Я люблю «Дядю Льошу» Олексія Горбунова. За талант, чесність і безкомпромісність. Свої унікальні для колись радянсько-російського актора якості він укотре підтвердив наприкінці січня в «Рандеву» з Яніною Соколовою на 5-му каналі. Водночас заінтригувавши майбутньою прем'єрою кримінального бойовика «Одинак», де знявся в головній ролі. Ще більшої інтриги додав показ однойменного кліпу від гурту «Антитіла», як було сказано, саундтреку до українського кримінального серіалу. Кінцівка «Камікадзе-одинака», де герой Горбунова цілиться в крутого персонажа, який збирається відлітати на борті з українськими символами, й це можна прочитати як замах на вбивство найвищої посадової особи держави, ще додала цікавості. Отож, перед показом «Одинака» («Одиночки» мовою оригіналу, бо фільм знято російською) цікавість публіки до продукту, прем'єра якого відбулася 6 лютого на каналі «2+2», підігріли належним чином. Хоча, здається, цільова аудиторія в двох каналів різна, але «двійки» мають за що дякувати «п'ятірці».

Перші чотири серії, показані впродовж 6–9 лютого, втім, не те що розчарували. Бо це м'яко сказано. «Десь це вже було, й не раз», — перше, що спадає на думку під час перегляду вже першої серії.

Так, було, й не лише у французькому фільмі «Одинак» із Жаном-Полем Бельмондо, неперевершеному взірцеві для всіх епігонів та експлуататорів жанру. Колізії боротьби чесних ментів проти гнилої системи або одне з одним знайомі українському глядачеві ще й за численними російськими серіалами двотисячних на кшталт «Ментівських війн», що їх колись активно демонстрував канал НТВ, кілька років тому вимкнутий із українських кабельних мереж. Але про російський слід українського «Одинака» трохи нижче.

Тим часом, іще одне запитання, що крутиться на язиці під час перегляду «Одинака»: «І де тут Одеса?». Немає в цьому серіалі неповторного портового міста з його колоритом. За винятком хіба що моря, яке можна було, втім, зняти де завгодно, від болгарського чи турецького аж до російського узбережжя. Щоправда, в епізоді викидання зброї в те саме море впізнається суто одеський пейзаж — степова круча над морською гладінню. Оце й усе, що нагадує про місце дії нового українського кримінального бойовика. Про те, навіщо викидати в море новенькі «калаші» з набоями до них, так, наче інших засобів утилізації незаконної зброї немає, треба поцікавитися в сценаристів.

Ще більше запитань до місця дії викликають абстрактні шеврони поліцейських, паспорти без гербів (просто синя книжечка без жодних ознак державної приналежності) та номери авто. Не кажу вже про те, що в кіно немає жодного натяку на боротьбу українців проти російської агресії на сході України. Тим часом від прифронтового Маріуполя до Одеси рукою подати. Але герої стрічки, браві колишні менти, а тепер — поліцейські («Як нас тепер називати, пенти?» — цікавиться нібито жартома один із героїв українського серіалу. «Радше понти», — в унісон жартує його колега) розслідують крадіжку зброї з військової частини. В якій порядки цілком собі совкові, тобто хронічний бардак і прохідний двір на додачу до вщерть корумпованих офіцерів. Останні за копійку ладні продати не те що три десятки «калашів» із набоями та гранатами, а й, не виключено, батьківщину.

Запитання: навіщо красти автомати з гранатами з військової частини в майже прифронтовому місті, коли в країні, що воює, можна вільно дістати будь-яку зброю? Для цього, до речі, навіть не обов'язково домовлятися з ділками, що роблять бізнес на перетині товарів через «нуль». Зброя в Україні, на жаль, уже третій рік не проблема. Відтак немає жодної потреби підставлятися під статтю через крадіжку зброї. Звісно, ніхто не скасовував покарання за незаконне володіння вогнепальною зброєю, але придбати її на чорному ринку набагато простіше, аніж морочитися з крадіжкою. Та й, мабуть, із огляду на близькість Одеси до прифронтової зони порядки в українських військових частинах нині дуже відрізняються від довоєнних. Принаймні, в це хочеться вірити.

Позаяк канал «2+2» не обтяжив показ нового серіалу докладними титрами (їх у повному варіанті можна побачити лише на Youtube, а в телеверсії серіалу навіть саундтрек звучить шматочком), обмежившись назвою продакшну «Киевтелефильм» на початку та в фіналі, довелося авторці цих рядків лізти в інтернет. Бодай для того, щоби дізнатися, хто ж, окрім Олексія Горбунова, знявся в «Одинакові».

Гугл, який знає все, видав прецікаву інформацію, пославши автора на сторінки... російського фільму «Один против всех». Де серед продюсерів є Валентин Опалев і Влад Ряшин. Принаймні, їхні імена значаться на цьому сайті. І це не єдиний збіг. Весь (підкреслю, весь, до останньої коми з крапкою в діалогах!) сюжет українського бойовика сумлінно повторює перипетії російського фільму «Один против всех». Де головну роль виконує... та-дам! — Михайло Пореченков. Далі — більше.

При цьому, на відміну від українського, автори ентевешного серіалу не поскупилися на зображення місцевих краєвидів, із величезним захопленням знімаючи до болю знайомі українцям пейзажі міста під кодовою назвою Приморськ. Усі, хто хоч раз побував у Криму, ці краєвиди ні з чим не сплутають. Бо перед глядачем — Ялта. А отже, для російського НТВ українські продюсери зліпили бойовик про важку боротьбу місцевого правильного мента проти корумпованої системи саме в анексованому Криму. Як сказали б американці, упс!

Прем'єра «Один против всех» на федеральному російському каналі відбулася 23 січня, тобто за два тижні до старту української версії. Чи вкрали наші сценарій для свого «Одинака», як пишуть обурені росіяни в коментарях на Youtube, чи його можна вважати адаптацією формату, хай розбираються знавці з авторського права.

Не знаю, як можна розцінювати подібні викрутаси. Зрозуміло, що в Україні під забороною всі російські поліцейські саги. Також зрозуміло, що жоден із українських телеменеджерів при пам'яті й розумі не стане підставлятися, демонструючи фільми з Пореченковим, персоною нон грата в Україні, та ще й на тлі анексованого Криму . Але, вочевидь, автору ідеї (як його позначено в титрах до українського бойовика) Валентину Опалеву вона, тобто ідея, настільки сподобалася, що він втілив її ще й для українського ринку («Мостелефильм» і «Киевтелефильм» — це раніше були пов'язані компанії, хоча зараз нас запевнили, що ані Влад Ряшин, ані Валентин Опалев не мають стосунку до «Мостелефильму»: «Мостелефильм» наразі належить Андрію Тартакову).

При цьому автори фільмів не пошкодували грошей для російського варіанту, включно зі щедрими зйомками кримських краєвидів, але чомусь зробили все, щоб український глядач не впізнав жодного з улюблених одеських місць. Із українського колориту тут хіба що слівця Олексія Горбунова «киця», «доця» або «шо». А ще — згадка про українського боксера Василя Ломаченка, якого Гліб Мечников, персонаж Горбунова, ставить у приклад юному наркодилеру. В уже згаданому «Рандеву» актор і волонтер нарікав, буцімто Василя Ломаченка погано знають на батьківщині, тоді як у США, де тренується й живе український чемпіон, йому проходу не дають любителі автографів. Гадаю, якби улюблений боксер Олексія Горбунова жив у Києві, до нього б теж черга шикувалася, але менше з тим.

Написи в українському поліцейському відділку чомусь зроблено російською, тимчасом як в Одесі це вже давно не практикується. Щонайменше з середини 90-х років. Тож «Дежурная часть» відсилає глядача не до української поліції, а до «братньої» сусідської. Про такі дрібні ляпи у сценарії, як вік викраденої дівчинки (їй у межах однієї мізансцени то шість років, то чотири), чи плутанина з прізвищем дитини (Кравчук чи Кравченко), можна вже й не казати.

Хоча саме ці ляпи (зокрема й обдертий хрест замість сучасного надгробку на могилі дружини головного героя Гліба Мечникова. Дата смерті — 2013 рік, а хрест має вигляд такий, наче його поставили років 50–60 тому) свідчать про відверто байдуже ставлення авторів, якщо не про цілковиту зневагу, до українських шанувальників жанру.

Олексій Горбунов, який уже третій рік, одразу після початку АТО, не знімається в російських фільмах, втративши заробітки, але віднайшовши віру в свою країну, підполковника Гліба Мечникова грає з усім темпераментом бунтівної натури. І завдяки йому «Одинака / Одиночку» можна дивитися, заплющуючи очі на все сказане.

Його варто було би дивитися ще й завдяки чудовому саундтреку від Тараса Тополі, якби той звучав не в урізаному, а в повному варіанті. Але редактори «2+2» зробили все, щоби позбавити свого глядача навіть такого задоволення.