Скільки разів уже було сказано, що “народилася нова політична нація” і “новий громадянин України”? Рівно стільки, щоб перетворити ці словосполучення на пустопорожні мантри, якими так легко заколисувати численні непорозуміння.

Чомусь саме така версія “перемоги”, яку краще називати якимось іншим словом (наприклад, “технічною перемогою” чи “перемогою за попередніми результатами”), вже зараз надокучає спогадами про те, як усе починалося. Які слова й вимоги звучали. Які ультиматуми й погрози пришвидшували кровообіг. Без чого, врешті-решт, ніхто не збирався йти з Майдану.

Усе якось напрочуд швидко забувається. І тому навіть нецікаво думати про те, як би зреагували завсідники пікетів та мітингів, якби десь наприкінці листопада з’явилася Кассанра й прошамкала, що ми всі одержали у підсумку: замість надривно викрикуваного “кучмагейту” – перспективу, про яку натхненно повідомив воскреслий з попелу народного обурення В’ячеслав Піховшек у останньому “Епіцентрі”: в новорічну ніч нас вітатиме той-таки гарант, що вважав за можливе називати народну непокору партійним фарсом. Замість лавини відставок – дещицю відпусток. Замість покарання впертих фальсифікаторів та сепаратистів – мирне очікування нових злочинів і відчуття, що відповідальність, та ще й кримінальна, – то рідна сестра кулі-дурепи, яка може політати собі обважнілою мухою й урочисто влучити в “молоко”. Звісно, оптимісти зауважать, що ніякий це не підсумок, а лише проміжний фініш. А далі, мовляв, усе буде так, як Достоєвський писав.

Далі – це тоді, коли під знаменами народного протесту триватиме гра, торгівля, звичайна кабінетна політика. Тим часом “нові громадяни” успішно повернуться до своїх справ і збагнуть, що іншими людьми не стали, нових кінцівок не здобули й додаткових кілограмів високого духу за плечима не носять. Як і дивовижні члени ЦВК з їхнім незбагненним сумлінням, що дозволяє працювати по-всякому: сказали фальсифікувать – харашо, заборонили – тоже нічо. Виявляється, і так можна, і так. Добре, що наша Конституція – це не кодекс самурая. Бо в такому разі й без революції ріки крові пролилися б. Просто від індивідуальних нападів порядності.

Пунктирність здобутків “помаранчевої революції” щонайкраще відтворює, як і завжди, наше ТБ. Яке також зрозуміло, що можна брехать, а можна й трохи правди націдити. Закралася навіть підозра, що більшість журналістів „1+1” та „Інтера” сповідують даосизм, свято підгодовуючи своїх численних демонів – і світлих, і темних. Щоб баланс не порушити й таким чином не зруйнувати свою впізнавану індивідуальність.

Важко зрозуміти, що змушувало і змушує ведучих – після проголошення фахового катарсису – й надалі відчувати в кадрі містичний жах перед тим неназваним монстром, про якого відомо тільки одне – він “чинить тиск”. Чи то самоконтроль ніяк не відпускає, чи то монстр нікуди не подівся.

Варто пригадати перші “чесні ефіри” на цих каналах, заповнені виразниками протилежних поглядів.

Приміром, на „Інтері” представники опозиції кайфували від того, що їх вперше за два роки пустили у прямий ефір на цьому каналі, на що стримані ведучі чомусь вважали за необхідне зауважувати, мовляв, ну, чому ж це уперше, ви ж і вчора у нас були... Ті ж таки ведучі, що задекларували чесність, поєднали своє очищення з подальшим філософствуванням стосовно “правового нігілізму опозиції” та дивовижною сором’язливістю в стилі Алли Мазур: оповідаючи в ТСН про зірковий проект Володимира Кличка за участю Стінга, Коккера, Беккера та іншого впізнаваного люду, вона скромно повідомила, що ця акція – “на підтримку одного з кандидатів”. Така надлишкова об’єктивність перекреслила у моїй свідомості чимало очевидних позитивних зрушень у тамтешніх новинах. Бо зрушення – лише процес, яким легко керувати, а ось слова, які вискакують, або частіше не вискакують, з вуст ведучих, – річ набагато матеріальніша, і вплив цих слів – безпосередніший. Чесний „Інтер” новинними вустами повідомив нам, що – оцініть цей рівень відвертості – “многие из тех, кто на Майдане, видят президентом Ющенко”. Й таких сумнівних проявів уже критикованої мною об’єктивності та “братолюбія” не бракує й тепер. Бо не можуть канали імені Кобзона відмовитися від задоволення встругнуть відеонарізку в стилі “ми вже порозумілися” й сфабрикувати сміховинний синьо-біло-помаранчевий прапорець з підписом United Colors of Ukraine (як слушно зауважив Лесь Подерв’янський, змішування цих кольорів нічого не дасть, окрім брудної сірої плями).

Тож і досі не виникає у мене бажання “тричі перехреститися”, наситившись новинним ефіром каналів „1+1” та „Інтер”. Ба навпаки, невмируще й цілком пролетарське відчуття, що “пузаті й далі тулять фуфєл” (цитуючи Танок на Майдані Конго) ніяк не відмирає. Й нікуди воно не подінеться протягом ще тривалого часу, бо я, наприклад, не зможу просто “забути”, яким атракціоном брехні мене було годовано. Спільними зусиллями ТБ, влади і навіть церкви, яка вустами Сабодана спершу пропонувала голосувати за Януковича, а потім тим-таки блаженним голосом повідомила, що “для церкви немає тільки помаранчевих або тільки блакитно-білих”. Виявляється, й накрите московською благодаттю духовенство може проповідувать по-всякому. Що вже тоді грішних телевізійників картати?

Я не здивуюся, якщо на ICTV, наприклад, постануть у прямому ефірі “оновлені” Кісєльов та Сівкович і розкажуть про “оновлене” розслідування стосовно отруєння Віктора Ющенка. З надією, що все раніше висловлене поросло бур’яном. Бо у нас тепер усі зрозуміли, що можна своє “інакше” поєднувати з “так”. Бути речником православного кандидата, а на дозвіллі, у відпустці, побавитися “незалежною журналістикою”. Бути інформаційним кілером, а потім залишитися неупередженим журналістом. Головне – не забути про баланс між демонами, – деякі афонсько-єрусалимські старці (об’єднані), цілком імовірно, можуть і таке порекомендувати.