З ейфоричними медальними звитягами, продемонстрованими українськими спортсменами на цьому міжнародному спортивному змаганні, можуть стати на рівних хіба що результати, досягнуті українськими спортсменами з вадами слуху, які минулого тижня повернулися зі своєї Олімпіади, посівши перше місце в загальнокомандному заліку (якого нібито офіційно немає, але – все одно приємно). Новини з австрійського Інсбрука, в якому проводяться студентські спортивні забави (як інакше треба розуміти термін Універсіада?) викликають бажання відкоркувати шампанське. “Золото у жіночій естафеті 3 по 6 кілометрів” і “срібло в чоловічій естафеті 4 по 7,5 кілометрів” (біатлон), “перемога у десятикілометровій лижній гонці”, “срібло в чоловічому спринті на 10 кілометрів і в жіночому на 7,5” (біатлон). “Ще три срібла Україна здобула у фігурному катанні”. У фігурному катанні! Є від чого зрадіти.

Власне, щастя може перейти межу критичного. У п’ятницю всі як один розповіли про світський захід в київському розважальному комплексі – церемонію нагородження “найкращих із найкращих у легкій атлетиці” (“ПроСпорт”, “1+1”) новоствореною “престижною” (ICTV) премією “Афіна-2004”, яку започаткували “бронзова призерка Сіднея Олена Говорова та її чоловік – журналіст Володимир Шевченко” („Час спорту”, 5 канал). Були присутні, отримали, відзначились, алея слави, блискуча кар’єра, визначний, практично безальтернативно… Переможний дискурс засліплював, надавав сил, піднімав у небо. Навіть і не вірилось, що поруч існує те, що називається українським спортом.

Поряд з новинами про успіхи українських спортсменів-біатлоністів на Універсіаді пройшли повідомлення про два етапи Кубка світу. На одному з них перемогу святкувала “колишня українка Зубрилова” (СТБ), яка в умовах поганої видимості продемонструвала ідеальну стрільбу і високу швидкість. Краща з нинішніх українок була чи то шістнадцятою чи то сімнадцятою. Капітан української збірної із сімома хвилинами штрафу за сім промахів прийшла тридцять третьою.

Нинішня білоруска Зубрилова перестала бути українкою років зо два тому, коли її та її чоловіка-тренера звинуватили у тому, що вони вимагають до себе особливого ставлення, порушують гармонію в команді, а результату не приносять. Тоді доводилося чути, що чоловік Зубрилової тренер поганий, працювати з українськими біатлоністками федерація йому дозволяти не хоче – тому він і тягне свою слухняну дружину у братню Білорусь. Ну, тягне – то й не дуже нам і треба. Це ж велика честь – виступати під українським прапором…

Відтоді успіхи українського біатлону на серйозних змаганнях (кубку світу, а не ілюзорній Універсіаді) ставали раз-по-раз рідшими. Щоправда, і Зубрилова виступала не завжди стабільно. От і тепер – раптово нагадавши про себе першим місцем, на наступному етапі Кубку світу “показала лише сьомий результат” (“События. Спорт”, ТРК „Украина”).

Найкраща українка – шістдесят четверта.

Адміністративна діяльність спортивних федерацій, змальована спортивними новинами, також не дає приводів для радості. Коли наприкінці грудня Олександр Виштак з “ПроСпорту” доволі іронічно описував обрання нового президента Федерації гімнастики, ніхто й думати не міг, що в результаті все це виросте в квазі-верховносудовий процес. Якщо історія повторюється спершу як трагедія, потім як фарс (відповідно – процес Ющенко-ЦВК, процес Янукович-ЦВК), то третє коло пекла – комедія абсурду. І представники Ющенка, і представники Януковича у своїй аргументаційній базі спиралися на неправедні дії влади, яка вибори організовувала. Колишній голова Федерації гімнастики, здається, спирається на теж саме. “Наприкінці минулого року делегати звітно-виборчої конференції обрали президентом УФГ олімпійську чемпіонку Стеллу Захарову. Ігор Коробчинський, який до того керував федерацією, програв Захаровій з різницею в один голос і за кілька днів подав позов до суду, з вимогою скасувати рішення конференції (яке готувало керівництво федерації на чолі з Коробчинським), а саме зібрання вважати нелегітимним” (“ПроСпорт”).

Навіть бездомна федерація регбі в порівнянні з цим виглядає блідо. (Перша регбійна новина останніх місяців). Хоча й цілком органічно. “Адміністрація столичного стадіону “Спартак”, на території якого у єдиній кімнаті базувалася вітчизняна Федерація регбі, відмовилася продовжити контракт на оренду приміщення”, – повідомив Олег Ситник (“ПроСпорт”).

Президент Федерації регбі позує на фоні могутніх хлопців-регбістів, які викликають у пам’яті сцени з російських фільмів середини дев’яностих, і звинувачує нового директора стадіону, який здав її кімнати комерційним структурам, а після цього, напевно, виживе зі стадіону і національну збірну з регбі.

Директор стадіону аргументує свою відмову тим, що президент Федерації “ведет себя удельным князьком и позволяет себе выпады в сторону сотрудников базы”, і запевняє, що збірній нічого не загрожує.

Отак і живемо. Керівники – “удєльниє князькі”. Приміщення – в оренді комерційних структур. А спорт – на “зірковій вечірці”. І радість нагород не кидає тінь на загальне болото.

Свято його не помічає.