Опинившись у нірвані різдвяних свят, поклавши плоть свою на диванні подушки, чаями та водами заставивши усі столики-тумбочки-полиці у радіусі 1,5 метра, цей різновид глядача дивиться геть-усі передачі з блаженною посмішкою, спостерігає їхні примарні обриси тим-таки іронічним, проникливим поглядом, яким Святий Антоній зустрічав спокусливих буфетниць на чудернацьких слонах – не даремно ж Далі зобразив його спиною до нас, створивши принагідно ще одну метафору зіткнення людини з поп-культурою.

Отже, провів я минулий тиждень у стані надмірної доброти і всепрощення, тож вражень нахапався від ТБ, відповідно, ніжних і пухких. Найбільше мене зворушило, що володарі ефіру традиційно поставилися до своєї авдиторії саме як до представників виду homo bodunicus. Себто, прекрасно усвідомлюючи, що ні хріна народ перед Новим роком роздивитися не міг, йому все популярно й праймтаймово повторили. З максимальним комфортом. Найретельніше впорався з цією функцією "Інтер": протягом кількох днів вдалося поглиблено насититися тамтешніми мюзиклами-водевілями "Дванадцять стільців", "Три мушкетери", "Сорочинський ярмарок" і ще чимось. Показ кожного ознаменувався постскриптумом – додатковим "фільмом про фільм". На відміну від самих "мюзиклів" (термін хоч і недоречний та наскрізь фальшивий, але потрібне бодай якесь узагальнення), усі ці кулуарні "розповіді про неспокій" були зроблені за єдиним принципом: дати митцям освідчитися один перед одним у любові, визнати спільну геніальність, наголосити, яка то пекельна праця, і насамкінець – втішити глядача фаховими телевізійними курйозиками та лажами. У підсумку всім дякував Ряшин, а в голосі його вчувалося грандіозне передчуття культурного шоку від подальшого нарощення цієї костюмовано-співучої арматури.

Не пасли задніх і на "1+1". І годувальника бахчисарайських базарів Алі-Бабу показали, і Петросяном полірнули, а у четвер (новий рік, дубль другий) ще раз влупили "Ніч у стилі диско". Знову Руслана зображала "дєвочку на шарє", виспівуючи нетлінний шлягер "Бессаме мучо", який з невідомих причин асоціюється у мене з Бальзаком, шоколадними коровами і гландами. Знову нервові "Звєрі" так зразково калічили українську орфоепію, ніби хотіли проілюструвати причини й потаємні витоки нашої епічної ненависті до москалів. Але найголовніше, що тільки тут – у порівнянні з іншими новорічними пінистими шоу-програмами – тільки на цій аварійній дискотеці громадяни артисти тупо бухали водяру й пишалися цим, оспівуючи немислимі чесноти торгової марки "Олімп". Їхня запеклість застила усіх інших новорічних конкурентів та побратимів у творенні горілчано заангажованого ТБ.

До речі, таке непомірковане проникнення оковитої в ефір істотно нівелювало зусилля різних водевілеробів, адже усі вони запам’яталися передусім тавром рекламованого бренду (інші параметри, як то, приміром, неприсутність Сердючки у головній ролі, вигулькують із запізненням). Можна забути, якої статі був Д’Артаньян у травестійному гуциканні на кістках Дюма, але ніяк не вивітриться з пам’яті тамування слини й подиху, це досконале хрипіння ранкового пенсіонера з Ленінградської площі, від якого можна почути таке ж інтонування: "на брунькаххх...". Коли з оперативної пам’яті щезне негримований до невпізнаваності образ Людмили Гурченко, там ще довго буде метушитися термоядерний "Доктор Медофф", тої таки стервозної породи дідуганчик, що й пожирач чипсів "Люкс" або маньяк-сухарик ("сам тащусь"). А найбільший катаклізм трапиться тоді, коли у контексті боксерської горілки "Немиров" ваші півкулі раптом викинуть на-гора повідомлення, що є на світі така рима "чаю" – "атвічаю". Втім, що стосується села Сорочинці, то тільки у цьому кіні марка горіляки природно розчинилася в нестримній алкоголічній атмосфері експортного варіанту українського свята.

Серед інших традиційних знамень нового року важко проминути навалу серіальних прем’єр. У цьому огляді дозволю собі виокремити дві епопеї, що змушують мене й далі западати на кнопку "1+1", пісенно задихаючися від ніжності. Насамперед – "Менти-6". По-перше, я вже давно помітив одну тенденцію: що більша цифра з’являється у назві кіно (а тим більше серіалу), то легше підсісти на цей соціокультурний феномен. "Менти-6" заповідалися як печальна історія про життя після смерті. Зразкових детективів і пияків було знищено у попередній частині, й важко було уявити, щоб хтось раптом їх замінив. Дірка в серці, ненависть до продюсерів – звична драма. Аж наразі трапилося різдвяне диво: з’явилися два герої, дві антитези до своїх попередників, які чудово впоралися з народною любов’ю. Один з них – Самурай – так і тхне акунінським Фандоріним, інший – цілою генерацією пепсі. Бонус для маловірців – поява у вчорашній серії Куравльова. Просто таки "пріхаді, кума, любавацца", як невпинно повторює герой іншої прем’єри – історично-пригодницької, жанрово бездоганної – "Багатство". Густий жир скрапає з цього серіалу. Студія "Дефа" курить бамбук. Кастанеда ніяковіє, ознайомившись із властивостями тамтешніх грибів і шаманських практик. А головне – інтрига вибудовується класична й безкомпромісна. Прийшов батюшка до начальника Камчатки, водяри попросив, а той не дав йому; цинічно запропонував чай-каву. Один епізод промовистіший, ніж мішок бразильских кульмінацій.

Ще одне серіальне відкриття наздогнало мене з певним запізненням. Йдеться про шкуродерню імені Гаррі Поттера під назвою "Найгірша відьма". Щастя це розмістилося на каналі "Київ". До цієї історії неможливо прикипіти, ба навіть одну серію важко додивитися. Але глядацька наснага, можу вас запевнити, винагороджується: це унікальний по-своєму випадок, коли змарновано безпрограшний сюжет, орієнтований на дитячу й тінейджерську авдиторію.

А тепер – десерт. Недільна прем’єра на "1+1", програма "Життя прекрасне". За жанром – втілення рядка "возьмьомся за рукі, друззя". За духом – соплі по совдепу. У студії – знані музиканти, актори, композитори, поети. Вони співають славетні радянські пісні. Авдиторія – маніакальна мрія соціолога – своєю строкатістю також нагадує про московську олімпіаду. І ведучі, головна функція яких – синхронно посилати усіх на рекламу синхронним вигуком "жиззь прєкрасна", а також повідомляти, куди, як і коли літав Гагарін і які тоді пісні любили.

І все це триває близько двох годин, протягом яких довелося мені занепокоєно думи думками поганяти. Адже, бляха, я ж теж люблю "Брємєнскіх музикантов" (особливо у виконанні групи "Гражданская оборона") і Мусліма Магомаєва (як артефакт епохи, у рамочці й за склом). На крайняк, навіть "Машину врємєні". Але нащо мені цей всесоюзний настрій ностальгії та єднання зі спільною радянською минувшиною братніх народів? Нащо мені ці бабулькі зі сльозами на очах, яким бракувало фронтових нагород, але не бракувало цілком зрозумілої радості, ніби вони віднайшли у цій-таки студії своїх двоюрідних братів, зниклих півстоліття тому?

Звісно, така програма багатьом потрібна. Як і вся інша продукція, що промовисто натякає мені: хочеш чогось іншого – вали звідси геть. Або не спи. Скориставшись цим правилом, я все ж таки урвав і собі трохи звичайної радості від телевізійного тижня, навіть у двох екземплярах, між якими довелося розірватися. Першу підсунув "Інтер", укравши мій сон показом шикарної стрічки "Корабельні новини" з Кевіном Спейсі у головній ролі. Альтернатива Володимира Войтенка і його "Аргументу кіно" – картина Стенлі Кубрика "Космічна одіссея 2001" – теж була подарунком, якому передував провокативний лікнеп щодо "трешу" й всехвальної студії "Трома". Розкішна й несподівана на тлі загальної естетичної корупції тема. Хоча вартувала вона, по-перше, окремої, а по-друге, зовсім іншої програми.