Фільми Віталія Манського варто дивитися, навіть якщо вам не надто близька інтонація анекдоту, як в історії «У променях сонця». Чи якщо монтаж стрічки пролягає «Трубою», і притлумлені Голлівудом очі глядача фізично не встигають за експериментальними історіями.

Навіть якщо ви не можете збагнути, чому однокласниці кінорежисера з фільму «Наша родина» не зізнаються, з якої причини померла їхня ровесниця в тридцять три. Так само, як не здатні не дратуватися через американський епізод фільму, в якому його автор детально розповів, як довго чекав на зустріч із однокласником, як він говорив із цим чоловіком і чому вирішив включити до стрічки лише один кадр зі своїм співрозмовником із США, де цей чоловік на пару секунд з’являється, в момент, коли оповідає про особисті обставини.

Навіть якщо ви зараховуєте Віталія Манського до російського кіно , ідіть на його фільм — хоча би з заплющеними очима.

Адже Віталій Манський народився у Львові. Позаяк у часи розквіту російського документального кіно він заснував «Артдокфест» у Москві. Тому що врешті-решт він поїхав із Росії, заявивши, що не вважає цю країну рідною, але пообіцявши, що «Артдокфест» триватиме. Через те, що ви ніколи не знаєте, якою людиною вийдете після перегляду фільму цього кінорежисера: спраглою на непритаманні Манському мистецькі документальні прийоми чи сповненою рішучості після знищення будь-яких спогадів про Леніна знімати зі стін портрети Сергія Міхалкова і здавати їх у макулатуру, як хоче вчинити одна з героїнь «Рідних». Хай там як, це завжди чесне кіно.

Під час зустрічі з глядачами на прем’єрі фільму в київському кінотеатрі «Жовтень» Віталій Манський сказав, що багато віддав би, аби цього фільму не було. Наразі це одна з найсильніших робіт режисера. Але хто ж мріє знімати кіно про те, як молодий хлопець іде на війну?

Власне, ця коротка драма юнака перекреслює будь-які сподівання просто переглянути стрічку. Разом із рідними Віталія Манського глядачі почуваються так, ніби теж «присели на дорожку» і щосили роблять вигляд, що все буде добре. В одній зі сцен фільму мама Віталія Манського зізнається, що з суто егоїстичних міркувань їй нині найбільше хочеться, щоби її родини війна не торкнулася. І в цей момент за святковим родинним столом відчувається, що навіть залізна «Батьківщини-мати» на в’їзді до Києва, в ідеалі, була би не проти здати свій меч на металобрухт: нехай тільки ніхто не загине.

За сюжетом фільму, війна торкнулася всіх родичів Віталія Манського. І оптимістичних одеситів, які сподівалися, що гостра ситуація в Україні в 2014-му вирішиться за пару місяців. І донецького дідуся, який вдячний цій щедрій землі набагато більше, ніж рідному Воронежу, хоча страшно боїться «бандер» і вважає їх мало не вампірами. І телевізор, який досі мовить у кожному домі, часом заміщаючи собою розмови на кухні, без яких зміни в суспільстві ніколи не відбудуться. І Віталія Манського, чий малий родич, покоління якого в родині вважали непристосованим до життя «порожнім місцем», служить контрактником і колись може стріляти в Севастополі, де мешкає його проросійськи налаштована родичка.

Присутній на прем’єрі фільму кінорежисер Роман Балаян сказав, що за всіма цими родинними сценами він побачив насамперед самого Віталія Манського, який у стрічці  з’являється в кадрі, а також його біль.

Відвертість, сентиментальність і художні прийоми — як-от кінопортрет матері під музику Тарівердієва, яка з дитинства часто звучала з сусідської квартири — нове в інтонації зазвичай провокативного й жорсткого кінорежисера.

Якщо порівняти батьківщину «Рідних» із Україною у фільмі «Наша родина» (2005), це країна, сповнена любові й найтепліших почуттів. Який парадокс: за мирного життя люди нарікають на побутові умови й виїжджають у теплі краї, не бажаючи мати справи з колись радянською, а тепер пострадянською системою. І тільки в часи війни ми всі концентруємося на найважливішому: вирушаємо до родичів, яким рідко телефонуємо, помічаємо агресію Путіна, встаємо з-за комп’ютера й ідемо в окопи. «Дуже цінно поглянути на себе в цьому чистому й незайманому стані», — каже про стрічку «Наша родина» Віталій Манський.

І у випадку з однокласниками, і в «Рідних» Віталій Манський рідко фокусується на містах і краєвидах. У своїй новій роботі він особливо занурюється в риси й мову героїв, роздивляючись пейзажі їхніх інтонацій і подорожуючи їхніми спогадами. Квітуча яблуня на Донеччині, зловісні тіні над вікном квартири у Львові — теж нові для кінорежисера поетичні «рими».

Цей фільм — вчинок Віталія Манського, який, здається, зібрав усі душевні сили, аби продемонструвати, яке кіно може стати потужною зброю проти брехні і пропаганди: не агітка, а розмова на кухні, картина в режимі «макро», де мама смажить млинці і просить хоча би в цей момент дати їй спокій із розмовами про політику. «Рідні» — чудовий фільм для країни, про яку кінорежисер сказав: «Я більше не живу в Росії, хоча сприймаю все, що там відбувається, як свою особисту трагедію». Ну а щодо ціни експерименту зі зйомками, Віталій Манський коментує це так: «Родичі просто змушені були зніматися. Я їх [не запрошував], а втягував в картину».

На фото - Віталій Манський

Фото: Громадське