Справедливість для всіх — чудове гасло. І, здається, саме його взяли на озброєння творці документального фільму «Майдан. Справа 20-02», показаного 18 лютого на каналі «112». У день третьої річниці від початку масових розстрілів на Майдані. Чому фільм анонімних авторів (у фінальних титрах — лише знак копірайту ТОВ «ІА “112”») зосереджується на подіях саме 20 лютого, тобто останньому дні силових протистоянь на Майдані, треба спитати в них. Радше за все тому, що саме цього дня з’явилися на Інститутській нібито невідомі снайпери, на відміну від нападу тітушок на протестувальників 18 лютого біля Верховної Ради та багатьох інших епізодів, у яких хто з ким бився — зрозуміло всім.

Формально ж цим анонімним авторам ішлося про емоційно та юридично дзеркальну ситуацію: паралельні чи й одночасні вбивства 20 лютого героя Небесної сотні Андрія Мовчана та беркутівця Миколи Симисюка. В обох випадках глядачеві показують скорботу матерів на могилах дітей. А що може викликати більше співчуття, ніж біль матері від утрати дитини? Тож цей хід сценаристів дуже чітко прорахований, і в кінцевому підсумку він себе, з погляду авторів фільму, виправдовує. Бо викликає у глядача одну — прораховану — емоцію: гнів на адресу нинішніх правоохоронців, які й досі не назвали винних у загибелі їхніх дітей. Таким чином, в уяві глядача жертви з обох боків протистояння ставляться на одну дошку.

У назві «Майдан. Справа 20-02» також не менш «красиво» дзеркалиться й поєднання чотирьох чисел, і це теж діє магічно на людину, що звикла вбачати за трагічними подіями волю злого фатуму. Впливає передусім на емоції й голос за кадром — добре поставлений чоловічий баритон із драматичними інтонаціями в потрібних місцях. Тобто — впродовж усього годинного так званого розслідування.

Водночас автори дали слово всім сторонам, принаймні, тим, хто пристав на їхню пропозицію поговорити на задану тему. Але якщо синхрони адвокатів, як із боку потерпілих, тобто родин Героїв Небесної сотні, так і звинувачених екс-беркутівців, а також Сергія Горбатюка, головного слідчого у справах Майдану, чи голови парламентської Тимчасової слідчої комісії Геннадія Москаля більш ніж доречні в подібному фільмі, то кадри з ганебного російського судилища про визнання Революції гідності державним переворотом викликають щонайменше подив. З усіх виступів у районному Дорогомилівському суді Москви автори фільму на «112» обрали синхрон екс-голови СБУ Олександра Якименка. Який, суворо в дусі феесбешних методичок, переконував: стрілянину на Майдані почали Парасюк та його батько. А ще, казав цей пан, до них підпряглися громадяни Грузії. Ба більше, екс-голова СБУ далі стверджує, буцімто такий собі Ярош запропонував його службі нейтралізувати невідомих снайперів.

Цим синхроном із фарсового судилища автори демонструють бажання не прокласти шляхи для встановлення істини, а, навпаки, заплутати їх остаточно. І головне — рівномірним шаром розмазати провину за смерті на Майдані в лютому 2014 року на всіх без винятку учасників подій. Ну якщо стрілянину почали син і батько Парасюки, то вони й винуваті в убивствах 48 майданівців та чотирьох беркутівців 20 лютого 2014 року. Класичний прийом ґвалтівника, який звинувачує в своєму злочині жертву — не треба було, мовляв, одягати закоротку спідницю.

Закадровий голос тут же не без жалю констатує — цю версію офіційне слідство відкидає. Тобто для анонімних авторів «розслідування» від ТОВ «ІА “112”» відверта маячня, виголошена колишніми українськими високопосадовцями в московському суді, який узагалі не має права розглядати справи про події на території іншої держави, є не брехнею, а... версією. Такого рівня легітимації фейків про Майдан у публічному просторі українське телебачення, здається, ще не бачило.

Один із персонажів фільму на «112» — сумнозвісний Іван Бубенчик, учасник Революції гідності. Той самий, який уже третій рік поспіль розповідає, як йому Господь послав хлопця з автоматом у тенісному чохлі просто на сходах Консерваторії. І як він після того вбив двох командирів «Беркуту».

«Усі чули? — звертається до глядача голос за кадром. — Іван Бубенчик убив двох і поранив кількох правоохоронців». Далі той самий голос припускає: зброю могли доставити з розграбованих напередодні відділків міліції у Львові й Тернополі. Звідки, як він твердить далі, вкрали більш ніж півтори тисячі одиниць вогнепальної зброї. Сюди органічно, як здається авторам цієї «нетлєнки», лягає й синхрон Юрія Луценка з Майдану, де той каже, що у відповідь на насильство майданівці будуть захищатися за допомогою зброї.

На перший погляд, «Майдан. Справа 20-02» (до речі, чому дату написано через дефіс, а не з крапкою, як це заведено в українському, й не лише, правописі? — Авт.) має всі ознаки незаангажованого документального розслідування. Яке мусить відповісти на запитання, хто ж усе-таки винен у масових розстрілах на Майдані й коли буде покарано винуватців цієї бійні. Щоб отримати відповіді на пекучі для українського суспільства запитання, автори залучають максимальну кількість спікерів. Тут і колишній слідчий та досвідчений оперативник Анатолій Фесун, який пояснює глядачеві ази криміналістики. І Геннадій Москаль, голова ТСК ВРУ. І Сергій Горбатюк, начальник управління ГПУ, що веде справи про вбивства на Майдані. І Ольга Богомолець, котра розповідає про те, як комунальники зрізали дерева, де застрягли кулі. І адвокати обох сторін, кожний із яких відстоює інтереси своїх підзахисних. І учасники Революції гідності, а також їхні родичі й колеги. І незалежний експерт із лабораторії КПІ Юрій Агаліді, який за допомогою унікального методу може відтворити спиляні номери на знайдених у воді частинах зброї, що належала, як стверджує Сергій Горбатюк, 25 беркутівцям. І кримінолог Анна Маляр (до речі, геть зайва в контексті розслідування), яка бере на себе сміливість твердити: більша частина тієї влади є частиною нинішньої. Відтак, прозоро натякають автори фільму на «112», чекати справедливості від нинішніх слідчих, не кажучи вже про суддів, марно.

Не додає оптимізму й кінцівка «Справи 20-02». Тут знову під прицілом камери матері Андрія Мовчана та Миколи Симисюка. Обидві сумують і висловлюють одне-єдине бажання: щоб убивці їхніх дітей відповіли за свої злочини. Подібне закільцювання теми знадобилося, щоби закадровому голосу ще додати пафосу в фіналі. Цей таємничий баритон підкреслює, що ми живемо в суспільстві, де розслідується загибель одних і не розслідується смерть інших. Маючи на увазі неможливість навіть допитати майданівців через Закон про амністію щодо учасників Революції гідності. Про те, що цей закон унеможливлює їхні допити, а отже сильно гальмує слідство, у фільмі каналу «112» кажуть адвокат родин Героїв Небесної сотні Віталій Тітич, головний слідчий у цій справі Сергій Горбатюк та Олег Янішевський, один із підсудних у справах Майдану. Останній узагалі стверджує, що саме через цей закон не ведеться розслідування загибелі беркутівців. Сергій Горбатюк заявляє, що до Закону про амністію треба внести зміни, які би дозволили допитати всіх учасників подій на Майдані з обох сторін. Адже, за його словами, саме небажання правоохоронців давати свідчення щодо подій на Майдані дуже гальмує слідство.

Правосуддя, безперечно, потрібне для всіх. Але, розповідаючи свою історію про «Справу 20-02», канал «112» жодним словом на згадав, що першими жертвами Революції гідності, ще за місяць до «20-02», були не беркутівці, а суто цивільні учасники Майдану — Юрій Вербицький, Сергій Нігоян, Михайло Жизневський та Роман Сеник. Загалом із грудня 2013-го до 18 лютого 2014-го, згідно з даними Вікіпедії, загинуло дев'ять Героїв Небесної сотні.

Так само тут не згадано ані про жах 18 лютого, коли загинули 23 активісти, ані про втрати серед протестувальників під час так званого перемир'я 19 лютого, ані про їхні смерті вже після 20 лютого. Не сказано й про неспівмірність утрат — 13 загиблих силовиків безпосередньо на Майдані й четверо поза межами основних зіткнень проти більш ніж ста жертв серед учасників Революції гідності.

До речі, про амністію для учасників Революції гідності, яка нібито заважає розслідуванню вбивств на Майдані. З усього сказаного на адресу цього закону в кіно від каналу «112» «Майдан. Справа 20-02» віє таким собі легеньким вітерцем із ОРДЛО. Звідки під час перемовин тристоронньої контактної групи від української сторони вже не один рік вимагають тотальної амністії для всіх учасників незаконних збройних формувань із так званих народних республік. Мовляв, якщо Верховна Рада України в лютому 2014-го запровадила амністію для всіх учасників масових заходів, незважаючи на те, вбивали вони захисників тодішньої влади чи ні, то такий самий «дзеркальний» закон треба ухвалити щодо тих, хто, на думку російських кураторів ОРДЛО, захищає свої «цінності», тобто, кажучи по-людськи, право на грабунок і тортури, на цьому шматкові української території.

Коли я дивилася «Майдан. Справа 20-02» на каналі «112», у мене повсякчас вникало враження дежавю. Надто ж коли там ішлося про Івана Бубенчика чи Закон про амністію. Бо торік писала про два фільми Насті Станко та Ангеліни Карякіної на «Громадському» з циклу «Слідами революції» — «Злам» та «Амністія». У першому головними спікерами були згадані в кіно на каналі «112» Володимир Парасюк (щоправда, без батька) та Іван Бубенчик зі своїми зізнаннями про те, як він начебто вбив двох командирів «Беркуту». Що, до речі, спростувала експертиза, й на цьому авторка фільму «Злам» Анастасія Станко зробила окремий наголос. Про амністію для майданівців автори «Громадського» розповіли на прикладі суду над Леонідом Бібіком, який випадково збив на смерть побратима Сергія Дідича машиною в Кріпосному провулку, намагаючись прорвати ланцюг «Беркуту». Якого, згідно з законом про амністію щодо учасників Революції гідності, звільнили від кримінальної відповідальності.

Тим часом 21 лютого цього року на «Громадському» вийшов третій фільм циклу «Слідами революції», який безпосередньо перегукується з тим, що видав канал «112» на честь третьої річниці початку масових розстрілів на Майдані. Один із побіжно згаданих у фільмі «Майдан. Справа 20-02» персонажів, а саме — підполковник Олег Янішевський, колишній заступник командира київського підрозділу «Беркут», який уже півтора року сидить у СІЗО за звинуваченнями в масових убивствах під час Революції гідності, дав інтерв'ю Анастасії Станко та Ангеліні Карякіній. Тригодинна розмова журналістів «Громадського» з одним із підозрюваних у справі про вбивства на Майдані в кімнаті для спілкування в'язнів із адвокатами вилилася в сорокахвилинний фільм-інтерв'ю про те, як і чому, на думку колишнього підполковника, на Майдані сталося те, що сталося.

Третій фільм циклу «Слідами революції» журналістів «Громадського» під назвою «“Беркут”. Янішевський» — це чергова спроба сумлінного журналістського розслідування на болючу для всього українського суспільства тему. Ба більше, Анастасія Станко з Ангеліною Карякіною в цьому випадку, як і в попередніх фільмах свого циклу «Слідами революції», перебирають на себе функції офіційного слідства, вислуховуючи протилежну сторону.

Розмову з Олегом Янішевським Анастасія Станко та Ангеліна Карякіна записали ще 28 вересня минулого року. Такий термін між датами самого інтерв'ю та його оприлюднення можна пояснити тривалим узгодженням одкровень підсудного з різними інстанціями. Але те, що вийшло в ефір, може свідчити ще й про те, що ті, хто по два з половиною чи півтора (як той-таки Олег Янішевський) року сидить під вартою в СІЗО, за цей час переконалися в нерішучості нинішньої влади довести до кінця розслідування щодо вбивств активістів на Майдані.

Надто вже самовпевнено почувається колишній підполковник у цій розмові, для початку розповідаючи про те, як він та його колеги отримали статус учасника бойових дій. Виявляється, перед його підрозділом поставили умову — або колишній «Беркут» їде в зону АТО на сході України, отримуючи індульгенцію за можливі злочини на Майдані, або проти них відкривають кримінальні справи.

Тобто вся ця розмова, точніше, згода на неї, та ще й на своїх умовах (спілкуватися не через ґрати), здається, була задумана колишнім беркутівцем для того, щоби відмити себе та своїх підлеглих від усіх підозр у вбивстві майданівців.

Бо не зміг він пояснити, де був і що робив у найстрашніші дні лютого 2014 року, відповідаючи на запитання журналістів. Зокрема, якщо повернутися до сюжету про вбивство беркутівця Миколи Симисюка 20 лютого, що стало одним із двох полюсів фільму на каналі «112» і яке Анастасія Станко ще майже рік тому намагалася ретельно розслідувати в першому фільмі циклу «Слідами революції», її з Ангеліною Карякіною співрозмовник на запитання журналістів щодо цього явно морозився, намагаючись зняти з себе будь-яку відповідальність. Цитата:

— Ви ідете в бік до Кабміну до Жовтневого палацу. Там є ваш особовий склад. Що далі відбувається?

— З частиною особового складу заходжу в Кабмін.

— А як ви дізнались, що вбили Симисюка?

— Від командира.

— Де його вбили, ви знали?

— Сказали, що вбили на Інститутській.

— На тому відео, де розривається граната і падає людина в чорному, ця людина — Симисюк?

— Ну я не можу цього стверджувати. Там же не видно обличчя. Загинув Симисюк. Коля Симисюк, якого вбили. Сказали, що картеч, але навряд чи там картеч.

— У той день вбили єдиного працівника вашого київського полку. На відео це може бути тільки ця людина, більше ніхто.

— Значить, це він.

— Що він робив там?

— Не знаю.

— Ви сказали, що ви забрали частину особового складу, намагалися вивезти. Але частина особового складу перебувала на Інститутській.

— Я не знаю, яке завдання вони там виконували.

— Ви їм телефонували?

— Їм я не телефонував.

— Просто розумієте, дивна ситуація: якась частина ваших бійців, яку чомусь ви вже не можете контролювати, залишається на Інститутській. Ви не знаєте, що вони там роблять, чому вони там залишилась, але і не цікавитеся. А ви — заступник командира.

— Розумію... Ну є така вказівка — де ти є, там і залишайся. Командир мені сказав, залишся там з особовим складом.

— В Кабміні скільки людей було з вами?

— Це далі ми все прокоментуємо. На даному етапі — так, як я сказав.

— Ми правильно розуміємо, що на Інститутській залишилися частина ваших людей з «Беркуту», яких ви не контролювали, і це вони стріляли?

— Це ваше ствердження. Я справді ними не керував.

— Хто люди в чорному, які стріляли по мітингувальниках?

— Давайте визначимо так: з того відео все, що охоплює ті події, — там же не тільки підрозділи «Беркуту» працюють. Скажу так, не тільки особи з написами підрозділу «Беркут». Там дуже багато озброєних працівників інших підрозділів. Слідству це відомо.

— Ці четверо людей, які зараз сидять з вами на лаві підсудних, вони не були з вами в Кабміні?

— Я їх там не бачив.

І так весь час. Журналісти ставлять конкретні запитання, намагаючись бодай з'ясувати, хто з силовиків які позиції займав, коли тривали масові розстріли на Майдані. Але натомість отримують загальні й безпредметні відповіді на кшталт «не знав, не чув, не бачив». Але ще гірше — коли один із підсудних у справі «18–20.02» намагається переконати журналістів у тому, що його підрозділ три роки тому діяв правильно і, головне, законно. Ба більше, він навіть схвалює дії своїх колишніх колег родом із Донбасу, які, повернувшись на малу батьківщину з Києва, стали на бік озброєних місцевих банд. Бо ж мали там родинні та соціальні зв'язки.

І це дуже тривожний симптом. Коли екс-беркутівці дають інтерв'ю українською мовою, будучи в житті російськомовними, доводячи: під час Майдану вони просто виконували свій конституційний обов'язок. А за це судити не можна, бо кожна влада захищається за допомогою силових органів. Принаймні, один із ув'язнених екс-беркутівців у цьому переконаний.

Але з цього інтерв'ю випливає щось набагато страшніше. А саме — нинішні можновладці, якщо вірити сказаному колишнім підполковником «Беркуту», не виконують своїх обіцянок. Бо якщо Олегові Янішевському обіцяли індульгенцію за участь в АТО, його не мали притягати до відповідальності за вбивства активістів Майдану аж через півтора року.

Адже він, як колись радянські «штрафбатівці» в 1941–1945 роках, спокутував свою провину кров'ю, а отже міг реально розраховувати на індульгенцію. Тим паче, що жодної провини в масових розстрілах на Майдані в лютому 2014-го екс-беркутівець за собою та своїми підлеглими не визнає.

А відтак черговий фільм «Громадського» з циклу «Слідами революції» можна було би сприйняти як підтвердження постулатів «Справи 20-02» від каналу «112».

Усе це могло би спрацювати, якби не одне «але». У проміжку між аналізованими вище прем'єрами на каналах «112» і «Громадському» 18 та 21 лютого, а саме 19 лютого, на «UA: Першому» показали фільм Володимира Тихого «Небо падає. Три місяці з життя Устима Голоднюка».

Фільм від студії Babylon'13 — це монологи людей, які були на Майдані три місяці. Рівно стільки, скільки їх провів на Майдані Устим Голоднюк. Той самий хлопець в «оонівській» касці, загибель якого (до речі, 20 лютого, того самого дня, який вибрали для свого фільму анонімні автори фільму «Майдан. Справа 20-02», при цьому жодним словом не згадавши про 19-річного Героя Небесної сотні в блакитній касці), у прямому ефірі побачив чи не весь світ. Цікаво, що більшість зі спікерів фільму Володимира Тихого не була особисто знайома з героєм. Учасники фільму описують емоції, які переживали під час переломних подій Майдану. Через призму тих, хто вижив, і подає режисер фільму історію майданівця зі Збаража Устима Голоднюка за три місяці його життя на київському Майдані. Місце Устима Голоднюка тут — на фото й відео та в спогадах друзів-ровесників. Зокрема й про те, як 20 лютого їм здавалося, що справу програно, бо з правого берега Києва на лівий рухався суцільний потік авто, а з лівого — одиниці.

На відміну від фільму «Майдан. Справа 20-02» каналу «112», у фільмі про три місяці Устима Голоднюка названо всіх авторів та учасників. Одна з них, Марина Батуринець, показує тату на руці «Небо падає». Вона зробила його на честь Устима Голоднюка. У фільмі багато героїв, один із яких розповідає, як виник сигнал небезпеки «Небо падає!». Виявляється, одна з учасниць студентського Майдану викрикнула його, коли їй здалося, що зараз буде кінець усьому.

Тоді з неї сміялися, але згодом ці слова стали своєрідним знаком небезпеки, коли Майдан учергове збиралися розігнати беркутівці.

«Небо падає. Три місяці з життя Устима Голоднюка» перекреслює всі спроби колишніх та нинішніх «рішал» розмазати провину за вбивства на Майдані порівну на всіх його учасників. І це вселяє хоч якусь надію на остаточну справедливість.

Фото: скріншот з фільму «Майдан. Справа 20-02»