У титрах нового українського фільму читаєш прізвища виконавців ролей другого плану, і маєш враження: зараз покажуть щось у форматі кінокапуснику. Судіть самі: кінознавець Сергій Галетій, сценаристи-режисери Оксана й Марина Артеменко, їхня колега Ірина Цілик, театральний режисер Влад Троїцький, і одна з головних ролей – іменитий Мирослав Слабошпицький у образі Дмитра Ульянова. Хто сьогодні в Україні серйозно візьметься за образ сімейки, яка дала Російській імперії одного терориста, а світові – одного, без перебільшення, великого диктатора, палія та руйнівника всього, на що подивиться й доторкнеться. Звісно, такий пантеон – лише пародія, не інакше.

Між тим, мова про акторський склад нової української стрічки Альони Дем`яненко «Моя бабуся Фанні Каплан» - однієї з найбільш очікуваних передусім професійною спільнотою. Фільм виходить у широкий прокат 8 грудня. Забігаючи наперед, варто зазначити дуже вдалий, та навряд чи зрозумілий аудиторії 25+ режисерський хід: пряме посилання на фільм Михайла Ромма «Ленін у 1918 році», знятий у 1939-му році. Зокрема, використані фрагменти з Фанні Каплан, зіграною Наталією Ефрон. Ті, кому зараз трошки за тридцять, не мали сумнівного задоволення переглядати це кіно щороку 8 листопада – в СРСР стрічку регулярно показували з нагоди чергової річниці більшовицького перевороту.

Режисер нагадує кадри підготовки до замаху на Леніна, власне реконструкцію самого замаху і епізод, коли Каплан зловили, ведуть крізь натовп, і обурені пролетарі починають бити її, хапати за волосся й принижувати. Пам`ятаю, під час одного з таких переглядів у компанії родичів чув зловтішне: «Так її, так, за патли!» - й, чого там, поділяв гнів, як належить всякому «онукові» бездітного «дідуся» Леніна.

Представляючи свій фільм, пані Дем`яненко розкрила один із його секретів, котрий справді важко зрозуміти глядачам, які мають щастя бути вільними від радянського контексту. «Бабуся Фанні Каплан у назві – це відповідь «дідусеві Леніну». Якщо в СССР був культ дідуся Леніна, то сьогодні треба говорити про бабусю Фанні». https://www.youtube.com/watch?v=FVX2AP_GXy8&feature=youtu.be&list=PL1MxamNwS0zpXx6vCjO3h-vrznJcpc1VY – каже вона. Від себе додам: реальна, а не вигадана радянською пропагандою Фаїна Каплан мала пряме відношення до України – на відміну від Володимира Леніна. Радянська ленініана окремо виділяла його перебування в Польщі та в Розливі, та аж ніяк не в Києві, де з доброго дива облаштували Музей Леніна та придумали цілу вулицю Ульянових. Натомість Фанні Каплан не лише жила в Києві – тут сталася трагічна подія, котра змінила її життя і, даруйте за патетику, вивела на смертний шлях.

Ось як звучить реальна історія. Точніше – та, яку можна прочитати в книжках та знайти в Інтернеті. 22 грудня 1906 року у київському Купецькому готелі, що на Подолі (Волоська, 29) юна Фаїна Каплан та її коханець, терорист Віктор Гарський, чекали зв’язкового, який принесе бомбу. «Пекельну машинку» парочка мала передати бойовій групі, яка готувала замах на київського генерал-губернатора Івана Сухомлинова. Бомбу винесла з номера на сходи шістнадцятирічна Фаня. Гарський чекав із револьвером наготові. Кур'єр виявляється слабкодухим – боїться взяти вибухівку з рук дівчини. Каплан уже не тримає бомбу, посильний ще не тримає її. Результат – пакет падає, спрацьовує механізм, Фанні дивом лишається живою, але втрачає зір. Це не завадить суду приректи дівчину до безстрокової каторги, з якої вона повернулася вже на хвилі буржуазної революції 1917 року. Аби за рік бути звинуваченою в замаху на Леніна й бути страченою на третій день після затримання.

Автори «Моєї бабусі…» вже в задумі пішли проти офіційної версії подій, котрі передували пострілу в Леніна, але при цьому примудрилися не конструювати альтернативну історію. Не пішли вони також шляхом фільму-версії, задавшись питанням століття: а чи стріляла Каплан у Леніна взагалі і хто в нього стріляв, бо в Ілліча таки стріляли. Катерина Молчанова грає не «мужика в спідниці», контрастуючи з образом, утіленим Наталією Ефрон. Її Фанні – зовсім не полум’яна і зовсім не революціонерка. Єврейська дівчинка, уроджена на Волині, захопилася спершу Гарським, а потім – його революційними ідеями. Хоча насправді від революції і загалом від політики в його збройних пограбуваннях було лише популістське пояснення «на потреби боротьби». Збройні пограбування практикували соціалісти-революціонери, конкуруючи на цьому полі з анархістами. Дівчата, подібні до Каплан, зовсім не були подобою «товариша Голки» - соратниці терориста Гріна зі «Статського радника» Бориса Акуніна. Тому Молчанова перевтілюється в образ, дуже близькій українцям: вона хоче кохати й коханою буть.

Обраний авторами фільму вектор розвертає історію в напрямку мелодрами. Або, точніше, драми з елементами фарсу та мелодрами. Перед нами розгортається не історичне полотно, а доволі камерна історія з трагічним фіналом. Радикально пішовши проти історичної правди, творці переносять момент із вибухом бомби в кімнату Купецького готелю. Механізм спрацьовує сам по собі, коли Фаня і Гарський пристрасно кохаються, забувши про все на світі. Вибух – і Фанні проходить хрещення вогнем.

Далі Фаїна фактично приносить себе в жертву коханому, вважаючи свій шлях на каторгу покутою. Незряча дівчина в білій нижній сорочці місцями починає нагадувати святу мученицю. І не виходить із цього образу до останнього моторошного кадру, коли її труп скидають у діжку й підпалюють. Так Фаїна Каплан очищається вогнем.

У згаданому контексті мелодрами цілком логічно виглядають стосунки Фанні з лікарем Дмитром Ульяновим. Зі шкільних років пам’ятаю: молодший брат Леніна подавався як єдиний з родини, хто мав цивільну професію і нащадків. Радянська історія показує Дмитра Ілліча революціонером, котрий суміщав боротьбу з лікарською практикою. Насправді він був лікарем, над яким тяжіло прокляття старших братів хоча б через те, що всі родичі терористів перебували під поліцейським наглядом. Саме факт нагляду й подавався в СРСР як доказ причетності Дмитра до більшовицького руху. А те, що після перевороту йому давали різні партійні посади, пояснюється дуже просто: рідний брат самого Леніна не мав права бути безпартійним і без високих посад.

Користуючись актуальною термінологією, Мирослав Слабошпицький разом із знімальною групою декомунізовує Дмитра Ульянова тим, що не демонізує його. Хоча б тим, що вперше хтось із Ульянових показаний людиною, яка відчуває статевий потяг. Анекдоти про Леніна і Арманд тут не розглядаються серйозно, як і загалом інтимне життя вождів революції та їхніх бойових подруг. За винятком хіба Олександри Коллонтай і Миколи Дибенка, але то вже зовсім інша історія.

Загалом представлення «Моєї бабусі Фанні Каплан» завершилося висновком: такі фільми можна і треба показувати в нормальних країнах. І вони не мають бути ексклюзивними. Українське кіно мусить бути святом, яке завжди з тобою. Проте формат такого свята – індустрія, створення сотень стрічок, буденність процесу показів і презентацій, зручні сеанси в кінотеатрах. Хоча дослідниця українського кінопроцесу Олеся Анастасьєва на своїй сторінці в Facebook зробила цікавий висновок: «Гніздо горлиці», «Моя бабуся Фанні Каплан» і «Живу» об’єднує те, що всі актуальні стрічки – про любов. Але розмай жанрів – то вже до виробників. «Чоловіче» кіно, про любов до перемог, ще скаже своє слово. А поки воно не сказане, думайте, куди і для чого в фіналі історії про кохання та смерть Фанні Каплан завзято й синхронно пливуть зайці, і як Альона Дем`яненко навчила їх плавати.

Фото: n-drizitskaya.com.ua