Звична російська пропаганда припинила своє існування 2014 року. Тоді, коли стало очевидним: «російська весна» обмежилася Кримом і Донбасом і агітувати українців за «русскій міръ» — безперспективно. І кремлівські пропагандисти зробили свої висновки.

Відтоді російська пропаганда навчилася бути тоншою, набагато тоншою, ніж раніше. Мімікрувати під буцімто респектабельну інформацію. Заражати респектабельну інформацію своїми меседжами — й навіть не лише меседжами, а й поглядом на світ.

Російським пропагандемам полегшують завдання мімікрувати під респектабельну інформацію дві особливості вітчизняних медіа. Перша — це засаднича відмінність українських ЗМІ від російських. Хоч би що зробила російська влада, а російські ЗМІ тлумачать це як перемогу, якою треба пишатися. Хоч би що зробила українська влада, а переважна більшість українських ЗМІ тлумачать це як зраду, якою треба обурюватися. Російське «геть усе добре» vs українське «геть усе погано». Від об'єктивності, як неважко збагнути, обидва підходи є далекими абсолютно однаковою мірою, бо обидва базуються на огульності. От тільки внаслідок такої особливості російські ЗМІ є стійкими до будь-яких сторонніх впливів, тимчасом як українські ЗМІ залюбки всмоктують будь-які сторонні вкидання, аби лише про владу був негатив.

І друга особливість: наші ЗМІ висвітлюють події за методом фотоспалаху: «Зупинися, мить!» Бо коли навіть в усіх матеріалах буде дотримано геть усіх журналістських стандартів, це не змінить головного: українські медіа подають події у статиці. Факт, інформаційний привід — усе; тенденція, тривалий процес — ніщо. Найнаочніший приклад — блокада окупованих територій. Адже у країні з розвиненим громадянським суспільством ЗМІ мали би стати майданчиком для потужної суспільної дискусії й про економічні стосунки з окупованими територіями, й про діяльність зареєстрованих в Україні підприємств, що розташовані на тих територіях. Зокрема й про роль та місце олігархів у цих економічних стосунках, і про те, чи не беруть олігархи в такий спосіб Україну в заручниці. І дискусія ця мала би відбутися ДО БЛОКАДИ — й отже, цілком могло б бути, замість блокади.

Але... поки грім не гримне, поки кількісні зміни не перейдуть у якісні — немає інформаційного приводу. Не кажучи вже про те, що навіть коли грім таки гримнув, у багатьох медіаматеріалах чітко проглядає: блокада цікавить не сама по собі, не по суті як явище, а лише під кутом зору висловлювань та дій тих або інших політичних персонажів. Блокада лише як привід і нагода чергового разу висловити своє ставлення до тих персонажів. Персоніфікація подій, доведена до абсурду: персони — все, події самі по собі — ніщо. Події лише як двобої між політиками, лише з погляду: от цікаво, хто переможе.

Оця от статичність, миттєвість інформації відкриває широкий простір для маніпулювання динамікою. Дозволю собі медичне порівняння. На запитання про стан хворого лікарі завжди відповідають: «Динаміка позитивна», або: «Динаміка негативна», або: «Стан стабільний», тобто без змін. Бо сам по собі перелік симптомів на даний момент не каже геть ані про що. І «слабо позитивна динаміка» — це далеко не те саме, що «наростання негативних тенденцій», хай навіть самі по собі симптоми у другому випадку кращі.

Так, в Україні чимало приводів для громадського невдоволення, чимало що заслуговує на оцінку «погано». Але що значить «погано»? Гірше, ніж очікували після перемоги Майдану? Гірше, ніж сподівалися — подеколи необґрунтовано? Гірше, ніж могло б і мусило б бути? А чи гірше, ніж було до перемоги Майдану? Це — дуже принципова різниця. От у цьому й полягає завдання російської пропаганди — переконати українське суспільство, що гірше, ніж було.

Випадає з громадської уваги й той факт, що нині ЗМІ незрівнянно більше й ретельніше, ніж раніше, вивчають діяльність владоможців. І виникає ефект, відомий ще з горбачовських часів під назвою «а от раніше літаки не падали»: за часів Перебудови радянські ЗМІ вперше почали повідомляти про авіакатастрофи, до того — ні (хоча були роки, коли на СРСР припадало до третини великих авіакатастроф у світі). Така злива негативної інформації, якої раніше не було, спонукала аудиторію вважати, що в галузі безпеки авіаперевезень стався різкий провал — хоча насправді саме за горбачовських часів спостерігалося різке зменшення кількості великих авіакатастроф і загиблих у них. Люди не знали й не могли знати, як раніше було насправді — й тому порівнювали інформацію зі ЗМІ «сьогодні» й «учора» без поправки на геть різну міру гласності. Те саме відбувається й тепер: українці порівнюють кількість негативу тепер із кількістю негативу за часів Януковича — і бодай на підсвідомому рівні в них формується переконання, ніби стало гірше, ніж було тоді. «От, тепер знову темники з'явилися — а навіть за Януковича їх не було», — довелося нещодавно почути від вельми інтелектуального й добре освіченого співрозмовника. А звідкіля в нього така інформація? Та з наших же ЗМІ, причому найдемократичніших, які звичайні розробки для спікерів політичних сил (а не для ЗМІ!) публікують під назвою «темники».

Коли ж мова заходить про суто матеріальний бік життя в Україні, яких тільки епітетів не добирають наші ЗМІ. От тільки давно вже не доводилося бачити згадок про те, в якому стані залишив економіку країни попередній президент-утікач. А чи тоді, 2014 року, про економічні результати правління Януковича нам зухвало брехали? «За Януковича люди жили набагато краще» — це вже стало ледь не загальним переконанням. І наші ЗМІ не поспішають його коригувати. Не поспішають нагадувати про той факт, що Янукович утік саме тоді, коли джерел отримання грошей для підтримування економіки на плаву більше не стало — навіть обіцяний йому російський кредит так і не було повністю надано.

Навряд чи Лешека Бальцеровича можна назвати або ангажованим, або недостатньо кваліфікованим. Але от його думка про наявну в Україні динаміку ситуації докорінно відрізняється від загальнонавіюваної. Та одна публікація одного лише Бальцеровича погоди не зробить — а загалом у ЗМІ в пошані зовсім інші експерти.

Тож без динаміки розвитку ситуації в Україні, без порівнянь із тим, що було, найщиріші й найшляхетніші прагнення ЗМІ можуть дати вельми неочікуваний результат. От тільки... Негатив — це завжди гучний факт, великий негатив — це сенсація. Позитив — це найчастіше низка малопомітних, поступових зрушень, кожне з яких саме по собі ніяк не тягне на те, щоби бути інформаційним приводом. Новини сповнені негативу — як чимало хто скаржиться? Але це — особливості жанру. Бо позитив у новинах — це нескінченні «вісті з полів» та «битви за врожай», а ще нескінчений паркет: «Дорогий Леонід Ілліч прийняв посла Франції за посла Великої Британії й мав із ним тривалу бесіду». Почитайте радянські газети догорбачовської доби — й усе побачите.

Утім, позитивні новини теж бувають. Скажімо, 1 жовтня минулого року (ще до цьогорічного загострення) в Авдіївці було відновлено трамвайний рух. Так, на маршрут вийшов один трамвай, і сам маршрут проліг лише неушкодженою частиною колії — від краю центру до коксохіму. Але ж подія була глибоко символічною! Чи повідомляли про неї центральні ЗМІ?

Новини та розслідування — це нині основні тренди наших ЗМІ. (Тут варто, мабуть, уточнити, що розвинений ринок ЗМІ — це стан, коли є різні ЗМІ, на будь-який смак і на будь-який рівень; коли ж майже всі ЗМІ наввипередки женуться за одними й тими самими трендами — це навряд чи ринок у засадничому розумінні цього слова.) Й обидва ці жанри за природою своєю налаштовують аудиторію переважно на негатив.

Аналітика — єдиний жанр, який може розставити все по своїх місцях, дотримати баланс між негативом та позитивом, показати ситуацію в динаміці. Але останнім часом чимало ЗМІ під аналітикою почали розуміти розлогі добірки цифр та цитат. Щось, написане спеціальною мовою для фахівців. Щось, перевантажене фактами, де висновки неочевидні, і їх зведено до мінімуму — а чи, принаймні, вони губляться в надлишковому фактажі. Так, аналітики без фактажу не буває — але ж це не означає, що чим більше механічно звалених до купи фактів, тим кращим є аналіз!

Решту ж аналітики поруч із публіцистикою маргіналізовано до категорії блогів, де всі можуть писати про все, де притомний аналіз стоїть поруч із суто обивательськими стереотипами й на тих самих правах, де аргументовані тексти перемішано з суто емоційними. Такий собі самвидав, різновид соціальних мереж, де редакційне втручання й редакційний відбір — мінімальні.

А все це призводить до того, що російські пропагандистські меседжі й російський пропагандистський світогляд розчиняються в українському медіапотоці, і їх уже непросто відрізнити. У результаті ж дедалі більшає людей, які з гіркотою кажуть: «Тепер я вже розумію, що Майдан був найбільшою трагедією в історії України». Чого російській пропаганді й треба.

Фото: thedailybeast.com