Сказати чесно, перед першим півфіналом національного відбору на конкурс «Євробачення» існували чималі побоювання: анонси телепрограм обіцяли трансляцію протягом двох годин, а потім, після годинної перерви, ще протягом майже години. Перші дві години — це, за всіма ознаками, й мала бути основна, концертна частина півфіналу. От саме тут і були побоювання — адже навряд чи хто-небудь купив би квиток на двогодинний концерт, знаючи, що пролунати в ньому мають лише вісім пісень, і тривалість кожної з них не перевищує трьох хвилин. Такий хронометраж змушував припустити: це буде звичне для нашого телебачення ток-шоу, де конкурсні пісні правитимуть за такі собі антракти, вставки.

На щастя, ці побоювання не виправдалися. «Болтології» не було аж надто багато. На початку трансляції ведучий Сергій Притула звернувся з напівжартівливими запитаннями до членів журі — Андрія Данилка, Джамали та Костянтина Меладзе. Виступам передували не такі вже й довгі заставки зі змалюванням історії виконавців. По завершенні співу Притула ставив виконавцям запитання, потім члени журі ділилися своїми зауваженнями. Ото було й усе «ток-шоу». Так, сумарно це відбирало досить багато часу, але враження затягнутості, а тим паче зайвості, не виникало. Усе було динамічно й по справі. Одне слово, цікаво — ну, хіба що, можливо, заставки, все ж таки, варто було зробити ще коротшими.

Що ж тоді стало причиною такого довгого хронометражу? Реклама! Вона, ріднесенька. Дві рекламні вставки, особливо перша, після виступу лише двох конкурсантів, змушували скреготіти зубами. Почали вже накочуватися хвилі апатії — мовляв, ця реклама не скінчиться ніколи. Коли одне й те саме рекламують і два, й три, й чотири рази поспіль, коли між демонстрацією однаковісіньких роликів минає лише кілька секунд... Якби це відбувалося в місцях позбавлення волі, це однозначно кваліфікували б як тортури.

Зрозуміло: спонсори, фінансування й інші подібні речі, без яких ніяк і нікуди. Але як же бути глядачам? Адже від настрою, від цілісного сприйняття конкурсного концерту, зрештою, від можливості об'єктивно порівняти виступи й проголосувати без поправок на «до реклами» та «після реклами» — від усього цього не лишалося ані натяку: нескінченні рекламні блоки просто вибивали з пам'яті все, що було до них. Та й в ефективність такої реклами віриться дуже слабо: під кінець починаєш люто ненавидіти все, що вона рекламує, усе те, що бачиш на екрані.

Але повернімося до власне конкурсу. Хотілося б відзначити сцену. Без деталізації — вона була чудова. Чудовим було й ведення конкурсу Сергієм Притулою: він створював піднесений настрій, давав відчуття свята, непересічної події. Це було невимушено, щиро й природно. Додаймо до цього українську мову ведучого — тут варто зазначити, що, навіть виступаючи кілька років тому в команді знавців у «Що? Де? Коли? — Зоряні війни», Притула розмовляв українською попри те, що й переважна більшість інших знавців, і ведучий були російськомовними.

Щоправда, дещо різонула вуха фраза Притули: «До фіналу вийдуть два учасникА», тоді як, узагалі-то, мали б вийти двОЄ учасникІВ. І вже зовсім ані в тин, ані в ворота була ситуація, коли Притула назвав «підопічну Андрія Данилка» Вєрку Сердючку переможницею «Євробачення». І згодом пояснив: «Ніхто вже й не пам'ятає, хто тоді виграв, а Вєрку Сердючку пам'ятають усі... Ну хто сьогодні згадає про Марію Шерифович?» Квасний патріотизм «а-ля рюс» — ну, от не варто до нього скочуватися, хай навіть у цьому й була частка іронії.

Півфінал проводили й транслювали два канали – «UА: Перший» та СТБ. Під час трансляції на «UA: Першому» був тільки його логотип, логотипу СТБ на екрані не було.

Правила проведення залишилися тими самими, що й торік: 50/50; лінії для голосування було відкрито після останнього конкурсного виступу; з одного телефонного номеру за одного виконавця можна було проголосувати лише один раз. Під час виступів можна було висловити підтримку виконавцям в онлайн-режимі, але так чітко й не було сказано, чи враховували ці голоси в підсумку. Та й ціна тій онлайн-підтримці стала очевидною: однією з лідерок онлайн-голосування стала Лаліко, яка вже за результатами підсумкового глядацького голосування посіла останнє місце. А абсолютним аутсайдером онлайн-підтримки став Арсен Мірзоян, який за підсумковими результатами глядацького голосування виявився другим. Менше з тим, Сергій Притула оголошував ці онлайн-результати після виступу кожного учасника.

«Вердикти» членів журі були здебільшого слушними — можливо, подеколи не надто чітко сформульованими. От тільки не полишало одне запитання: якби була така можливість, дуже цікаво було б порівняти результати глядацького голосування, яким воно виявилося, з його ж результатами, якими вони були б, якби глядачі не чули висновків членів журі. Тобто до якої міри члени журі підказували глядачам, спрямовували їх? Значна розбіжність у голосуванні журі та глядачів виявилася лише стосовно Арсена Мірзояна.

І тепер деякі суб'єктивні враження. Всі виступи були цікавими й сильними. Усі вони дістали б не останнє місце на «великому» «Євробаченні». Усі вони дуже відрізняються від музичної каламуті, до якої протягом багатьох років нас привчали вітчизняні телебачення та радіо. Костянтин Меладзе виніс їм вирок, погодившись із тією-таки Лаліко: наші телебачення та радіо не беруть неформат — точніше, те, що вважають за неформат.

Але якщо за гамбурзьким рахунком, якщо уявити собі кожен виступ у контексті «великого» міжнародного конкурсу «Євробачення»... Запам'яталися яскраві виступи. Запам'яталося, що пісні були гарними. Запам'яталося, як співали конкурсанти. Й майже не запам'яталося, що вони співали. Майже не запам'яталися самі пісні. МамаРіка: так, щиро, потужно, драйвово — але змовкла музика, й жодного фрагменту мелодії вже не пригадати. «Монохромеа»: дуже емоційно, дуже незвично — але сама пісня не запам'ятовується. Арсен Мірзоян: так, добре виконані «звичайні» мелодійні пісні завжди мають шанс; так, французькомовна пісня могла би стати родзинкою. Але... французька мова має своє неповторне звучання, а у виконанні Мірзояна воно майже не відчувалося, це був «français à la Kyiv», «français de Kyiv». І до значної міри це з'їло весь шарм. Лаліко: оригінальний, драйвовий стиль просто вимагав чогось надпотужного, це — як диско: або суперхіт, або жуйка, середини не буває. А сама пісня була ніякою. До того ж, хоч би що казали про формати та неформати, але один формат на «Євробаченні» все ж існує: коли вокальні партії є коротенькими вставками до інструментального номеру — такі виступи на конкурсах високих оцінок не отримують. Хоча «у звичайному житті» цілком можуть бути — сорок років тому західнонімецький гурт «Сілвер Конвеншн» саме з такими піснями став першим представником континентальної Європи, що підкорив Америку не традиційною й не етнічною музикою.

І лідери — Тайанна та «Сальто назад». Їхні виступи вразили. Дуже вразили. Схвальні епітети можна наводити дуже довго. Запам'ятався дух їхніх пісень, характер тих пісень. От тільки сьогодні, наступного дня після конкурсного вечора, я не можу пригадати жодного фрагменту мелодій тих пісень. Не приклеїлися. А от минулого року мелодія пісні Джамали приклеїлася після першого ж її виступу. Так само фрагменти пісні «Хардкісс», так само приспів СанСея.

Отут і хотілося би знову наголосити: цьогоріч представник України виступатиме лише один раз. Тоді як переважна більшість його конкурентів — два рази. Можливості для того, щоб аудиторія «перейнялася» піснею від України, «призвичаїлася» до неї, «дозріла» до неї, «в'їхала в тему», «зрозуміла» цю пісню — не буде. Пісня має від першого ж разу, від першого ж виконання заходити в душу, прилипати до свідомості. Поки що таких пісень ми не почули.

Фото: скріншот з YouTube-трансляції