Поспішав додому. На кінцевій зупинці тролейбуса побачив кількох молодиків у „класичних” спортивних костюмах, звичайно ж, у кепках, яким ні за що було зачепитися на головах, та турецькій шкірі. Вони втягували в себе пиво з горла і радісно обливали реготом зупинку. Таке, буває, трапляється і з журналістами. Один із молодиків виявився... водієм тролейбуса, який мене мав везти. Він проліз у передні двері. Інші, весело жбурнувши напівпорожні пляшки, полізли у задні. „Контролери” - чомусь подумав я. І вгадав...

Таке саме відчуття - сморід ситної пивної відрижки - я отримав, передивившись програму, яка виходить в ефір вночі на Першому Національному. Час після 23.00 тут відданий ТРК „ЕРА”. Полотно, яке потрапило у цей доволі пізній час (початок програми - 23.40, хронометраж - 55 хвилин) з 11 на 12 жовтня, було присвячене кавалерійській ТБ-атаці, яка налетіла, здається, на Одеську область нашої країни. Атака ця носить назву „Контролер”...

Зрозуміло, в якому стані наша держава за межами великої кільцевої дороги міста Києва. Зрозуміло це і більшості телеглядачів, які дивляться в екрани своїх телевізорів нічної пори. Тому, напевне, і вибрана для цих програм жвава „творча метода” зйомок „під сільське весілля”: чи не з гиканням, тупотінням і пилом телевізійна група влітає до будь-якого приміщення, камера ходить між здивованими та зомлілими від несподіванки людьми і вимикається тільки у цілком певні моменти для задоволення тих чи інших фізіологічних потреб творчої групи.

Цього разу ходили і забували вимкнути камеру коридорами простих районних лікарні і школи. Після цього – склейка і обличчя того чи іншого керівника місцевого масштабу: а-а-г-г-г-а-а, клятий! Ура, слава Україні, ми – за простий народ. Для тих, хто сумнівається – вагомо і грізно титриками цитати з програмових документів політичної партії, наближеної до керівництва країною... От і вся внутрішня і зовнішня телевізійна драматургія.

Перед собою молоді вітчизняні „телевізійні діячі мистецтв”, здавалося, штовхають воза обраної ними журналістської стилістики. Стилістики, позначеної абсолютною втратою відчуття тактовності, розмитості кордонів моральності та специфічним авторським трактуванням основ журналістської етики. Хоча для мене є абсолютно зрозумілим той факт, що говорити з авторами цієї програми про такі дрібнички, як етика, такт сучасного телебачення не має сенсу. Уже...

Давайте про інше. Про те, що має сенс - більш прозаїчне, струнке і жорстке. Про Конституцію України. Про закони наші, врешті решт. І тоді така забавка, як пред’явлення одним з активних учасників дійства ... „акредитації в центрі громадських зв’язків МВС України” замість редакційного посвідчення не буде здаватися смішною. Для будь якого фахівця це зовсім не дрібничка і зовсім не смішна. Хоча сміялася з тої „ксіви” навіть медсестра у приймальному відділенні. А ще кожному свідомому громадянину зрозумілим є той факт, що людина, яка знаходиться на лікарняному ліжку – це глибоко інтимна, особиста і конфіденційна справа. Намагалися нагадати про це і посадові особи району, і прості трудівники, які опинилася на шляху броунівського руху телекамери, але чітких і зрозумілих слів перед безжалісною чорною безоднею об’єктиву і дратівливим червоним вогником відеозапису, яким прикрилися як фіговим листочком телевізійники, так і не знайшли.

Як на мене: знімальні групи, яки вештаються коридорами лікарень і ломляться до палат з хворими – це предмет для серйозного обговорення фахівцями аудіовізуального простору. Хоча б тому, що протягом веселої і абсолютно пустої позакадрової балаканини, яка лилася в ефір, я не почув жодних прохань телекоманди про дозвіл на зйомки тієї чи іншої особи серед хворих людей. Хоча, можливо, так само весело і швидко команда ТБ-програми „Контролер” зможе надати відзняті нею на відео або отримані особисто письмові дозволи всіх хворих, всього медичного персоналу Березанської лікарні, які були показані , а також дозволи директора і інших працівників школи, яку вони „ощасливили” своєю присутністю. Це я так - про всякий юридичний випадок. Адже є чітке формулювання: „Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя...Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди...”. Так говорить нам, громадянам, ст..32 Конституції України. А ст. 23 (Інформація про особу) Закону України „Про інформацію” додає: „Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди...” Для найбільш знервованих Конституційний суд нашої держави ще і нагадує: „...забороняється не лише збирання, а і зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди...”.

А ще керівник будь-якої юридичної особи має право заборонити зйомки, тобто не надавати відомості професійного, ділового, виробничого, банківського і іншого характеру представникам ТРО. Причому умови поширення в ефірі ТРО такої інформації визначаються тим, кого знімають, оскільки конфіденційність тієї або іншої інформації визначається керівником цієї юридичної особи. Тобто: конфіденційною може бути будь яка інформація, що стосується підприємства, якщо вона визнана такою розпорядженням керівника юридичної особи. І коли медичні сестрички прохають „ТБ-групу захвату ” почекати хоча б усного дозволу керівника лікарні, а директор школи не дозволяє знімати в приміщеннях школи - це не забаганка, це їх конституційне і законне право! Все це мають знати і керівники ТРО, і їх підлеглі – для них написано про це чорним по білому у спеціальному посібнику „Правові питання телерадіомовлення ”.

Розумію, що читати всякі там посібники, закони, конституції у страшенно зайнятих комерцією телевізійних керівників часу не має. Як не має часу продивлятися творіння тих чи інших телемитців - і своїх, і закордонних - до їх вихлюпування в ефір: не дай Боже скажуть - цензура! Але треба. Треба – бо буде раз у раз з’являтися у нашому ефірі не тільки запахи „клубнички” та картинки з нагієвських „вікон”, а й запах чергових „сільських весіль”... Що з огляду на більшу наближеність до реального народного життя навіть ще цинічніше.