолютно авторитарні режими, один із яких, на хвилиночку, веде з Україною війну, багато в чому залежить наша як внутрішня, так і зовнішня політика. Проблема в тому, що, як погодилася більшість учасників дискусії, українська влада щодо РФ діє реактивно й рефлекторно, не маючи жодної стратегії в цьому напрямку. За винятком хіба що Національного інституту стратегічних досліджень та його нинішнього очільника Володимира Горбуліна, який порівняно нещодавно презентував свою книжку «Гібридна війна». У якій стверджує: гібридні війни нині тривають по всьому світові, а не лише проти України з боку Росії.

Тим часом стратегія «чекати, поки повз тебе пропливе труп ворога», як сказав Ігор Мазур-Тополя й трохи згодом резюмувала ведуча, в цілому провальна й ніколи не призведе до очікуваних для України результатів.

Велику частину програми присвятили протестам у російських містах. І це зрозуміло, з огляду на те, що Мінськ не зазіхає на суверенітет України, ба більше, навіть надав свої майданчики для переговорів ТКГ щодо виконання Мінських (!) домовленостей. Тож обговорюючи білоруську тему, тут обмежилися запитанням до Ігора Мазура-Тополі про те, навіщо Олександр Лукашенко напередодні білоруського свята Дня Волі 25 березня (день проголошення Білоруської народної республіки 1918 року) заявив про затримання українських бойовиків, які зі зброєю прорвалися на територію Білорусі. Нині офіцер ЗСУ й голова київської організації УНА-УНСО відповів, що, на його думку, Лукашенко в такий спосіб перестрахувався на випадок, якби мінські протести скінчилися кровопролиттям. Тоді президент Лукашенко міг усю провину за це звалити на «експорт революції» з України.

Той-таки Ігор Мазур-Тополя, коментуючи слова про необхідність стратегічної відповіді на російську загрозу для України, сказав: для цього треба вчитися грати в політичні шахи й бути першими у своїй грі. Одне слово, щоби перемогти в гібридній війні, Україна мусить не просто стати успішною економічно, як стверджував Григорій Шверк, але й виробити наступальну стратегію. Як наполягає військовик Мазур-Тополя.

На перший погляд, учасники ток-шоу, зосередившись на порадах і підказках владі щодо побудови наступальної української стратегії в гібридній війні з Росією, надто далеко відійшли від заявленої теми — обговорення протестів у Мінську та, умовно кажучи, в Москві як бажаного початку революції в цих країнах. Але це тільки на перший погляд. Тим паче, що причинам та наслідкам обох масштабних акцій і їхнього можливого переростання у щось більше, на кшталт українського Майдану, приділили теж досить багато часу. Іван Яковина та Аркадій Бабченко, який вийшов на зв'язок скайпом із Праги, куди виїхав із Москви, досить точно схарактеризували новий протест в РФ як потужний, але далекий від революційних вимог. При цьому, втім, обидва наголошували — акції в Білорусі та Росії були несанкціонованими, і саме через це варто звернути на них щонайпильнішу увагу. Бо якщо хтось порівнює антикорупційні протести з «болотними» чи «сахаровськими» 2011 року, куди вийшло сто тисяч людей, але які були дозволеними й де нікого не «гвинтили», він про це забуває. Адже в Росії чи, тим паче, в Білорусі вийти на не дозволені владою мітинги означає просто підставитися під адмінарешт. І це в найкращому разі. Бо, як свідчить «болотна справа», яка досі тягнеться з 2012-го, за 7-секундне тикання в поліцейського парасолькою можна отримати цілком реальний термін.

Якщо резюмувати думки учасників цієї програми, то в найближчій перспективі нічого подібного до українських Майданів у сусідній країні чекати не випадає. Бо вони, як наголошував Микола Княжицький, навіть «Революція на граніті» далекого 1990 року (що, до речі, було немислимим явищем для тоді ще цілком живого СРСР) завжди — не про боротьбу з корупцією, як у Росії 26 березня, чи проти білоруського «антидармоїдського» закону, а про зміну режиму. Не більше й не менше. Тут, щоправда, задля справедливості хотілося б нагадати шановному депутатові про кілька цілком прагматичних майданів — Податковий 2010-го та Мовний 2012-го. Хоча все одно вони, звісно ж, могли вважатися передвісниками Революції гідності, адже демонстрували владі готовність українців виходити на вулиці з найменшого приводу.

Тим часом ток-шоу Ксенії Туркової «Два протеста» на каналі «Громадское на русском» 28 березня, на відміну від «Часу. Підсумків дня» напередодні, зосередилося саме на враженнях від білоруських та російських протестів 25-26 березня, а не на порадах українській владі чи геополітичних наслідках цих протестів для України. Його величезною перевагою було запрошення до студії, по-перше, свідка й навіть жертви мінських подій, журналістки видання «Новое время» Христини Бердинських, а також білорусів Сергія Кузіна та Леоніда Канфера, які працюють в Україні, та спеціального кореспондента «Новой газеты» Іллі Азара. Як розповіла Христина Бердинських, за кілька днів до оголошеної акції на честь Дня Волі з радарів зник Микола Статкевич, лідер білоруської опозиції. Якого, виявляється, кілька днів тримали в СІЗО КДБ Республіки Білорусь. Але її вразило, що люди, точно знаючи про те, що наражаються на затримання, бо так само, як вона, бачили неймовірну кількість автозаків, яких не можна було перелічити, вперто йшли на заборонене місце зібрання. Навіть попри те, що 25 березня в Мінську ще й закрили три центральні станції метро.

Інші учасники ток-шоу Ксенії Туркової, зокрема й Ольга Романова, голова громадської організації «Русь сидящая» в Москві, та білоруський письменник Віктор Мартинович із Цюриха, говорили дистанційно про різні речі. Перша — про небезпеку того, що російські силовики готують нову «болотну справу». Другий, навпаки, висловлював оптимізм щодо протестів у Мінську. Тобто — їх обов'язкове продовження. Дати й місця яких білоруський письменник не озвучив, щоби не підставити організаторів. Тим самим давши надію на те, що, як сказав Сергій Кузін у студії «Громадского на русском», колись він, приїхавши в рідну країну, де живе його син і похований батько, більше не побачить «вусатого». Маючи на увазі Олександра Лукашенка. Леонід Канфер узагалі впевнений — протест у Білорусі почнеться в глухій провінції. Просто тому, що там менше міліції.

Чи є Олексій Навальний, на заклик якого після перегляду фільму «Он вам не Димон» на вулиці вийшли десятки тисяч протестувальників у Росії, проектом Кремля — на це запитання українських журналістів росіяни — скайпом та в прямому ефірі обох програм — відповідали Аркадій Бабченко та Ілля Азар. Відповіді були діаметрально протилежними. Перший казав, що Олексій Навальний, на його думку, є його власним проектом, другий схилявся до того, що опозиціонер Навальний усе-таки проект Кремля.

Якщо чесно, то українців подібні деталі, м'яко кажучи, геть не обходять. Але два ток-шоу на двох різних ресурсах, де обговорювали «вихідні» протести поза межами України, дали змогу уважному користувачеві обох каналів отримати більш-менш повну картину того, що відбувалося 25-26 березня в Білорусі та Росії.

Фото: скріншот з YouTube-трансляції 5 каналу