Цю проблему „Детектор медіа”, інші експерти визначали як одну з найпріоритетніших ще у 2002 році, під час тодішньої акції журналістів проти цензури. Влітку 2003 року засади редакційної політики були підписані колективом та власниками 5 каналу. Сьогодні, наскільки нам відомо, ще два телеканали - ICTV та Перший Національний - дуже ретельно і серйозно займаються тим, щоб у них були визначені публічно ті стандарти, за якими мають подаватися новини. І те, що сьогодні ми набагато ближче стоїмо до вирішення проблеми публічно задекларованої редакційної політики у більшості українських ЗМІ, ніж будь-коли до того, демонструє недаремність кожного кроку журналістів до виборення свого головного права – на професію.

Так, не все виходить одразу, але поступ – явно – є, і якщо зовсім недавно здавалося, що хвиля журналістських протестів-2002 ні до чого суттєвого не привела, пішла у пісок, то вже зараз зрозуміло, що вода камінь точить...

Сьогодні матеріалом відомого журналіста Ігоря Куляса, який є одним із найфаховіших у країні менеджерів інформаційного телемовлення, „Детектор медіа” розпочинає велику дискусію щодо необхідності, засад та передумов підписання угод про редакційну політику у вітчизняних ЗМІ. Наші запитання – дивись у кінці статті.

ВСТУП або про що дехто не знав, дехто не розумів, а дехто приховував

Словосполучення "редакційна політика" протягом останніх декількох років увійшло до активного вжитку в середовищі журналістів, медіа-менеджерів та політиків. При цьому всі вони вкладають у це словосполучення принципово різний зміст. У цьому нема нічого надзвичайного, люди часто послуговуються певними словами, не розуміючи їхнього значення. Для прикладу, можна згадати словосполучення "газотранспортний консорціум". Воно звучить мало не в кожному другому випуску новин кожної без винятку "солідної" телекомпанії. Звучить роками. І як ви гадаєте, глядачі розуміють, про що йдеться? І чи справді розуміють, про що йдеться, самі журналісти, які навчилися зі зверхністю скоромовкою промовляти це непросте для вимови словосполучення? Відповідь: далеко не завжди.

Тепер пригадаймо кожен свій професійний досвід. І пригадаймо, який зміст у визначення "редакційна політика" вкладають різні учасники телевізійного процесу. Найчастіше так звану "редакційну політику" диктують журналістам топ-менеджери. Я свідомо написав "так звану", оскільки насправді телеменеджери просто нав'язують журналістам обслуговування політичних (або дуже рідко вузькобізнесових) інтересів власника компанії. Власник, у свою чергу, є значно або цілком залежним від влади. У такий спосіб ньюзруму нав'язується політика "в чистому вигляді", коли менеджера цікавить насамперед не якість новин, а їхня "політкоректність". У подібній ситуації журналісти точно знають, хто є "своїми", хто "чужими", і замість професійної подачі новин частують глядача другосортною пропагандою (наприклад: "пан Я тяжко цілодобово працює на благо народу, а пан Ю тим часом цілодобово вносить у суспільство розбрат, і взагалі він – гондураський шпигун").

Журналісти добре знають, що їхній телевізійний "бойовий листок" виконує "суспільно важливу місію" – показати народові, "хто є хто насправді" (ну, з точки зору власника компанії). І, зрозуміло, "на війні як на війні". Якщо ти помилився і видав до ефіру "неправильну" новину, тебе не порятує від екзекуції навіть те, що ця новина була насправді, ти її не вигадав (адже, оскільки пан Х, за "редакційною політикою", є монстром, який харчується кров'ю українських малят, він не міг вчинити тієї доброї справи, яку він вчинив, і якщо пан Y є великим благодійником людства і світочем нації - то він не міг сказати ту ксенофобську річ, яку він сказав).

Зрозуміло, що політика, яку проводить певна політична сила, спрямована насамперед на задоволення різних – у тім числі корисливих – інтересів цієї політичної сили. Суспільству ж потрібно інше: примусити цю політичну силу узгоджувати свої корисливі інтереси з інтересами суспільства. Для цього суспільству необхідна достатня інформація про те, що відбувається насправді, а не версія реальності від певної політичної сили.

Висновок простий: "велика" політика і політика редакційна – це просто омоніми, докорінно різні за змістом. Чому досі так чинять телеменеджери? Найчастіше тому, що вони є дилетантами в теленовинній справі, але мають певний досвід у "політесі". А інколи тому, що, будучи вчорашніми журналістами, йдуть на угоду із власним сумлінням. Незалежно ж від першопричин, результат один – поняття "редакційна політика" є свідомо чи несвідомо перекрученим.

Якщо переставити все з голови на ноги, можна зробити чимало різних відкриттів – цікавих і не дуже, приємних і неприємних, відкриттів, про які ньюзрум багато років здогадувався, а менеджери та власники або ретельно приховували від журналістів, або ж самі не мали ні поняття, ні уявлення, ні відчуття!

ПРИНЦИПИ РЕДАКЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

1. Без чого ньюзрум перетворюється на лакея влади, або з чого починаються засади редакційної політики

Дві коротеньких, але дуже важливих для предмету обговорення передмови.

По-перше, кожний ньюзрум є явищем унікальним. Тому що ньюзрум – це не "залізо", на якому робляться новини, і не гроші, які на це витрачаються. Це талановиті люди: репортери, оператори, ведучі, редактори, продюсери, монтажери та інші профі, кожний у своїй частинці спільної справи, кожний зі своїм унікальним досвідом, поглядами, переконаннями, чеснотами і недоліками. Відтак, нема універсальних засад редакційної політики. Вони – індивідуальні для кожного ньюзруму.

По-друге, в унікальних засадах редполітики різних ньюзрумів усе ж мають знаходити своє відображення певні універсальні істини, з тих, які визначають належність різних ньюзрумів до однієї професії.

Отже, узагальнюючи основні універсальні положення засад редакційної політики, не будемо забувати про те, що у кожного ньюзруму залишається широке поле для власної самодіяльності, щоб доточити універсальні істини тими положеннями, які забезпечуватимуть унікальність саме ваших новин.

Будь-які засади редакційної політики обов'язково мають містити обов'язкові вимоги власника до ньюзруму. Це – концептуальні засади новин, і тут прерогатива повністю належить саме власникові, який вклав у цю справу свої гроші. Якщо концептуальні засади викладено чітко і недвозначно, будь-який журналіст може для себе чітко визначити, чи погоджується він працювати саме в таких новинах, і, відповідно, вирішувати для себе, чи працювати в цих новинах.

Найперше з концепції – це масштаб новин. Вони можуть бути загальнонаціональними, регіональними, міськими. Від цього залежить багато: на яку інформацію журналістам звертати увагу, а яка є поза масштабом. Або – чи є відповідними матеріально-технічні умови виробництва новин саме такому їхньому масштабу.

Тематична спрямованість. Від громадсько-політичних до вузькоспеціальних: бізнесових, спортивних, кримінальних і так далі.

Схема тематичних пріоритетів. Від цілком офіційних до "жовтих".

У засадах редакційної політики власник ЗМІ також заявляє бажаний бізнес-результат. Дуже важливо, щоб це було визначено в цілком конкретних термінах та строках. Наприклад: "Протягом року увійти до трійки лідерів за рейтинговими показниками" або "протягом двох років мати таку-то долю ринку". Досягнення результату свідчитиме про якісну роботу менеджерів та ньюзруму. І, відповідно, власник встановлюватиме наступне завдання.

У власника можуть бути й інші, цілком слушні, побажання до роботи ньюзруму. Єдине, чого він точно не має права фіксувати в засадах редакційної політики теленовин, – це будь-який натяк на підтримку будь-якої політичної сили або на "війну" з будь-якою політичною силою. Якщо власник цього вимагає - значить, його телекомпанія не є бізнесом, а ваші новини – ніколи не стануть справжніми новинами. Вони будуть пропагандистським інструментом. Відтак, якщо ви досі вважаєте своєю професією новинну журналістику, - в цій телекомпанії вам не місце.

Наступні положення засад редакційної політики є вже неприємним відкриттям для багатьох нинішніх власників та топ-менеджерів телерадіокомпаній. Це – стандарти новинної журналістики. Їх небагато, вони прості і прозорі, винайдені світовою журналістикою вже багато десятиліть тому. Оскільки в Україні справжня новинна журналістика лише розвивається, школи професії як такої практично нема, маємо парадокс: переважна більшість українських теленовинників-практиків не знають до ладу професійних стандартів! Доходить до смішного, про стандарти вельми приблизне уявлення часто мають навіть знані талановиті репортери та блискучі редактори. Роблячи свою справу, вони діють інтуїтивно в правильному напрямі. Але їм непереливки, коли менеджери та власники вимагають від них пропагувати замість робити новини. А знаєте чому? Просто навіть досвідченим журналістам... нема до чого апелювати, коли менеджер чи власник починає апелювати до "цінностей" політичних або банально перекладає на журналіста чи редактора відповідальність за наслідки неоковирних вчинків інших людей: політиків, чиновників чи бізнесменів.

Прикметно, що у великих протестних обговореннях поміж колегами-журналістами сама згадка про стандарти професії викликає реакцію відторгнення ("ми це знаємо, не в тому річ"). В анонімних форумних суперечках колеги лають одне одного виключно на емоційному (а тому безпідставному) рівні. Фіксація єдиних стандартів професії могла б зробити мінімум дві важливих речі: перевести емоційні внутрішні суперечки в русло конструктиву та консолідації і закласти міцну основу для узгодження перманентних конфліктів між власниками й менеджерами ТРК, з одного боку, і журналістами, з іншого.

Давайте спробуємо цю основу докладно викласти і принагідно згадати, на чому досі вміло спекулювали власники і менеджери, примушуючи нас, журналістів, зраджувати своїй професії і своєму суспільству.

2. Стандарти теленовин, або Що рятує новини від перетворення на ницу пропаганду

Основним стандартом новин є їхня оперативність, вже хоча би тому, що "учорашня новина – це вже не новина". Неоперативно подана новина легко стає інструментом пропаганди. Зміщення в часі певних подій або замовчана реакція одного політика на дії іншого - і глядач уже зробив хибний висновок про щось, і цей висновок уже підштовхнув його до хибної дії. Яскравий приклад: невчасно подана критика урядових рішень щодо масованих передвиборчих соціальних виплат позбавила багатьох людей права на рішення позбутися гривневих заощаджень, які нині в шаленому темпі знецінюються.

Новина повинна бути точною. Адже неточна новина є дезінформацією. Усі ми добре знаємо, як легка неточність у цитуванні може повністю спотворити думку. Інший приклад: протягом останніх місяців ми неодноразово бачили (а дехто з вас і робив!) репортажі з мітингів опозиції, "перекриті" виключно локальними планами напівп'яних молодиків. Відтак, глядач не бачив, що насправді в мітингу бере участь багато тисяч нормальних, тверезих людей, і робив для себе висновок: "опозиція не має народної підтримки", і приймав для себе хибне рішення на виборчій дільниці.

Новина має бути достовірною. Цей стандарт здається очевидним, тому що дивними були б новини, що переповідають на багатомільйонну аудиторію чутки і плітки. Але чомусь багато каналів цього стандарту геть не дотримуються. "Новина" написана в "темнику" Адміністрації Президента - нічим не підтверджена - слухняно ретранслюється каналами в ефір (зрозуміло, без посилання на АП). Проблема в тиску? Ні, проблема в нерозумінні стандарту самими журналістами. Давайте розберемося в ньому детальніше. Достовірність новини означає лише наступне: редакція а) добре знає джерело, де вона взяла новину, б) повністю переконана в надійності цього джерела і в) повідомляє глядачеві про це джерело. Якщо йдеться про факт, одного джерела може бути замало. Британська телерадіокорпорація ВВС, наприклад, вимагає від своїх репортерів, якщо вони не бачили події на власні очі або не чули заяви на власні вуха, перевірити інформацію принаймні з 3-х (!) достовірних джерел. Українські редакції часто нехтують бодай одним джерелом!

Повнота інформації – наступний стандарт. Тут, здається, все просто. Відповів на кілька "класичних" запитань, яких навчають навіть на українських факультетах журналістики, далеких від досконалості. "Що сталося? Де? Коли? і Як? та Чому?" Поза тим, для пропаганди є одним із найпростіших прийомів "закрити очі" на одне з цих питань. Тоді втрачається контекст і новина спотворюється. До повноти належить і ще декілька важливих речей. Перше – не забувати про вагомі деталі події. Друге – нагадувати глядачу про "історію питання" або ж пояснювати йому складні поняття (бекграунд).

Інформацію слід подавати просто. Адже за навмисним ускладненням чи невиправданою образністю дуже легко "поховати" новину.

Наступних два стандарти є ключовими в розрізненні новин і пропаганди.

Новини подаються збалансовано. Ми, як новинники, маємо докладати всіх зусиль до того, щоб у будь-якій конфліктній ситуації або неоднозначній темі дати почути глядачеві думки всіх сторін конфлікту або ж усіх точок зору на суперечливе питання. Тому що ми, журналісти, не маємо права вирішувати, хто правий, а хто винуватий, і нав'язувати глядачеві саме цю думку. Тут не потрібно навіть наводити прикладів з життя. З того часу, як відомство пана Васильєва запрацювало на повну потужність, на більшості телеканалів глядач чує думку однієї сторони, її адвокатів та сателітів. Щодо цього стандарту слід згадати ще дві важливих речі. "Просунуті" пропагандистські канали "винайшли" (в лапках, оскільки це було винайдено ще доктором Геббельсом, а на "ідеологічних" факультетах в СРСР вивчалося в курсі "Основи пропаганди та агітації") такий прийом, як імітація балансу. Коли опоненту начебто й надається "слово у відповідь", але для цього береться вирваний з контексту шмат синхрону за принципом "у городі бузина, а в Києві дядько". Або добирається синхрон, з якого щось може второпати лише вузький фахівець або лише учасник подій, а нормальний глядач відчує лише роздратування: "Що він верзе?!" – і зробить хибний висновок щодо позиції чи й взагалі здорового глузду мовця. І останнє – професійні новини у конфліктному чи суперечливому питанні подають глядачеві, крім позицій сторін, ще й думку стороннього експерта, "третейського судді". Ось цим нині більшість українських каналів не переймаються взагалі. Або ж "третейським суддею" чомусь стає переважно... пан Погребинський, який справно видає версію об'єднаних есдеків.

Другий ключовий стандарт, який чітко відрізняє новини від пропаганди, можна сформулювати так: "лише факти, жодних коментарів, оцінок чи узагальнень". Не справа новинної журналістики оцінювати чи коментувати. Глядач дивить новини, щоб одержати інформацію про події, а не наші оцінки цієї події чи наше суб'єктивне ставлення до неї. Ми, журналісти-новинники, не маємо на це права, оскільки є лише очевидцями, а не учасниками подій. Засади редакційної політики британської ВВС, наприклад, дозволяють своїм журналістам коментувати лише події та питання, які стосуються проблем власне телебачення. І при цьому чітко зазначати, що факти скінчилися, почався редакційний коментар. На жаль, у новинах численних українських телеканалів постійно звучить оцінювальна лексика, коментарі репортерів та ведучих.

Коментарі в новинах можуть давати учасники події чи експерти. Але ми маємо дбати про те, щоб глядач чітко розумів джерело суб'єктивної думки! І звісно, пам'ятати при цьому про баланс. Так само і оцінки. Вам ні про що не нагадує: "у нас – розвідники, у них – шпигуни". "Партизани" – "бандити" – "бойовики". А це новомодне (яке "приповзло" до українських теленовин з практично тоталітарної Росії) слівце "зачистка"?! Адже воно прямо вказує глядачеві, що "хороші" "зачищають" від "поганих". Чи це справа журналістів вирішувати, хто є хорошим, а хто поганим? Однозначно, ні. На коментарі та оцінки журналіст має повне право, але поза новинами – у власній авторській програмі, або якщо у нього беруть інтерв'ю.

І останнє щодо цього стандарту. Простий у виконанні, ефективний за наслідками, виключно пропагандистський, а не новинний прийом – це безпідставне узагальнення. Пригадайте: "одесити виступили на підтримку політреформи", "луганчани – за політреформу, але проти двопалатного парламенту". А тепер пригадайте таке: "ми, радянські люди, всі як один, виступаємо проти..." Це новина, як на вас?

Останній зі стандартів – почуття міри при показі сцен насильства, сексу, брутальної лайки, нездорового способу життя та асоціальної поведінки, тобто всього того, що може шокувати нормального глядача. Цей стандарт є найважчим у виконанні та у "вимірюванні". Він спирається на домінуючі в суспільстві традіції та мораль – речі неоднозначні, тим більше вони нині в нашому суспільстві зазнають динамічних змін. Але забувати про такий стандарт у засадах редакційної політики не слід. Найпростіше казати про такі форми внутрішнього регулювання цього стандарту, які передбачають досить широке обговорення і досягнення внутрішнього консенсусу. Загалом же, ця тема потребує широкої дискусії з наступними висновками. Причому дискусії як у професійному середовищі, так і громадської.

3. Два слова про "об'єктивність" та етику або про те, чого не варто вносити до засад редакційної політики

Дивна річ. Начебто нема у світі більш суб'єктивного поняття, як "об'єктивність". Але ж ні! Це поняття не лише вголос звучить в уже згаданих "цехових" суперечках журналістів, але й стало категорією законодавчою! "Телерадіоорганізації України у своїй діяльності реалізують принципи об'єктивності..." (Закон України про телебачення та радіомовлення, стаття 2). Або "засоби масової інформації зобов'язані об'єктивно висвітлювати хід виборчого процесу" (Закон про вибори Президента України, стаття 13, п.4). Особисто я глибоко співчуваю тому судді, який змушений виносити свій вердикт, керуючись цими статтями закону. І я щиро дивуюся тим законодавцям, які примудрилися занести до законодавства таку невизначену і суб'єктивну норму. Єдине пояснення: серед розробників згаданих законодавчих актів не було журналістів, або ж журналісти (якщо вони були) не мали досвіду роботи в період народження новітньої української журналістики.

Разом з тим, питання надзвичайно просте. Оцю недосяжну "об'єктивність" позбавляють можливостей суб'єктивізму кілька з перерахованих у попередньому розділі професійних стандартів:

Точність + достовірність + повнота + збалансованість + уникнення коментарів, оцінок та узагальнень – оце і є запорука максимально можливої об'єктивності.

Висновок: хоча категорія "об'єктивність" і "пролізла" до чинного законодавства, її геть не має бути в засадах редакційної політики вашого ньюзруму.

Інша річ – дискусійна. Це етика. Мені особисто здається, що величезною проблемою журналістської професії впродовж останнього десятиліття була саме акцентація на етичних засадах. Важко вимірюваних, сповнених суб'єктивізму. Комісія з журналістської етики свого часу більше роз'єднала журналістську спільноту, замість об'єднати її, хоча, очевидно, прагнення були саме такі. Причина, на мій погляд, саме у тому, що Комісія апелювала не до чітких, зрозумілих і прозорих стандартів, а до категорій моральних. Моральні ж категорії – дуже погана підстава до апелювання в хворому суспільстві, де аморальні, неетичні вчинки політиків, чиновників, бізнесменів хронічно залишаються безкарними. Суспільство це повсякденно бачить і вибудовує собі відповідну модель поведінки. А журналісти, завдяки специфіці своєї роботи, – бачать і знають більше за суспільство, перебувають на вістрі, часто змушені йти на компроміси, – зі страху, від браку досвіду, не кажу вже, що й за гроші. Відтак при апеляції до моральних цінностей журналісти скоріше схильні ставати у позу ображеного, аніж дослухатися до слушних зауважень своїх колег. Образа – поганий грунт до професійної консолідації.

Тому мені особисто здається, що ефективно домовитися про етичні засади професії журналісти зможуть не раніше, аніж домовляться між собою про єдині професійні стандарти, домовляться із власниками та топ-менеджерами про засади редакційної політики і наростять м'язи власної профспілки. Відтак, поки що варто добре замислитися, чи вносити морально-етичні категорії до засад редакційної політики.

Крім того, зовсім не обов'язково вносити до засад ті речі, які сьогодні є достатньо врегульованими чинним законодавством (пропаганда війни, расової чи інших різвидів дискримінації, розпалювання міжнаціональної ворожнечі та інше).

4. Різне, або Що ще варто зафіксувати в засадах редакційної політики

Надзвичайно важлива річ, яка, звісно, в частині менеджерській встановлюється власником, в частині взаємовідносин в ньюзрумі, узгоджується з ньюзрумом.

Тут не йдеться виключно про посадові обов'язки, які фіксуються персональними контрактами. Кожна зв'язка (менеджер – редактор, редактор – репортер etc.) є перманентно конфліктною. Тому має бути чітко зазначено, на що має повноваження топ-менеджер у своїх робочих відносинах з шеф-редактором (тому що в нормальній схемі топ-менеджер може чинити свій вплив на ньюзрум ВИКЛЮЧНО через шеф-редактора!). На що має повноваження шеф-редактор, яким чином вибудовуються робочі відносини шеф-редактора з паралельними (тобто непідзвітними йому) підрозділами телекомпанії.

Надзвичайно важливою (з точки зору загальної організації процесу і підсумкового результату) є зв'язка редактор – репортер. На жаль, в українській журналістиці досі є надзвичайно заниженою престижність репортерської роботи, і урізаними є повноваження репортера. Цікавий момент: у столичному Інституті журналістики на фіксацію цієї хибної моделі працює наявність "редакторського" відділення.

Але – і це дуже важливий момент! – найголовнішою людиною в теленовинах усе ж є саме репортер. Адже це саме він здобуває інформацію. Без його роботи залишилися б безробітними редактори і ведучі. А топ-менеджери керували б "розважальними" каналами. Тому дуже важливо в засадах редакційної політики зафіксувати повноваження редактора в роботі з репортерським матеріалом. Випишу короткий перелік основних принципів редагування тексту:

1)чи є дотриманим фокус теми;

2)чи є тема розкритою;

3)чи дотримано в сюжеті баланс думок;

4)чи точно все сформульовано, чи є точними наведені факти, цитати;

5)чи є всі необхідні посилання на джерела інформації;

6)чи нема в тексті сюжету коментарів, оцінок та узагальнень;

7)чи логічною є композиція сюжету;

8)чи є компетентними щодо теми сюжету всі синхроновані;

9)чи всі складні поняття пояснено і чи є всі необхідні бекграунди;

10)чи є дотриманою формальна логіка;

11)чи є простою і грамотною мова;

12)чи є у журналіста відеоряд, який відповідатиме тексту, чи є архів;

13)чи всі синхрони розшифровано, титри зазначено, зокрема титри архіву.

Це не вичерпний перелік, тут важливо зазначити не посадові обов'язки редактора, а межу його компетенції відносно втручання в авторський текст репортера. Тому що, на жаль, про авторство репортера редактори часто забувають, і втручаються в текст на рівні правлення змісту, а не форми. І ще забувають про те, що редагування – це "процес договірний", а не командно-адміністративний.

Засади редакційної політики можуть включати в себе й інші матерії. Наприклад, топ-менеджер може цілком законно вимагати від журналістів, щоб вони не підробляли на новинах інших телекомпаній. Можуть бути окреслені рамки взаємовідносин в колективі. Може бути багато іншого, унікальні знахідки саме вашого ньюзруму.

ПІДСУМОК, або Чи є спосіб перетворити засади редакційної політики на броню проти тиску та цензури?

І наостанок. Найкращі засади редакційної політики створюються в результаті переговорного процесу між ньюзрумом, менеджментом і власниками. Що більше норм буде взаємно обговорено і узгоджено, - то більш ефективними будуть ці внутрішні правила гри.

Засади редакційної політики мають бути зафіксованими у внутрішньому документі, легкодоступному кожному співробітнику телекомпанії. Але, звичайно, дуже бажано остаточно їх закріпити колективним договором між власниками, менеджментом і редакційним колективом. Першим у цій справі був 5 канал. Можна, звичайно, сперечатися про те, чи стовідсотково сторони дотримуються всіх взятих на себе зобов'язань. Але не можна не помічати, що ця угода дала змогу журналістам "5-го" працювати в значному наближенні до заявлених професійних стандартів.

Я розумію, що з читачів цієї замітки буде чимало скептиків, які скажуть: "Пишіть – не пишіть, а все одно, коли треба буде – всіх нагнуть". Саме така позиція, вибачайте, панове скептики, і призводить до всіх тих "нагинань", які чинить в останні роки влада над журналістськими колективами. Навряд чи хтось може дати гарантію, що, наприклад, ТСН встояв би перед зовнішнім тиском, навіть маючи засади редакційної політики, якби на їх захист виступили б лише 7 журналістів, як це сталося наприкінці жовтня. Це, панове скептики, саме ваша позиція призводить до того, що людей звільнюють, люди звільнюються, і їхній протест не приводить до серйозних змін у вашій же редакції.

І останнє. Я навмисне висловлювався в цій статті дещо різко. Потрібна професійна дискусія. У той час, коли, як мені відомо, в багатьох журналістських колективах йде обговорення і робота над запровадженням засад редакційної політики, дуже важливо зрозуміти, що це – ті речі, на яких роз'єднане роками безпрецедентного тиску влади журналістське співтовариство може об'єднатися. І заради збереження нашої спільної професії допомогти одне одному.

P.S. від „Детектор медіа”. - Ми пропонуємо всім колегам взяти участь у дискусії щодо необхідності та засад редакційної політики у ЗМІ. Наші запитання: - Хто, на вашу думку, має визначати засади редакційної політики у кожному конкретному ЗМІ? Це „природнє” право власників – чи воно ними „узурповане”? Чи може бути вигідною визначеність та публічність редакційної політики всім учасникам інформаційного процесу: журналістам, топ-менеджерам, власникам? Які умови для такої взаємовигідності потрібні? Чи може бути справді публічною та заснованою на професійних стандартах редакційна політика у ЗМІ в умовах недемократичного суспільства? Чи тільки суспільні зміни можуть бути передумовою змін в інформаційному просторі? Хто, нарешті, повинен мати „останнє слово” при визначенні засад редакційної політики: журналісти, топ-менеджери, власники? Чи це має бути виключно консенсус між усіма сторонами? Яким чином, якими способами журналістські колективи можуть доводити власникам та топ-менеджерам вигідність та необхідність публічно задекларованої редакційної політики, яка базується на сталих професійних стандартах новинної журналістики?